Особливості призначення неповнолітньому більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, та звільнення від відбування покарання з випробуванням
На практиці нерідко зустрічаються такі випадки, коли з урахуванням обставин вчинення конкретного злочину та даних про особу винного (зокрема, і неповнолітнього), призначення такій особі навіть найменшого покарання, передбаченого у санкції відповідної статті Особливої частини КК України, було б занадто суворим і суперечило б принципу гуманізму, а також не забезпечило б досягнення цілей покарання. Саме тому в кримінальному законодавстві (ст. 69 КК України) існує інститут призначення особі більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, який формально є певним виключенням із п. 1 ч. 1 ст. 65 КК України про призначення покарання виключно у межах санкції відповідної статті Особливої частини КК України. За своїм соціальним змістом цей інститут втілює принципи гуманізму та індивідуалізації покарання в кримінальному праві. Положення ст.69 КК України повною мірою поширюються і на неповнолітніх.
Юридичними підставами призначення неповнолітньому більш м'якого покарання, ніж передбачено законом є наявність наступних умов: 1) особа визнається винною у вчинені будь-якого злочину. Слід зазначити, що своїм рішенням № 15-рп/2004 від 02.11.2004 р. Конституційний Суд України визнав таким, що суперечить Конституції положення ч.1 ст.69 КК України в частині, яка унеможливлювала призначення більш м’якого покарання, ніж передбачене законом, у випадку вчинення злочину невеликої тяжкості [3, с.105]. Раніше таке законодавче положення пояснювалося, як правило, несуворим характером санкцій за вчинення злочинів невеликої тяжкості, а також широкими можливостями у таких випадках звільнення особи від кримінальної відповідальності або від покарання. На думку В. Скоморохи, скасоване положення ч.1 ст.69 КК України суперечило принципу справедливості, ставлячи осіб, які вчинили злочини невеликої тяжкості в гірші умови, порівняно із іншими злочинцями. В цьому контексті наведена думка видається доволі слушною, як і саме рішення Конституційного Суду. 2) у справі наявні декілька (тобто, дві або більше) обставини, що пом’якшують покарання; 3) ці обставини істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого винним злочину; 4) наявні дані про особу неповнолітнього характеризують його з позитивного боку; 5) на підставі цього суд робить висновок про явну суворість та несправедливість призначення покарання у межах санкції відповідної статті Особливої частини КК України.
Таким чином, для застосування ст. 69 КК України суд повинен встановити наявність щонайменше двох пом’якшуючих покарання обставин: при цьому це можуть бути як ті з них, які прямо зазначені в ст.66 КК України, так й інші, якщо суд визнає їх такими, що пом’якшують покарання [246, с. 266-268]. При цьому сама по собі наявність у справі якоїсь обставини, що обтяжує покарання, не є абсолютною перешкодою для призначення більш м’якого покарання за ст. 69 КК України, хоча цей факт повинен бути врахований при аналізі даних про особу винного. В будь-якому випадку наявні пом’якшуючі обставини повинні суттєво знижувати ступінь небезпечності вчиненого неповнолітнім злочину (наприклад, з’явлення із зізнанням та щире каяття неповнолітнього, який вчинив крадіжку від впливом дорослого підбурювача). Формулювання ст. 69 КК України про те, що ці обставини “істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину” є оціночним, тобто його зміст залежить від обставин конкретної справи. М.І. Бажанов вважає, що істотне зниження ступеня тяжкості вчиненого злочину означає, що призначення винному навіть мінімального покарання в межах санкції статті було б у цьому випадку явно недоцільним [7, с.378]. В цілому схожими є міркування з приводу цього інституту і російських вчених. Так, Т.О. Леснієвські-Костарева вважає, призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, можливе при наявності виключних обставин, які характеризують обставини справи, при цьому виключними можуть бути визнані як окремі пом’якшуючі обставини, так і їх сукупність. Суд також повинен оцінити цілі та мотиви злочину, роль винного, його поведінку під час та після вчинення злочину, дані про особу винного [3, с.123].
Важливо підкреслити, що для застосування ст. 69 КК України неповнолітній повинен позитивно характеризуватися як особистість (наприклад, раніше він не притягався до кримінальної відповідальності, добросовісно працює або вчиться, добра характеристика з місця навчання тощо), що в сукупності із іншими даними має свідчити про те, що призначення такому неповнолітньому навіть мінімального покарання у межах санкції відповідної статті Особливої частини КК України є занадто суворим. П.Л. Фріс говорить у цьому зв'язку про суттєво менший ступінь суспільної небезпеки особи винного порівняно із іншими злочинцями, що скоїли злочини цього виду [7, с.324]. При цьому дані про особу винного можуть бути як пов’язані, так і не пов’язані із вчиненим злочином. При врахуванні особи винного беруться до уваги: зразкова поведінка в побуті як до, так і після вчинення злочину, позитивна характеристика, сприяння у розкритті злочину. В усіх таких випадках повинні бути встановлені такі позитивні дані про особу винного, які дають суду можливість дійти обґрунтованого припущення про те, що призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, буде цілком достатнім для досягнення його цілей. Л.М. Кривоченко акцентує увагу на тому, що загальний напрямок при призначенні покарання неповнолітнім – це його пом’якшення, враховуючи можливість відносно легко змінювати їх особистість [4, с. 246]. Особу винного, в якості підстави застосування ст.69 КК України (ст.44 КК УРСР 1960 р.), на думку С.В. Сахнюка, слід визначити як сукупність даних, що визначають соціальну спрямованість винного в основних видах життєдіяльності людини у формі соціальних фактів і характеризують такий ступінь суспільної небезпечності винного, який може бути нейтралізований за рахунок застосування більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, та нейтральні по відношенню до нього якості особистості [22, с. 14].
Слід зазначити, що на практиці нерідко зустрічаються випадки безпідставного чи неправильного застосування судами ст.69 КК України відносно неповнолітніх осіб або ж навпаки її незастосування при наявності відповідних підстав. Наприклад, вироком Братського районного суду Миколаївської області від 23.04.2002 р. неповнолітнього Ф. було засуджено за ч.3 ст.289 КК України до 10 років позбавлення волі. Суд також приєднав до цього покарання частково невідбуте покарання за попереднім вироком і за сукупністю вироків призначив остаточне покарання – 11 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна. Верховний Суд України змінив вирок щодо Ф., застосувавши ст.69 КК України, і на підставі ст.71 КК України за сукупністю вироків призначив Ф. 5 років позбавлення волі, виключивши з вироку застосування до нього додаткового покарання у вигляді конфіскації майна. Верховний Суд України, зокрема, зазначив, що суд при призначенні Ф. покарання не врахував наявності пом’якшуючих обставин (вчинення злочину у неповнолітньомвіком, щире каяття, відсутність матеріальної шкоди від злочину). Суд, таким чином, порушив вимоги ст.ст. 98 і 102 КК України, безпідставно призначивши Ф. конфіскацію майна та перевищив верхню межу покарання за тяжкий злочин [5, с.406]. В іншій справі неповнолітній М. був засуджений Бердянським міськрайсудом (вирок від 28.02.2005 р.) за ч.2 ст.185, ч.2 ст.186, ч.2 ст.190 КК України до 4 років позбавлення волі. Проте при призначенні покарання суд першої інстанції не врахував, що М. є неповнолітнім, добровільно з’явився із повинною, співпрацював із працівниками міліції, що в сукупності істотно знижує ступінь небезпечності вчиненого. Апеляційна інстанція застосувала до М. ст.69 КК України, зменшивши покарання до 3 років позбавлення волі [8].
Водночас у вивчених кримінальних справах зустрічаються випадки малообгрунтованого призначення неповнолітнім більш м’якого покарання. Так, неповнолітня Є.Б. (14 років) була засуджена за вчинення у співучасті кількох злочинів, зокрема і тяжких. Хортицький районний суд м. Запоріжжя своїм вироком від 21.04.2005 р. визнав її винною у вчиненні злочинів, передбачених ч. 3 ст. 152, ч. 2 ст. 153, ч. 1 ст.296, ч.1 ст.289 КК України та за принципами ст.70 КК України із використанням ст. 69 КК України призначив Є.Б. остаточне покарання – 5 років позбавлення волі. Пом’якшуючими покарання обставинами суд визнав вчинення злочинів у неповнолітньому віці, каяття, активне сприяння в розкритті злочину, відшкодування шкоди, думку потерпілих, дані про особу підсудної (раніше не судима, вчиться). Все це, на думку суду, суттєво знижує ступінь суспільної небезпеки вчиненого. Але цікаво, що при цьому суд сам у вироку зазначив, що підсудна вчинила два тяжких злочини у стані сп’яніння, дуже посередньо характеризується з місця навчання та проживання [12]. Як видається, за таких обставин, у суду не було достатніх підстав для застосування до цієї неповнолітньої ст.69 КК України. Не говорячи вже про те, що суд в цьому випадку навіть суто формально неправильно використав норми кримінального законодавства: треба було спочатку застосувати ст. 69 КК України окремо щодо кожного злочину, а не лише щодо сукупності злочинів.
Пленум Верховного Суду України у своїй Постанові № 7 від 24.12.2003 р. зазначає, що у кожному випадку застосування цього інституту суд зобов’язаний у мотивувальній частині вироку зазначити, які саме обставини справи або дані про особу підсудного він визнає такими, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину і впливають на пом’якшення покарання, а в резолютивній – послатися на ч.1 ст. 69 КК. При цьому необхідно враховувати не тільки мету й мотиви, якими керувалася особа при вчиненні злочину, а й її роль серед співучасників, поведінку під час та після вчинення злочинних дій тощо. Щодо особи, винної у вчиненні декількох злочинів, суд може призначити більш м’яке покарання, ніж передбачене законом, окремо за кожний злочин або тільки за один із них і остаточно визначити покарання за правилами ст.70 КК. Пленум Верховного Суду підкреслює також, що застосування положень ст.69 КК України щодо покарання (як основного, так і додаткового), призначеного за сукупністю злочинів чи за сукупністю вироків, є неприпустимим [3, с.14]. Проте нерідко зустрічаються випадки нерозуміння судами таких вимог закону. Так, в одній зі справ Голованіський районний суд Кіровоградської області вироком від 12.08.2003 р. засудив неповнолітнього Д. за ч. 3 ст.185 КК України на три роки позбавлення волі, за ч. 2 ст.289 КК України – на п’ять років позбавлення волі. При цьому на підставі ст.70 КК України Д. було остаточно призначено покарання – п’ять років позбавлення волі, а із застосуванням ст.69 КК України – три роки позбавлення волі. На підставі ст.ст.75 і 104 КК України Д. було звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим терміном один рік. Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України скасувала цей вирок щодо Д. і направила справу на новий судовий розгляд 8, с.109].