Характеристика протиправного впливу як підстави здійснення провадження по забезпеченню безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві
розслідування злочин кримінальне судочинство
Довгий час у вітчизняній юриспруденції вважалося, що не існує злочинів, які не можна було б розкрити: все залежить від професіоналізму співробітників правоохоронних органів. Якщо злочини залишаються нерозкритими, то це відбувається, здебільшого, тому, що в якийсь момент їхнього розслідування була упущена така можливість із боку органів розслідування.
У науковій літературі було чимало спроб дати визначення поняття протиправного впливу. Сам термін “протиправний вплив” замінює більш традиційний термін “протидія розслідуванню”. Проте немає єдності поглядів щодо сутності цієї категорії.
Так, С. Ю. Журавльов вважає, що протидія розслідуванню – це система дій (або бездіяльність), спрямована на досягнення мети приховування злочину шляхом недопущення залучення його слідів у сферу кримінального судочинства і їхнього наступного використання як судових доказів [8, с. 9–10].
Таке визначення є спірним, тому що автор зводить протидію розслідуванню лише до діяльності, спрямованої на недопущення залученню слідів злочинів у сферу кримінального судочинства.
Трохи по-іншому розуміє протидію розслідуванню О. М. Кустов, на думку якого, протидія розслідуванню – це система протиправних дій, детермінованих об’єктивними і суб’єктивними факторами, спрямованих на дезорганізацію роботи з розкриття злочину, недопущення встановлення об’єктивної істини по кримінальній справі та здійснення правосуддя різними особами, зацікавленими в ухиленні від відповідальності винного [3, с. 54–55].
На нашу думку, це визначення також є не точним. По-перше, протидія – це не завжди протиправні дії, багато способів протидії не караються законом. По-друге, протидія не завжди здійснюється тільки зацікавленими особами, пов’язаними зі злочинцем; це можуть бути і зовсім сторонні особи, які не усвідомлюють негативних наслідків своїх дій. По-третє, протидія – це не завжди система дій, вона може проявлятися і в самостійних поведінкових актах, не пов’язаних загальним задумом. По-четверте, протидія не завжди має на меті дезорганізувати всю роботу по справі, нерідко мета має більш локальний характер: наприклад, вивести зі справи одного з підозрюваних (обвинувачуваних), приховати якісь окремі обставини злочину і тим самим полегшити долю злочинця.
Р. С. Бєлкін визначає протидію розслідуванню як навмисну діяльність із метою перешкоджання рішенню завдань розслідування і, в остаточному підсумку, встановленню істини по кримінальній справі [3, с. 129].
О.Ю. Головін зазначає, що протидія розслідуванню – це навмисна діяльність злочинців і пов'язаних з ними осіб, що перешкоджає роботі правоохоронних органів з розкриття і розслідування конкретних злочинів [9, с.158].
Наведені визначення, правильні за своєю сутністю, відображають лише одну сторону такого складного і багатогранного явища, як протидія розслідуванню, тоді як обсяг цього поняття більш широкий.
При визначенні кола осіб, які зазнають протиправного впливу, необхідно враховувати, що зазіхання на них здійснюються з метою: перешкодити початку їхнього сприяння правосуддю; примусити до припинення сприяння; з помсти за надане (закінчене) сприяння. Відповідно причинами зазіхань є: намір і навіть потенційна здатність особи сприяти правосуддю; здійснюване сприяння; здійснене сприяння. Саме ці фактори, а не власне наявність в особи того або іншого кримінально-процесуального статусу, є причиною протиправного впливу (маючи процесуальний статус, людина може займати і пасивну позицію; крім того, сприяння правосуддю може здійснюватися за межами кримінального судочинства). [4, с.52]
Коло осіб, які зазнають протиправного впливу, може бути визначене через з’ясування значення терміна “сприяння кримінальному правосуддю”. Л. Брусніцин запропонував таке визначення "сприяння кримінальному правосуддю":
1) повідомлення в правоохоронні і судові органи про скоєний, скоюваний, або злочин, що готується, у вигляді заяв про зазначені дії; дача пояснень у процесі оперативно-розшукової діяльності;
2) затримання осіб, які скоїли злочини, для доставляння їх органам влади і припинення можливості здійснення ними нових злочинів;
3) участь у підготовці і проведенні оперативно-розшукових заходів;
4) дача пояснень і показань у процесі кримінального судочинства;
5) здійснення кримінально-процесуальних функцій захисту, обвинувачення, підтримання цивільного позову і захисту від нього;
6) кримінально-процесуальна діяльність потерпілих, близьких родичів загиблих від злочинних зазіхань і їхніх представників, а також законних представників свідків – діяльність, що не є здійсненням кримінально-процесуальних функцій, але за своїм змістом і спрямованістю сприяє здійсненню правосуддя;
7) діяльність осіб, залучених як перекладачів, понятих, фахівців і експертів відповідно до кримінально-процесуального законодавства (тобто здійснення допоміжної або засвідчувальної функції) [1, с. 77].
При здійсненні оперативно-розшукової діяльності, яка передує кримінальному судочинству, до кола суб’єктів, які підлягають (за наявності відповідних підстав) захисту, доцільно віднести: 1) осіб, яким злочинними діяннями заподіяно шкоду; 2) очевидців цих діянь і інших осіб, які володіють інформацією, що входить до предмета доказування у кримінальних справах; 3) осіб, які добровільно беруть участь в оперативно-розшукових заходах відповідно до Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність”; 4) осіб, які скоїли заборонені кримінальним законом діяння.
Говорячи про осіб, які скоїли заборонені кримінальним законом діяння, потрібно зазначити, що йдеться про всі форми співучасті, передбачені кримінальним законом. При вирішенні питання про захист неприпустима будь-яка “селекція” людей залежно від скоєних ними діянь.
Співробітництво ж зазначених осіб із правоохоронними органами буде розвиватися, оскільки у світі все більше визнання на доктринальному рівні одержує концепція розширення компромісів у кримінальній політиці. Виділяють такі види компромісів: 1) дієве каяття; 2) співробітництво; 3) відновлювальна юстиція; 4) поводження з неповнолітніми. У США, Італії, Франції, Австрії, Німеччині і в ряді інших країн ця концепція успішно реалізується в законодавстві і має відчутні результати в боротьбі зі злочинністю, насамперед з її організованими формами [2, с. 224–225].
На нормативному рівні зазначена концепція виражається також в істотному пом’якшенні або навіть у звільненні від кримінальної відповідальності осіб у випадку їх позитивної посткримінальної поведінки – при наданні інформації про інші, в тому числі більш масштабні злочини, і викритті осіб, які їх скоїли. Уже класичними стали приклади реалізації розглянутої концепції у США: зниження призначеного засудженому терміну позбавлення волі із сорока п'яти до шести з половиною років після того, як він “пішов на співробітництво” із правохоронними органами [3, с.118–120]; дачу показань про злочинну діяльність Мануеля Нор’єги його “компаньйоном” – засудженим до довічного ув’язнення і додатково до 135 років ув’язнення без права на дострокове звільнення К.Л. Рівасом – одним з наркобаронів і керівників Медельїнського картелю (після дачі Рівасом показань термін його ув’язнення був скорочений до 55 років із правом на дострокове звільнення, а у процесі подальших скорочень терміну покарання він був звільнений у 1995 році).
Інший приклад важливості співробітництва з правоохоронними органами членів злочинних угруповань ще до їхнього арешту і засудження: Д.П. Базиль (один із представників організованої злочинності Чикаго) наприкінці 80-х років зробив понад 100 записів розмов своїх “колег” за допомогою захованого під одягом магнітофона і більш 80 записів телефонних розмов, які передав у розпорядження ФБР, і дав важливі показання про діяльність злочинного співтовариства, що стало підставою зменшення терміну його ув’язнення з 10 до 5 років. [4, с. 23–24].
В Австрії з 1998 року суд у подібній ситуації може призначити покарання у вигляді одного року позбавлення волі навіть особі, до якої може бути застосоване довічне позбавлення волі [5, с. 22]. У Німеччині відповідно до ст. 129 КК передбачена можливість пом’якшення покарання або звільнення від покарання члена злочинної групи, який “добровільно і вчасно” заявив про її існування і плановані злочини [5, с. 52–53].
В Італії допускається зниження (аж до скасування) покарань обвинуваченим у терористичній діяльності “у випадку їх дієвого співробітництва з поліцією і судовою владою” (відзначається, що ця обставина, поряд з підвищенням професіоналізму в діяльності правоохоронних органів і рядом інших факторів призвела наприкінці 80-х років до істотних успіхів у боротьбі з тероризмом). У Франції відповідно до КК кодексу 1992 року скоєння “терористичних злочинів” тягне за собою довічне ув’язнення, однак співробітництво осіб, які їх скоїли, із правоохоронними органами тягне заміну довічного позбавлення волі двадцятирічним ув’язненням [4, с. 226].
До кримінального кодексу Латвії внесена норма, відповідно до якої, при наданні сприяння засудженою особою розкриттю більш тяжкого злочину (ніж той, що став підставою засудження), суд, що ухвалив вирок, за заявою Генерального прокурора Латвійської Республіки своїм рішенням скорочує термін раніше встановленого покарання не менше ніж на половину, а довічне ув’язнення замінюється позбавленням волі на термін 20 років. Одна з новел латвійського кримінально-процесуального кодексу передбачає право Генерального прокурора припинити кримінальну справу проти особи, що надала “істотну допомогу в розкритті тяжкого злочину, скоєного організованою групою, більш тяжкого або небезпечного, ніж скоєний самою цією особою злочин”, за винятком випадків, коли злочин цієї особи карається позбавленням волі на термін більше 10 років [6, с. 85].