Договір доручення як підстава діяльності митного брокера
Чинне митне законодавство, зокрема МК України 2002 р. у розділі VII, передбачає можливість надання посередницьких послуг у сфері митної справи. Однією з найпоширеніших в цьому розумінні є посередницька діяльність митного брокера, що здійснюються на підставі цивільно-правового договору доручення. Перш ніж аналізувати специфіку цього договору, коротко розглянемо поняття, загальні риси та властивості договорів доручення.
Договір доручення – це одна з можливих підстав виникнення правовідносин з представництва, зокрема добровільного представництва. Як самостійний вид цивільно-правового договору договір доручення відомий тільки країнам континентальної Європи.
Відповідно до ст. 1000 чинного ЦК України за договором доручення одна сторона (повірений) зобов’язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки довірителя [1]. Тому договір доручення можна характеризувати як договір про представництво [3]. Цей договір, як і всі договори про надання послуг, є взаємним та консенсуальним. Предметом даного договору є надання нематеріальних посередницьких послуг – дій, які самі по собі мають корисний ефект [4]. У зв’язку з цим він має багато спільного з договором комісії. Спорідненість договору доручення та договору комісії полягає у тому, що в договорі доручення є третя особа, яка на підставі цих договорів укладає угоди в інтересах другої сторони [8]. Однак договір комісії не породжує відносин представництва, що обов’язково має місце при укладенні договору доручення [6]. За договором доручення, на відміну від комісійного договору, угоди укладаються від імені довірителя. Крім того, договір доручення може бути як оплатним, так і безоплатним; договір комісії оплатний.
Сторонами договору доручення є довіритель і повірений. Повірений – сторона, яка зобов’язується вчинити певні юридичні дії; довіритель – сторона, яка доручає повіреному вчинити такі дії. Сторонами в договорі доручення можуть бути фізичні особи, які набули повної цивільної дієздатності, та юридичні особи. Останні повинні діяти у межах своєї статутної право- і дієздатності.
Цивільне законодавство не передбачає обов’язкової письмової форми для договору доручення. Тому при визначенні форми цього договору слід виходити із загальних правил про форму правочинів. Так, згідно з ч. 1 ст. 205 ЦК України сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
У разі коли договір доручення укладений у письмовій формі, його нотаріальне посвідчення законом не вимагається, але може бути зініційоване самими сторонами (ч. 1 ст. 209 ЦК України). Державній реєстрації договір доручення не підлягає (ч. 1 ст. 210 ЦК України).
Як правило, договір доручення містить наступні розділи:
- предмет договору;
- права та обов’язки сторін;
- порядок виконання й оплати послуг;
- відповідальність сторін;
- порядок вирішення спорів і розбіжностей;
- термін дії договору;
- інші умови.
Серед умов договору вирізняються дві групи.
По-перше, істотні умови, без досягнення згоди в належній формі щодо яких договір вважається неукладеним (абз. 1 ч. 2 ст. 638 ЦК України). До істотних умов закон відносить такі.
Предмет договору – чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному (ч. 1 ст. 1003 ЦК України). Предметом договору доручення, як вже зазначалось, є надання нематеріальних посередницьких послуг. Доручені дії можуть мати як разовий, так і систематичний характер. Повірений зобов’язується здійснити юридично значимі дії, тобто такі, що спричиняють виникнення, зміну, припинення прав і обов’язків довірителя (ч. 1 ст. 1000 ЦК України) – підписання документів, укладення угод тощо. Фактичні дії повіреного (пошук контрагентів, наведення довідок, огляд майна тощо) не включаються в предмет договору доручення [7], оскільки самостійного правового значення не мають і здійснюються лише з метою реального виконання юридичних дій. Вони є умовою виконання договору доручення, а не його предметом. Дії, які належить вчинити повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійсненними (ч. 1 ст. 1003 ЦК України).
Рештою істотних умов виступають будь-які умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (абз. 2 ч. 1 ст. 638 ЦК України).
По-друге, інші умови, що можуть бути погоджені сторонами. До цієї категорії належать:
- умови щодо відносин, які врегульовані законом диспозитивно, тому сторони можуть відійти від положень закону і врегулювати ці відносини у договорі інакше (про що в кожній диспозитивній нормі міститься відповідне посилання);
- умови щодо відносин, які взагалі не врегульовані законом, тому сторони можуть врегулювати ці відносини у договорі на власний розсуд (абз. 1 ч. 3 ст. 6 ЦК України).
Отже, договір доручення – один з найпоширеніших цивільно-правових договорів, що зустрічаються у правовому полі митної справи. Як вже зазначалось, він укладається здебільшого при здійсненні декларування товарів, що переміщуються через митний кордон України, не безпосередньо їх власником (володільцем), а уповноваженою ним особою – митним брокером.
Посередницька діяльність митного брокера, будучи одним з видів підприємницької діяльності у сфері митної справи та базуючись на цивільно-правовому договорі доручення, підпадає під значне державне регулювання, яке полягає у встановленні певних вимог, обмежень, заборон щодо її здійснення. Це, з одного боку, звужує можливості сторін даного договору, а з іншого, враховуючи те, що вони є суб’єктами митного права, – дає можливість уникнути порушень правил, встановлених митним законодавством.
Правову базу для регулювання відносин, що виникають у сфері застосування послуг митного брокера, складає трирівнева система нормативних актів, до якої входять, по-перше, ЦК України, по-друге, МК України, і, по-третє, низка нормативно-правових актів підзаконного характеру, що конкретизують положення двох перших, передусім стосовно прав та обов’язків учасників цих відносин.
Отже, крім загальних вимог, передбачених цивільним законодавством, договір доручення в митній справі обов’язково повинен відповідати й тим вимогам, що додатково встановлені МК України та актами Держмитслужби України відносно його сторін, змісту, тощо [7].
Так, МК України закріплює вимоги щодо сторін даного договору. Це, передусім, стосується повіреного (яким у даному випадку є митний брокер). Його поняття та статус визначено у ст. 176 МК України, яка встановлює, що митним брокером (посередником) є підприємство, що здійснює декларування товарів і транспортних засобів, які переміщуються через митний кордон України, і має ліцензію на право здійснення митної брокерської діяльності, видану Держмитслужбою України. Митним брокером може бути тільки підприємство, зареєстроване на території України, тобто підприємство-резидент [9].
Виходячи з цього визначення та користуючись ознаками підприємства, представленими в ст. 64 ГК України, можна зробити логічний висновок про те, що митним брокером може бути лише юридична особа. Однак у п. 29 ст. 1 МК України міститься «власне» визначення підприємства, під яким розуміється будь-яка юридична особа, а також громадянин, який здійснює підприємницьку діяльність без створення юридичної особи [6]. Очевидно, що фізична особа, навіть зареєстрована в якості суб’єкта підприємницької діяльності, не може бути підприємством.
Незважаючи на те, що всі терміни та поняття визначаються у МК України для цілей саме цього закону, на наш погляд, невідповідність та неточність у таких принципових моментах, як із поняттям підприємства, є неприпустимими.
Уявляється, що в даному випадку термін «підприємство» взагалі не дає точної характеристики митному брокеру, воно може лише вказувати на певні ознаки, що йому притаманні (самостійність, особливий порядок створення, систематичність діяльності, статус юридичної особи, наявність відокремленого майна, самостійного балансу, рахунків у банках, печатки із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом тощо). Отже, для визначення поняття «митний брокер» доцільніше, на наш погляд, використовувати термін «суб’єкт підприємницької діяльності», який охоплює як юридичних, так і фізичних осіб. А замість терміну «підприємство» в МК України застосовувати поняття «юридична особа», фізична особа-підприємець.
Митний брокер – юридична особа створюється у будь-якій організаційно-правовій формі, що не суперечить чинному законодавству (найчастіше це товариство з обмеженою відповідальністю). Як учасник цивільно-правових відносин митний брокер характеризується такими ознаками: володіє, користується та розпоряджається належним йому на праві власності майном, може від свого імені набувати майнові та особисті немайнові права, нести обов’язки, бути позивачем i відповідачем у суді. Митний брокер є самостійним господарюючим суб’єктом, має самостійний баланс, поточний та інші рахунки в банках, печатки, штампи i бланки зі своїм найменуванням, зареєстрований згідно з чинним законодавством знак для товарів та послуг та інші реквізити.
Метою діяльності митного брокера є одержання прибутку на основі здійснення не тільки власне посередницької діяльності митного брокера, а й будь-якого не забороненого законом виду діяльності, що має бути відображено в установчих документах підприємства. Іншими словами, митний брокер, окрім послуг з декларування, може займатись будь-якою діяльністю (виробничою, торговельною, транспортною тощо), передбаченою установчими документами.
Крім МК України, вимоги до цього суб’єкта містяться в Наказі ДМСУ «Про затвердження Положення про діяльність підприємств, що здійснюють декларування на підставі договору» від 22.07.1997 р. № 340. Однак, зважаючи на давність його прийняття (ще задовго до набуття чинності МК України 2002 р.) термін «митний брокер» в ньому відсутній, натомість вживається поняття «підприємство, що здійснює декларування на підставі договору».