Для здійснення декларування таке підприємство повинно мати у своєму штаті осіб, уповноважених на декларування, допущених митницею до здійснення цієї діяльності, – які мають для цього достатній рівень знань і отримали відповідні кваліфікаційні свідоцтва [7].
Як видно з визначення митного брокера, закріпленого в МК України, обов’язковою умовою здійснення посередницької діяльності митного брокера є її ліцензування відповідно до Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» [1]. Однак на сьогоднішній день ліцензування такого виду діяльності, як посередницька діяльності митного брокера, на практиці відбуватися не може, оскільки за вимогами вказаного Закону видача ліцензій здійснюється за умови виконання ліцензійних умов. Останні представляють собою нормативно-правовий акт, положення якого встановлюють кваліфікаційні, організаційні, технологічні та інші вимоги для провадження певного виду господарської діяльності. Ліцензійних вимог провадження посередницької діяльності митного брокера наразі не прийнято, отже її ліцензування фактично не вбачається можливим.
Натомість, відповідно до ст. 75 Закону України «Про Державний бюджет на 2006 рік» до набуття Україною членства у Світовій організації торгівлі продовжено дію окремих статей МК України 1991 р., зокрема ст. 47, яка встановлює процедуру допущення підприємств до здійснення декларування на підставі договору митницею, в зоні діяльності якої вони знаходяться. Допущення митницею підприємства до декларування на підставі договору здійснюється шляхом видачі такому підприємству свідоцтва про визнання його як декларанта [7]. Конкретизація норм ст. 47 МК України 1991 р. знайшла своє відображення у розділі 3 вже згадуваного Положення про діяльність підприємств, що здійснюють декларування на підставі договору. Однак ці два нормативно-правові акти не відповідають один одному в частині регулювання термінів розгляду заяв на отримання свідоцтва: МК України встановлює максимально 30-денний термін, а Наказ – удвічі довший. Очевидна суперечність норм цих актів з невідомих причин до сьогодні усунена не була.
Таким чином, аналіз законодавства дозволяє дійти висновку про те, що вже тривалий час (а саме з 1 січня 2004 року) має місце парадоксальна ситуація, коли один і той самий вид діяльності регулюють одночасно два законодавчі акти, які передбачають різні форми її регулювання [1]. Хоча на практиці застосовуються лише положення МК України 1991 р. про допущення підприємства до декларування на підставі договору, формально обидві норми є чинними, і має місце колізія, негайно усунути яку можливо, призупинивши дію відповідних положень МК України 2002 р. Однак це можна розглядати лише як тимчасовий захід, що може тривати до затвердження Ліцензійних умов провадження посередницької діяльності митного брокера, після чого слід застосовувати виключно положення нового МК України.
З метою вирішення проблеми, пов’язаної з регулювання митної брокерської діяльності ДМСУ виступила з пропозицією взагалі змінити державну регуляторну політику щодо митних брокерів [3]. З цією метою спеціалістами цього відомства було розроблено проект Закону України «Про внесення змін до деяких законів України». Зокрема, вони торкаються Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», з якого пропонується виключити діяльність митного брокера як таку, що підлягає ліцензуванню. Крім того, зміни пропонуються і в чинний МК України в частині, що регулює діяльність митних брокерів (глава 26). У митному брокері (посереднику) ДМСУ бажає бачити підприємство, що здійснює декларування товарів і транспортних засобів, які переміщуються через митний кордон України, і має свідоцтво (курсив – авт.) на право здійснення митної брокерської діяльності, видане спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі митної справи [11]. Це означає, що фактично ніяких змін порівняно з сьогоднішнім порядком допущення підприємств до провадження митної брокерської діяльності не відбудеться. Різниця полягатиме лише в тому, що свідоцтва діятимуть не на визначеній території, а по всій Україні. З одного боку, це вирішує питання про усунення колізії правових норм, адже необхідність у прийнятті Ліцензійних умов, що стали каменем спотикання у правовому регулюванні діяльності митних брокерів, автоматично відпаде. Але з іншого боку, скасування ліцензування їх діяльності позбавить суб’єктів господарювання правового захисту та певних гарантій, наданих законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», оскільки порядок видачі, перереєстрації, анулювання свідоцтва буде регламентуватись лише відомчим актом ДМСУ. Це, по-перше, залишає місце для зловживань з боку працівників цього відомства, а по-друге, ризикує змінюватись зі зміною його керівництва. Крім того, відповідно до Постанови КМУ «Про термін дії ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності, розміри і порядок зарахування плати за її видачу» від 29.11.2000 р. № 1755 термін дії ліцензії на провадження посередницької діяльності митного брокера складає 5 років, а плата за її видачу становить 20 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (оскільки органом ліцензування є центральний орган виконавчої влади) [5]. В цей ж час на сьогодні плата за видачу свідоцтва про визнання підприємства декларантом відповідно до Постанови КМУ «Про ставки митних зборів» від 27.01.1997 р. № 65 складає еквівалент 1500 доларів США [9]. В цьому сенсі навряд чи можна погодитись із думкою І.О. Бондаренко, яка підтримує зміну форми державного регулювання діяльності митного брокера з ліцензування на видачу свідоцтв. Автор стверджує, що, оскільки плата за отримання ліцензії на провадження посередницької діяльності митного брокера значно нижча, ніж збір за отримання свідоцтва про визнання підприємства декларантом, така ситуація [у випадку затвердження Ліцензійних умов і фактичного запровадження ліцензування – прим. авт.] може призвести до збільшення кількості підприємств. А через доступність провадження такої діяльності і відсутність специфічних знань та навичок (досвіду) може значно знизитись якість цих послуг [7]. По-перше, вважаємо, що розмір плати за ліцензію чи свідоцтво жодним чином не пов’язаний з рівнем професійної підготовки фахівців з декларування. По-друге, видача ліцензій має здійснюватись не лише за фактом сплати необхідної суми грошових коштів, а на підставі комплексного аналізу й перевірки підприємства на предмет виконання встановлених ліцензійних вимог. По-третє, збільшення кількості підприємств на ринку подібних послуг – короткочасна реакція на «доступність» цієї діяльності, оскільки в умовах жорсткої конкуренції підприємства зацікавлені у підвищені якості своїх послуг. Ті ж з них, які не в змозі задовольнити потреби споживачів (в тому числі й через «відсутність специфічних знань та навичок (досвіду)») витісняються більш адаптованими до умов сучасного ринку суб’єктами.
Крім того, незважаючи на безстрокову дію свідоцтва, воно, як і тепер, потребуватиме щорічної перереєстрації зі сплатою значних (особливо для невеликих підприємств) грошових коштів, а саме еквівалент 1000 доларів США щорічно. Це в свою чергу може взагалі витіснити з ринку подібних послуг малі й середні підприємства.
Слід зазначити, що вимога щорічної перереєстрації свідоцтва взагалі суперечить законодавству України та створює значні перешкоди для розвитку підприємницької діяльності. Ні ст. 47 МК України 1991 р., ні жодним іншим законодавчим актом не встановлюється термін, на який видається свідоцтво, та не передбачається його щорічна перереєстрація. Вказівка на щорічну перереєстрацію свідоцтва про визнання підприємства декларантом міститься лише в постанові Кабінету Міністрів від 27.01.1997 р. № 65 «Про ставки митних зборів», яка встановлює розмір плати за перереєстрацію свідоцтва [9]. Дана Постанова не може бути підставою для запровадження такої перереєстрації. Вона встановлює ставки митних зборів, до яких згідно зі ст. 76 МК України 1991 р. (який до набуття Україною членства у Світовій організації торгівлі продовжує регулювати деякі відносини, в тому числі щодо митних зборів) належить плата за митне оформлення транспортних засобів, товарів, спадщини, речей, які переміщуються через митний кордон України, та інших предметів, а також за перебування їх під митним контролем. Отже плата за видачу свідоцтва про визнання підприємства декларантом не може вважатися митним збором. Тим більше, не може розглядатися в цій якості плата за перереєстрацію такого свідоцтва. З огляду на той факт, що законами України Кабінету Міністрів України не надано право встановлювати розмір плати за перереєстрацію свідоцтва про визнання підприємства декларантом, та той факт, що така плата не є митним збором, встановлення її розміру в Постанові КМУ від 27.01.1997 р. № 65 «Про ставки митних зборів» є неправомірним.
Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Оскільки законом не передбачена щорічна перереєстрація свідоцтва про визнання підприємства декларантом, така вимога порушує ч. 1 ст. 19 Конституції України, яка встановлює, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством [7].
Вимога про щорічну перереєстрацію свідоцтва про визнання підприємства декларантом є втручанням у підприємницьку діяльність. Адже відсутність такої перереєстрації може відповідно до п. 3.8 Положення про діяльність підприємств, що здійснюють декларування на підставі договору призвести до скасування свідоцтва, що в свою чергу призведе до позбавлення підприємства права займатися діяльністю з декларування на підставі договору. Зазначмо, що ця підстава для скасування свідоцтва суперечить положенням ст. 47 МК України 1991 р., яка встановлює вичерпний перелік підстав для скасування митницею свідоцтва про визнання підприємства декларантом. Серед них не міститься норми про скасування за результатами щорічної перереєстрації.