Реферат
Правові засади оптимізації використання спеціальних криміналістичних знань в обліковій діяльності експертної служби МВС України
ВСТУП
Неналежне правове регулювання використання спеціальних криміналістичних знань в обліковій діяльності доволі суттєво мінімізує потенційні можливості, закладені в концепції інтегративної моделі використання спеціальних криміналістичних знань у кримінальному судочинстві, адже не відповідає принципу зв’язку криміналістичної ідентифікації з процесом пізнання та доказування у кримінальному судочинстві.
Сучасний варіант правової регламентації використання результатів криміналістичної облікової діяльності в кримінальному процесі, свідчить про те, що проблема далека від вирішення, тому що жодна зі статей діючого КПК України не містить конкретної вказівки на це. З даним видом криміналістичної діяльності опосередковано пов’язані ст.ст. 2, 4, 22 КПК України, що вимагають від правоохоронних органів в кожному випадку виявлення ознак злочину вживання всіх передбачених законом заходів щодо встановлення події злочину, осіб, винних у скоєнні злочину, і до їх покарання, всебічного, повного та об’єктивного дослідження обставин справи. Крім того, ст. 199 КПК України слідчому надано право, винести ухвалу про вилучення або відбирання зразків зразків, проте в цьому випадку дана норма пов’язується тільки з проведення експертизи.
Правові засади оптимізації використання спеціальних криміналістичних знань в обліковій діяльності експертної служби МВС України
Деякі аспекти правової регламентації обліково-реєстраційної діяльності регламентовані на рівні законів.
Так ст. 9 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» та ст. 11, п. 11 і 13 Закону України «Про міліцію», передбачається можливість отримання зразків для порівняльного дослідження; інформації, що міститься в реєстраційних системах, а також право міліції вести обліки осіб, предметів, фактів та використовувати дані цих обліків, проводити реєстрацію, дактилоскопію осіб, взятих під варту, затриманих за підозрою в скоєнні злочину, обвинувачених в скоєнні навмисних злочинів [2; 3].
Законом України «Про інформацію» регулюються відносини, що виникають при формуванні та використанні інформаційних систем і банків даних, які направлені на захист інформації і прав суб’єктів, що беруть участь в інформаційних процесах [1].
Повніше використання спеціальних знань в обліково-реєстраційній діяльності підрозділів Експертної служби та Департаменту інформаційних технологій МВС України регламентується відомчими нормативно-правовими актами: Настановою «Про діяльність експертно-криміналістичної служби МВС України» (затвердженої наказом МВС України № 682 від 30 серпня 1999 р.; Інструкцією «Про порядок функціонування дактилоскопічного обліку експертної служби МВС України» (затвердженої наказом МВС України № 785 від 11.09.2001 р.; Інструкцією «Про порядок розподілу та виконання повноважень між структурними підрозділами органів внутрішніх справ з формування та використання автоматизованих обліків Інтегрованого банку даних УМВС» та Інструкцією «Про порядок формування та використання в органах внутрішніх справ інтегрованого банку даних оперативно-розшукового і профілактичного призначення» (затверджених наказом УМВС України в Луганській області № 254 від 23.11.2004 р. «Про автоматизовані інформаційні системи органів внутрішніх справ України в Луганській області»; наказом МВС України № 1395 від 17.11.2003 р. «Про інформаційні системи органів внутрішніх справ» [8; 9; 11; 12].
Зокрема, Настановою про діяльність експертної служби, в якості однієї з форм взаємодії з іншими підрозділами органів внутрішніх справ з питань застосування техніко-криміналістичних засобів передбачено вивчення матеріалів кримінальних справ за нерозкритими злочинами, з місць вчинення яких вилучені сліди й інші речові докази, для здійснення заходів щодо їх цілеспрямованого використання в розкритті злочинів.
Нормативний аспект проблемної ситуації тісно пов’язаний з її науковою стороною. Відсутність ефективного правового механізму пояснюється слабким теоретичним опрацьовуванням питання. Робіт по темі оптимізації правового регулювання реєстрації сьогодні чимало.
Основною теоретичною установкою є те, що довідки за результатами перевірки по обліках, повинні бути віднесені до категорії «інших документів», що залучаються до справи [1; 11].
Є.І. Зуєв, В.М. Тертишник, С.В. Слинько пропонують надати їм значення письмових доказів (ст. 83 КПК України), а необхідною умовою для цього вважати обов’язковість перевірки їх змісту засобами, передбаченими кримінально-процесуальним законом .
О.О. Бондаренко, запропонував доповнити ч. 1 ст. 66 та ч. 4 ст. 97 КПК України положеннями, які надавали б право слідчому вимагати також й надавати консультації. Щодо консультацій він відзначає: «… такі консультації в самостійному вигляді матимуть процесуальне, але не доказове значення. Консультаціям обізнаних осіб у вигляді довідкової діяльності, отриманих за межами слідчих і судових дій слід надавати доказове значення як «іншим документам», якщо в них викладені обставини, що мають значення для справи (ч. 2 ст. 65, ст. 83 КПК)» [4].
Дійсно, довідки перевірки за криміналістичними обліками, засновані на ідентифікаційних дослідженнях, мають практично всі атрибути судового доказу: а) висновок про тотожність ґрунтується на дослідженні властивостей ототожнюваного об’єкту, б) за допомогою спеціальних науково-технічних засобів криміналістики; в) отриманий у встановленому законом порядку з належних процесуальних джерел [2, с. 78]. В.А. Жбанков із цього приводу зазначив: «... довідка перевірки за криміналістичним обліком відповідає всім вимогам документа: належності, допустимості, достовірності та дає підставу розглядати її як доказ [15, с. 655]».
Проте, чи можуть бути віднесені дані, отримані в результаті перевірок за криміналістичними обліками до «інших документів»?
Відповідно до ст. 65 КПК України доказами у кримінальній справі є будь-які фактичні дані, на основі яких, у визначеному законом порядку, орган дізнання, слідчий та суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, що скоїла це діяння та інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи.
Це пред’являє низку вимог до доказу.
Головним для визнання доказу у справі, є вирішення питання про те, чи відносяться обставини й факти, для встановлення яких він використовується, до кола тих, котрі мають істотне значення для правильного розгляду і вирішення кримінальної справи і, тим самим, підлягають доказуванню, тобто належність доказів [13, с. 42]. Результати перевірок за обліками відповідають цій вимозі, адже їх об’єкти знаходяться в причинно-наслідковому зв’язку з подією злочину.
Іншою вимогою, що пред’являється до доказу, є «допустимість», згідно з якою не повинні мати юридичної сили докази, отримані: 1) без роз’яснення особам, що приймають участь в слідчій дії, наданим ним законом прав (ст. 53 КПК); 2) із джерел доказів, не вказаних в ч. 2 ст. 65 КПК, за допомогою слідчих дій, не передбачених КПК, або шляхом проведення слідчих дій до порушення кримінальної справи (за винятком огляду місця події, накладення арешту на кореспонденцію, зняття інформації з каналів зв’язку), а також в результаті показань, які ґрунтуються на чутках тощо.
Із змісту ст. 66 КПК України виходить, що особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор і суд збирання доказів здійснюють шляхом:
а) провадження слідчих дій; б) процесуальних дій в стадії порушення кримінальної справи – отримання та перевірка заяв та повідомлень, витребування пояснень, призначення документальних перевірок, ревізій;
в) витребування документів та предметів; г) прийняття повідомлень та предметів, документів від учасників процесу, підприємств, організацій та посадових осіб і громадян, які можуть встановити необхідні у справі фактичні дані; д) отримання зразків для порівняльного дослідження.
В передбачених законом випадках особа, яка здійснює дізнання, слідчий, прокурор і суд у справах, що перебувають у їх провадженні, вправі доручити підрозділам, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність провести оперативно-розшукові заходи чи використати засоби для отримання фактичних даних, що можуть бути доказами у кримінальній справі.
Отже, результати використання даних криміналістичних обліків, не відповідають цим вимогам, оскільки КПК не встановлює процесуальної форми цієї дії, а результати досліджень, згідно з вимогами гл. 6 «Настанови про діяльність експертно-криміналістичної служби МВС України» оформлюються довідкою ф. № 15, яка підписується співробітником, що здійснював перевірку, а також керівником підрозділу. На довідці є позначка «В кримінальну справу не підшивати». Також відсутнє чітке регулювання можливості витребування інформації, що міститься в криміналістичних обліках стосовно стадії кримінального процесу. Втім, в багатьох випадках необхідність перевірки за експертно-криміналістичними обліками виникає саме на стадії порушення кримінальної справи. Однак кримінальний процес, що передує досудовому слідству, в якому здійснюються прийом, реєстрація, дослідження інформації про скоєний злочин, приймаються рішення про порушення кримінальної справи, способами, передбаченими в ст. 97 КПК, в свою чергу потребує належної правової регламентації, на що слушно зауважують В.С. Зеленецький, Є.Д. Лук’янчиков та інші [11, с. 261]. Врешті-решт, діючий КПК не регламентує дослідницьку діяльність спеціаліста по використанню криміналістичних обліків, назву процесуального документу, в якому викладені результати дослідження.
Тому слід погодитися з Н.І. Довженком у тому, що результати перевірки за криміналістичними обліками не можуть розглядатися як доказ у вигляді «іншого документа» [9, с. 76].