На практиці досить поширеними є випадки, коли митними органами з тієї чи іншої причини пропущено строки притягнення до адміністративної відповідальності за відповідними статтями, але враховуючи, що нормами Митного Кодексу України не зазначено строків для застосування до правопорушника конфіскації, справи про адміністративні правопорушення мають розглядатися без часових обмежень. Навіть, якщо строки для застосування штрафів вже пропущено, судам при наявності у діях особи складу адміністративного правопорушення, не залишається нічого іншого як застосувати конфіскацію.
Більше того, згідно п. 21 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 26.02.99 “Про судову практику в справах про контрабанду та порушення митних правил” передбачено, “у разі неможливості конфіскувати предмети митних правопорушень у зв`язку з тим, що їх вивезено за межі України, реалізовано, знищено або місце їх знаходження невідоме, суд зобов`язаний вирішити питання про стягнення з винної особи в доход держави вартості цих предметів”.
Таким чином, зазначене роз`яснення Верховного Суду України ще й розширило об`єкт самого стягнення, передбачивши можливість відшкодування вартості безпосереднього об`єкта конфіскації.
Таке становище, з одного боку, не сприяє ефективній роботі співробітників митних органів, оскільки вони можуть ініціювати притягнення до адміністративної відповідальності в будь-який час. З іншого, не існує меж для притягнення особи до відповідальності, чим порушуються її права.
Автором пропонується скасувати частину третю ст. 328 Митного Кодексу України (від 11.07.2002 р.), оскільки її положення суперечать ст. 38 КпАП, а саме, змінюють строки застосування одного з видів адміністративного стягнення конфіскації.
Крім зазначених вище, постає ще декілька питань, що потребують більш ґрунтовного висвітлення. По-перше, чи може бути застосоване додаткове стягнення без застосування основного, і які наслідки такого застосування.
З точки зору практичної логіки, саме визначення стягнення як додаткового вказує на його органічну єдність з основним елементом покарання, яким виступає основне стягнення. Тож зрозумілим є підхід щодо неможливості розглядати питання про застосування додаткового стягнення окремо. Цієї ж думки дотримується законодавець. Так, частина друга ст. 25 КпАП зазначає: “за одне адміністративне правопорушення може бути накладено або основне або основне і додаткове стягнення”. Це означає, що додаткове стягнення має приєднуватися до основного і ні в якому разі не має застосовуватися окремо, ще й без обмеження строків його застосування.
На жаль, практика знає випадки, коли органи, на які покладено завдання розглядати справи про адміністративні проступки та виносити рішення про застосування до винної особи відповідного покарання, в силу правових колізій мають вирішити питання про застосування додаткового стягнення без основного. Ось чому назріла нагальна потреба на теоретичному рівні з’ясувати природу додаткових стягнень, їх призначення, порядок застосування та інше.
Враховуючи відсутність ґрунтовних теоретичних досліджень з цього питання, говорити про віднесення стягнень до того чи іншого виду, можливо лише виходячи зі способу їх закріплення правовими нормами того чи іншого законодавчого акту.
Так, частина перша ст. 7 Закону України "Про боротьбу з корупцією” від 05.10.95 зазначає: "вчинення особою, уповноваженою на виконання функцій держави… корупційних діянь, якщо воно не містить складу злочину, тягне за собою адміністративну відповідальність у вигляді штрафу… і звільнення з посади або інше усунення від виконання функцій держави. Таким особам забороняється займати посади в державних органах та їх апараті протягом трьох років з дня їх звільнення”. Аналіз даної правової норми призводить до висновку, що в якості основного стягнення нею передбачається застосування штрафу, а в якості додаткового – усунення від виконання функцій держави.
Логічним є критерій відмежування основних та додаткових стягнень за метою їх застосування, а точніше за тим наслідком, який передбачає законодавець у випадку застосування того чи іншого стягнення.
Так, якщо застосування штрафу, попередження, арешту, виправних робіт та інших законодавчо закріплених основних адміністративних стягнень основною метою ставить покарання правопорушника, то застосування одночасно з ними додаткових стягнень передбачає, поряд з покаранням правопорушника, ще й усунення умов для подальшого вчинення правопорушень. Так, наприклад, ст. 195-4 КпАП передбачає: “порушення порядку виробництва, придбання, зберігання чи продажу електрошокових пристроїв і спеціальних засобів, що застосовуються правоохоронними органами, тягне за собою накладення штрафу... з конфіскацією електрошокових пристроїв і спеціальних засобів”[6].
Треба також зазначити, що додаткові стягнення можуть бути передбачені правової нормою як обов’язково, так і альтернативно застосовувані. А саме: “недекларування предметів чи декларування їх не своїм найменуванням..., тягне за собою накладення штрафу на громадян... з конфіскацією предметів, що є безпосередніми об’єктами правопорушення, або без такої...”.
Однак, на нашу думку, найбільш важливим є питання відносно правомірності додаткових стягнень в світлі положення ст. 61 Конституції України. Відповідно до якого, ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне і те саме правопорушення.
Наведений нами приклад та судова практика свідчить про те, що незалежно від того чи застосовується основне стягнення, чи основне та додаткове, чи окремо додаткове стягнення, для правопорушника настає адміністративна відповідальність. Одночасно хотілося б також звернути увагу на той факт, що незалежно від того, чи визначає правова норма стягнення як додаткове чи як основне (не вказуючи при цьому на ознаки, за якими вони відмежовуються), за своєю природою воно виступає одним з видів карних примусових санкцій, тобто є покаранням.
За логікою законодавця, вбачається єдність правової природи всіх адміністративних стягнень, оскільки додаткові стягнення не наділені особливостями, враховуючи які, ми могли б говорити про їх суттєву відмінність від інших стягнень, або в якості додаткових вони втрачають свої каральні властивості і мають на меті застосування лише превентивних заходів. Це підтверджується й тим, що законодавець закріпив положення відповідно до якого додаткові стягнення (зокрема, конфіскація та оплатне вилучення) можуть виступати і як основні.
Беручи до уваги, що при застосуванні основного та додаткового стягнення, які в свою чергу виступають самостійними видами адміністративних стягнень і є адміністративно-правовим примусом, на особу накладається покарання, можемо дійти висновку про застосування до правопорушника двох покарань.
До речі, питання подвійності покарання знайшли відгук і в працях іноземних правознавців, які в свою чергу наголошують, що особу не слід двічі адміністративно карати за одне і те саме порушення того самого правила [9, с.469]. Поряд з цим науковці, підіймаючи питання щодо неможливості притягнення двічі до відповідальності, вказують на те, що принцип “не двічі за одне” відноситься до застосування штрафних, каральних санкцій і не суперечить тому, що до правопорушника, який був підданий штрафній, каральній відповідальності, одночасно застосовуються правовідновлювальні санкції, якщо його діями було нанесено майнової або іншої шкоди”. Однак ні конфіскація, ні оплатне вилучення не носять характеру правовідновлювальної санкції, а лише каральної, оскільки не мають на меті покрити заподіяну майнову чи іншу шкоду.
Тож, ми підішли до найголовнішого питання – наскільки взагалі правомірним є застосування двох видів стягнень до однієї особи за одне і те саме правопорушення. Це питання має бути вирішено до прийняття нового Кодексу про адміністративні проступки, адже розробники проекту пропонують розширити коло додаткових стягнень, додавши до них зупинення дії ліцензії, позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю, звільнення з посади або інше усунення від виконання функцій держави, позбавлення права керування транспортними засобами.
Результати проведеного аналізу вказують на необхідність чіткого законодавчого закріплення ознак розмежування основних та додаткових стягнень. А саме, виділення мети їх застосування та передбачуваних наслідків (усунення умов для подальшого вчинення правопорушення, компенсація завданої шкоди та вилучення неправомірно отриманих вигод).
Поділ основних та додаткових стягнень за вказаними ознаками дає можливість при їх застосуванні дотримуватися принципу доцільності та відповідності провини та покарання. В іншому випадку, можна дійти висновку про подвійність покарання правопорушника, що в свою чергу є порушенням вимог ст. 61 Конституції України.
Іншим аспектом існування конфіскації є наявність нормативно-правової бази, як фактора, який опосередковує соціальну дійсність, у тому числі існування і цього інституту адміністративного права, бо існування та реалізація конфіскації майне неможливі без виявлення їх нормативно-правової основи. З одного боку, це надає можливість встановити наявність відповідних норм в законодавстві, у тому числі міжнародному, що свідчитиме про легальність існування такого інституту, з другого, це дозволить уяснити, наскільки норми про конфіскацію співвідносяться з іншими правовими принципами (конституційними, кримінально-правовими тощо), а також дозволить підійти до формулювання відповідної нормативно-правової моделі конфіскації в адміністративному законодавстві.