МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім.І.І.МЕЧНИКОВА
Економіко-правовий факультет
Кафедра конституційного права
та правосуддя
Курсова робота
На тему: «Роль та повноваження уповноваженого верховною радою України з прав людини у здійсненні правоохоронної діяльності»
Виконала студентка 1 курсу 4 групи
денного відділення
спеціальність правознавство
Назаревич Ирина
Одеса - 2009
План
Вступ
1. Загальна харакитеристика інституту Уповноваженого ВРУ з прав людини:
1.1 Виникнення інституту омбудсмена
1.2 Становлення інституту омбудсмена в Україні
1.3 Загальна порівняльна характеристика Уповноваженого ВРУ з прав людини з омбудсменами інших країн
2. Конституційно-правовий захист Уповноваженого Верховною Радою України з прав людини:
2.1.Специфіка правового статусу Уповноваженого ВРУ з прав людини
2.2. Організація діяльності та повноваження Уповноваженого ВРУ з прав людини
2.3 Особливості взаємодії Уповноваженого ВРУ з прав людини з іншими органами державної влади і місцевого самоврядування
3. Загальні, матеріально-фінансові, особисті гарантії діяльності Уповноваженого ВРУ з прав людини
Висновок
Список викоростаної літератури
уповноважений право людина омбудсмен
Вступ
Актуальність цієї теми полягає у тому, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю, а тому і проблема захисту прав і свобод людини поставлена у розряд глобальних разом з демографічними, енергетичними, екологічними та іншими і існує вже не одне десятиліття. Її суть полягає у недостатньому забезпеченніїх, що виявляється як у певних складнощах в практичній реалізації, так і в незадовільному стані захисту. Тому одним із найголовніших завдань сучасного суспільства є не лише декларування прав і свобод людини, а й створення правозахисного механізму, який би забезпечував їх виконання.
За яких же умов їх можна реалізувати? На мою думку, чи не єдиним чинником, що реально сприяє цьому, є режим демократії. Нехай доказом цього буде вислів класика проте, що демократія – це не лише влада більшості, це, перш за все, захист меншості.
Україна, поставши у 1991 році на шлях народовладдя, цілеспрямовано прямує до досягнення міжнародних рівнів у даній сфері. Вже 12 вересня 1991 року Законом «Про правонаступництво» наша держава гарантувала «забезпечення прав людини кожному громадянину України незалежно від національної належності та інших ознак відповідно до міжнародно-правових актів». 1996 року, саме дбаючи про реалізацію прав і свобод, Верховна Рада України прийняла Конституцію України, яка визначає людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпеку найвищою соціальною цінністю. Саме їй в Основному Законі нашої держави присвячено Другий розділ, статті якого складають чверть від їх загальної кількості. Ця частина Конституції майже відтворює у національному законодавстві Загальну Декларацію прав людини, що є красномовним свідоцтвом того, яке значення надає Україна даній проблемі.
В українській правовій системі міжнародно-правовим нормам віддається перевага перед національними, що закріплено у статті 9 Конституції, і що обумовлює існування дієвого правозахисного механізму, передбаченого Європейською Конвенцією про захист прав людини й основних свобод.
У зв’язку з цим виникає необхідність у створенні нових органів, а також модернізації вже діючих засобів, дозволяючих людині ефективно захищати свої права і свободи. З цією метою у найбільш розвинутих країнах світу було впроваджено інститут омбудсмена. Омбудсмен – це складний соціально-правовий феномен, оскільки він є не тільки правовою установою, а й відповідним типом політичної і правової культури, сукупністю суспільних зв’язків і відносин.
Вперше його будо засновано у Швеції в 1809 році. Є думка, що цьому сприяла лібералізація суспільних відносин на початку ХІХ ст., обумовлена появою у даній державі конституційних норм. Шведський риксдаг прийняв у 1809 році Документ про правління. Цей нормативний акт було розроблено під впливом принципу поділу влади Ш. Монтеск’є і спрямовано на урівноваження широких повноважень короля з повноваженням парламенту. Здійснення контролю за цим покладалося на спеціального комісара – омбудсмена. Останній був зобов’язаний стежити за додержанням законодавчих актів органами державної влади і місцевого самоврядування. Його було наділено повноваженнями, пов’язаними із захистом прав і свобод громадян від свавілля адміністрації.
З 1919 р. подібні посади почали створюватися й в інших країнах. Учасники конференції ООН 1959 р. запропонували поширити цей інститут на всі держави світу.
Ратифікація вищезазначеної Конвенції зумовила появу деяких зобов’язань для нашої держави. Зокрема, органи державної влади мають забезпечити умови, за яких дотримувалися б права і свободи громадян, а в разі їх порушення гарантувався б ефективний їх захист. З цією метою, запозичуючи парламентський досвід цивілізованих країн, Україна вперше у своїй державно-правовій історії запровадила посаду Уповноваженого Верховною Радою України з прав людини ( далі – Уповноважений). Його діяльність спрямована на реалізацію прогресивних ідей у сфері забезпечення прав і свобод людини і громадянина, встановлення ділових і конструктивних відносин суспільства з органами державної влади. На постійній основі Уповноважений здійснює парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини та захист прав кожного на території України та в межах своєї юрисдикції. Демократичний характер даного інституту полягає й у тому, що він виконує правозахисну функцію не лише стосовно громадян нашої держави, а й щодо іноземців та осіб без громадянства.
23 грудня 1997 р. ВРУ прийняла Закон України «Про Уповноваженого ВРУ з прав людини» (далі – Закон). Цей документ нормативно закріпив існування даного органу.
Уповноважений призначається на посаду ВРУ. Щорічно повинні заслуховуватись його доповіді про стан додержання та захисту прав і свобод людини в Україні. Його функції – розгляд звернень, заяв і скарг з приводу порушення прав і свобод, а також вжиття заходів щодо усунення прогалин у законодавстві. У Законі зазначено, що сферою його діяльності є відносини, які виникають між громадянином України, незалежно від місця його перебування, іноземцем чи особою без громадянства, які перебувають на території нашої держави, та органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадавими і службовими особами.Закон вказує на випадки припинення повноважень та звільнення з посади Уповноваженого.
Для забезпечення діяльності останнього утворюється Секретаріат, який є юридичною особою, має свій рахунок у банку та печатку встановленого зразка. Закон також закріпляє гарантії роботи Уповноваженого.
На мою думку, піднесення вищезазначеного інституту в ранг конституційного – це визнання державою і суспільством необхідності мати незалежний деполітизований орган, метою якого є гарантування права і справедливості у взаємовідносинах громадянина і державного апарату.
1. Загальна харакитеристика інституту Уповноваженого ВРУ з прав людини:
1.1 Виникнення інституту омбудсмена
У правовій демократичній державі основною соціальною цінністю є людина, її життя, здоров’я, честь та гідність, права та свободи, захист конституційних прав особи. Втілення в дійсність цих тез має підкриплюватися наявністю в країні мережі відповідних органів, невід’ємною частиною яких є омбудсмен.
Міжнародна асоціація юристів прийняла таке визначення терміна «омбудсмена» : “ Служба, передбачена Конституцією чи актом законодавчої влади і яка очолюється незалежною публічною посадовою особою високого рангу, яка відповідальна перед законодавчою владою, отримує скарги від потерпілих осіб на державні органи, службовців, роботодавців або діє на власний розсуд і уповноважена проводити розслідування, рекомендувати корегуючі дії і представляти доповіді ” [6, с.26].
Цей термін німецького походження, і його корені сягають періоду життя германських племен. Особа, яка обиралась для збирання грошової пені ( віри ) за вбивство від імені потерпілої сторони із злочинців, називалась омбудсменом.
Існують також версії, що поняття походить від слова “ umbud ” ( сила або авторитет ), і має, очевидно, ісландські корені.
Але слід зазначити, що для вивчення даної посади і з’ясування обставин її розвитку необхідно звернутися, перш за все, до прикладу Швеції, де вона і виникла.
Отже, с прийняттям Конституції 1809р. був запроваджений орган уповноваженого з прав людини. Неможливо з упевненістю сказати, які саме соціально-історичні передумови привели до створення цієї інституції. З одного боку, цьому сприяла притаманна шведам багатовікова традиція верховенства права та поваги до індивідуальних прав людини, з другого – гостра боротьба за владу між королем та парламентом. У результаті цього парламент отримав право обирати на противагу канцлеру юстиції уповноваженого для здійснення незалежного контролю за адміністрацією та судами, тобто в механізмі держави вперше була створена посада омбудсмена юстиції ( justitieombudsman ). Він є прикладом класичної або сильної моделі, тому йому притаманні надзвичайно широкі повноваження і сфера компетенції.
Починаючи вже з 1919р. подібні органи поступово впроваджуються в інших країнах. Необхідність у їх створені виникає тоді, коли існуюча система управління не спроможна вирішувати контрольні завдання стосовно державної діяльності та постає проблема додаткового захисту прав громадян.
Наступницею Швеції була її сусідка Фінляндія, де в 1919р. було введено інститут омбудсмена. Це було пов’язано із здобуттям даною державою незалежності, прийняттям нової Конституції і загальною реорганізацією влади. Модель правозахисника Фінляндії багато в чому схожа на шведську, це обумовлено близькими правовими системами.