Хоча збереження Правил Міранди є важливою умовою здійснення справедливого правосуддя, теперішній склад Верховного суду США, очолюваного У. Ренквістом з 1986 року, не має наміру розширювати сферу застосування цих Правил. “Суд Ренквіста” характеризують як “найконсервативніший суд” у післявоєнний період. Оцінюючи Правила Міранди з точки зору дотримання прав людини, вчена К. Мішина слушно зауважує, що легше погодитись з тим, що особа, яка заслуговує покарання, його уникла, ніж із засудженням невинної особи .
Конституційний контроль за дотриманням основних прав і свобод людини Верховний суд США здійснює шляхом перевірки законів, а також актів і дій інших органів влади на відповідність Конституції. Як свідчить практика, аналізуючи акти та дії органів законодавчої та виконавчої влади, які стосуються прав людей, на предмет їх відповідності Конституції, Верховний суд США найчастіше застосовує дві основні конституційні доктрини: доктрину рівного для всіх захисту законами (equal protection), закріплену в поправці XIV до Конституції США і доктрину належної правової процедури (due process of law), закріплену в поправках V та XIV. Як зазначає Власіхін В.А., поєднавши в одне ціле положення XIV поправки про “належну правову процедуру” та “рівний захист законами”, судова влада оголосила конституційно охоронюваними багато які життєво важливі права людини .
Мета принципу рівного захисту законами – забезпечення рівноправного підходу щодо застосування законів до людей, які перебувають в подібному становищі . Так, у 1942 р. Верховний суд США розглядав справу Skinner v. Oklahoma, в якій вирішувалось питання про конституційність закону, на підставі якого певні категорії рецидивістів піддавались стерилізації]. Цей закон стосувався рецидивістів, засуджених за “морально осуджувані” на той час злочини, такі як крадіжка, але не враховував інших категорій злочинців, наприклад, розтратників. Як справедливо зазначає американський вчений Р. Гольдман, закон ставив за мету стерилізацію тих осіб, діти яких могли успадкувати злочинні нахили, але неможливо серйозно стверджувати, що схильність до крадіжки може бути успадкована, а до розтрати – ні . Неможливо остаточно довести той факт, що злочинці дійсно передають своїм нащадкам злочинні нахили, зокрема, до крадіжки. Головна причина, на підставі якої Верховний суд визнав закон у справі Skinner таким, що суперечить Конституції, полягала в тому, що закон стосувався права на дітонародження, яке визнавалося основним “фундаментальним” правом.
На прикладі XIV поправки до Конституції США можна простежити, наскільки здатні змінюватися в бік розширення межі тлумачення Верховним судом США норм Конституції. При застосуванні XIV поправки перед Верховним судом неодноразово виникала необхідність тлумачення слова “особа”, яке застосовується в розділі 1 цієї поправки: зокрема, чи поширюється поняття “особа”, як воно вжито в XIV поправці, на юридичних осіб. У 1880 – х роках Верховний суд США під головуванням М. Фуллера витлумачив поняття “особа” на користь юридичних осіб. Відмінність у формах судового захисту фізичних і юридичних осіб була скасована. Слово “особа” (person), вжите в XIV поправці тлумачилось в новому значенні: будь-яке посягання на право власності, що належить корпорації, могло бути захищене застосуванням “належної правової процедури”, що “гарантується” XIV поправкою. Черніловський З.М. зазначив з цього приводу, що те, над чим упродовж багатьох десятиріч працювали континентальні юристи, пов’язані догмою і страхами, причиною яких був Цивільний кодекс Франції 1804 року, було введено до “загального права” Сполучених Штатів як саме собою зрозуміле.
Принцип належної правової процедури походить з Англії. Подібно до англійського розуміння цього принципу в США тривалий час він стосувався належної правової процедури виключно в процесуальному сенсі. Починаючи з першого десятиріччя ХХ ст., принцип належної правової процедури почав застосовуватися не лише до процесуальних гарантій, які забезпечують справедливе поводження з особами, яких обвинувачують у вчиненні злочину, але і до матеріальних правил, які гарантують, наприклад, свободу слова чи друку і т.д.
Досліджуючи питання про місце і роль Верховного суду США в механізмі захисту конституційних прав і свобод особи та громадянина, ми взяли за основу традиційну класифікацію конституційних (основних) прав і свобод людини та громадянина: особисті (чи громадянські), політичні і соціально-економічні. Серед вчених, які у своїх дослідженнях висвітлюють питання про конституційно-правове регулювання прав і свобод людини в США, є прихильники саме такої класифікації (зокрема, Алєбастрова І.А., Власіхін В.А. та ін.)
Практика Верховного суду США за останні десятиріччя свідчить про те, що серед особистих прав чи не найбільше питань виникає у зв’язку із забезпеченням конституційного права на життя. В останні десятиріччя в США як в доктрині, так і в судовій практиці продовжується дискусія з питань заборони смертної кари та конституційності “права на смерть”, які пов’язані з реалізацією конкретною людиною права на життя. Хоча право на життя ніде прямо не зафіксоване, в Конституції США закріплені його важливі гарантії: поправка V до Конституції США містить заборону позбавляти будь-кого життя, свободи чи власності без належного судового розгляду, поправка VIII містить заборону застосування жорстоких і незвичайних покарань, а поправка XIV гарантує однаковий для всіх захист законами.
Противники смертної кари вважають, що присяжні оцінюють докази, керуючись власними емоціями і всупереч фактам, що робить можливим припущення судових помилок, а смертна кара робить таку помилку непоправною. У випадку судової помилки, наслідком якої стає смертна кара невинної людини, вчиняється злочин, в якому винне суспільство. Досі немає наукових доказів на користь тієї обставини, що смертна кара створює загальнопревентивний ефект. Відсутність прямої залежності між рівнем вбивств і застосуванням смертної кари є свідченням не на користь смертної кари.
Прихильники смертної кари доводять, що цей вид покарання свідчить про те, що життя потерпілого – велика цінність для суспільства. Вони вірять в ефективність застосування смертної кари в силу її особливої превентивної і залякуючої ролі і в те, що за її допомогою можна захистити суспільство і потенційних жертв особливо тяжких злочинів.
Дискусія на тему про смертну кару стала особливо активною у 1972 р., після того як Верховний суд США у справі Furman v. Georgia визнав неконституційними всі закони, які передбачали смертну кару, обгрунтовуючи своє рішення тим, що відсутність одноманітності в практиці призначення смертної кари, процесуальний порядок її призначення, а також широкий діапазон можливостей у судді та присяжних при вирішенні питання про вибір покарання за злочин, яке передбачає смертну кару, перетворюють смертну кару в “жорстоке і незвичайне” покарання, заборонене поправкою VIII до Конституції США. Але через чотири роки після розгляду справи Фурмана Верховний суд США прийшов до висновку про допустимість застосування смертної кари за умисне вбивство. На сьогодні законодавства 38 штатів передбачають смертну кару в системі кримінальних покарань. Висвітленню питання про те, як в наші дні Верховний суд США та вищі суди штатів вирішують питання про конституційність смертної кари, В цілому питання про те, наскільки необхідна і ефективна смертна кара, в США залишається відкритим.
Аналізуючи роль Верховного суду США у захисті особистих прав людини, слід окремо зупинитися на проблемі евтаназії, якій в наш час намагаються дати правову оцінку вчені-правознавці багатьох держав світу. Проблема евтаназії є багатоаспектною, оскільки пов’язана з цілим комплексом філософських, моральних, правових та психологічних проблем, від вирішення яких залежить доля евтаназії як інституту – її легалізація.
Евтаназія – в перекладі з давньогрецької “легка смерть”. В більш широкому розумінні евтаназію визначають як акт, за допомогою якого припиняється життя людини з мотивів співчуття, якщо потерпілий знаходиться відповідно до медичних показників в безнадійному стані, коли його страждання нестерпні і якщо він здійснюється іншими особами, в тому числі медичними працівниками . Мова йде саме про добровільний акт, який базується виключно на волевиявленні пацієнта. М.Є. Петросян зауважує, що евтаназія – питання не смерті (яка неминуча), але вмирання, перед яким опиняється людина при підході до останньої межі земного існування .
Розрізняють дві основні форми евтаназії – активну і пасивну: активна евтаназія передбачає вчинення лікарем дій, свідомо і безпосередньо направлених на заподіяння смерті пацієнту, пасивна евтаназія, навпаки, полягає у невчиненні дій, які могли б штучно продовжити фізичне життя пацієнта, і наданні йому можливості вмерти. На сьогоднішній день активна евтаназія отримала правове визнання лише в одній державі світу – Нідерландах. Як зазначає М.Є. Петросян, Нідерланди взагалі користуються репутацією держави, схильної до прийняття нетривіальних законодавчих рішень, таких як легалізація легких наркотиків чи визнання одностатевих шлюбів . Відповідний закон був прийнятий у Нідерландах у 2000 році.
Вітчизняне законодавство передбачає вирішення окремих питань евтаназії. Проектом Цивільного кодексу України від 25 серпня 1996 р. передбачалось легалізувати пасивну евтаназію. Пунктом 7 ст. 276 цього проекту допускалось припинення надання медичної допомоги особі, яка втратила притомність, якщо за даних умов врятування її життя чи відновлення здоров’я є неможливим, відповідно до висновку лікарської експертизи, за погодженням з батьками, іншими членами сім’ї, опікуном чи піклувальником. Однак до чинного Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 р., який набув чинності 1 січня 2004 р., ця норма не увійшла. Згідно з п. 4 ст. 284 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 р. повнолітня дієздатна фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, має право відмовитися від лікування .