На початку ХХ були закладені підвалини такої галузі науки, як техніка безпеки. У цей час проблемами безпеки й охорони праці займалися такі видатні вчені як В.Л. Кирпичов, М.І. Сєченов, Ф.Ф. Ерісман, А.А. Пресс, Д.П. Нікольський, А.Н. Марзєєв, М.А, Вигдорчик. Бурхливий розвиток промисловості у другій половині ХХ століття змусив вчених приділити ще більшу увагу питанням охорони праці. В ці роки багато зробили для дослідження безпеки й охорони такі відомі вчені як: В.А. Левицький, В.А.Легасов, Б.О. Патон, С.В. Белов, К.Н. Ткачук.
Сьогодні кожна держава на законодавчому та правозастосовчому рівні опікується не тільки проблемами забезпечення працею своїх громадян, але й підвищення умов, засобів та способів охорони праці. Науково–технічний прогрес привносить принципові нововведення в усі сфери сучасного матеріального виробництва, при цьому змінюючи засоби праці та предмети праці, методи обробки інформації. Крім того, здорові й безпечні умови праці в значній мірі забезпечуються удосконалюванням не тільки техніки, а й технології виробництва (наприклад, заміна важкої фізичної праці машинами, впровадження роботів, що заміняють людину там, де це вкрай незручно та небезпечно для її життя й здоров'я, герметизація технологічних процесів на хімічних підприємствах). Беззаперечно, все це призводить до змін умов праці. Але, якщо на сучасному етапі розвитку техніка й технологія виробництва певної продукції не виключають шкідливих факторів, то для їхнього усунення повинні застосовуватися заходи, передбачені в нормах трудового права про охорону праці й спрямовані на запобігання або нейтралізацію впливу на працюючих небезпечних й шкідливих факторів виробництва.
Нині право на працю не можна уявити себе без забезпечення право на безпечні і здорові умови праці. Ці права мають тісний взаємозв’язок протягом тривалого історичного періоду. Так, у Конституції СРСР 1937 року в розділі Х, що охоплював основні права й обов’язки громадян було закріплено право громадян на працю та її безпеку. У Конституції СРСР 1977 року та у Конституції УРСР 1978 року праці як найвищій меті суспільного виробництва при соціалізмі та охороні праці була присвячена досить велика увага. Зокрема ст. 8 цих документів закріплювала, що трудові колективи беруть участь у поліпшенні умов праці і побуту, розвивають соціалістичне змагання, сприяють поширенню передових методів роботи, зміцненню трудової дисципліни, виховують своїх членів у дусі комуністичної моралі, дбають про підвищення їх політичної свідомості, культури і професійної кваліфікації. А згідно зі статтею 21 держава дбає про поліпшення умов і охорону праці, її наукову організацію, про скорочення, а надалі і повне витіснення важкої фізичної праці на основі комплексної механізації і автоматизації виробничих процесів у всіх галузях народного господарства. Стаття 40 Конституції УРСР 1978 р. гарантує право громадян на охорону здоров’я. «Це право забезпечується ... розвитком і вдосконаленням техніки безпеки і виробничої санітарії; проведенням широких профілактичних заходів; заходами щодо оздоровлення навколишнього середовища; особливим піклуванням про здоров’я підростаючого покоління, включаючи заборону дитячої праці, не зв’язаної з навчанням і трудовим вихованням...».
Таким чином, держава того часу, поставивши завдання поступового перетворення праці у першу життєву потребу кожного радянського громадянина, задекларувала курс на забезпечення здорових санітарно–гігієнічних умов та втілення якісної техніки безпеки, що унеможливлюють виробничий травматизм та професійні захворювання працівників. Тобто охороні праці та забезпеченню безпечних умов праці почала приділятися особлива увага з боку держави.
Чинна Конституція України у ст. 3 визначає людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпеку найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.На конституційному рівні в Україні, а саме в розділі другому Конституції України, що регламентує права, свободи та обов’язки людини і громадянина, в ст. 43 законодавець закріпив природне право кожної людини та громадянина держави на працю та належні, безпечні і здорові умови праці.
Отже, законодавець в Основному Законі заложив тільки основи охорони праці, які висвітлив лише частиною фрази у четвертій частині ст. 43 Конституції України. На жаль, ні в розділах IV та VI, де йдеться про повноваження органів законодавчої та виконавчої влади відповідно у різних галузях, включаючи освіту, культуру, науку, охорону природи, екологічну безпеку тощо, ні у ст. 92, яка визначає коло проблем, що регулюється законами, ні в інших місцях про охорону праці законодавець не згадує. У Законі про внесення змін до Основного Закону України законодавець цих питань також не торкнувся. З огляду на важливість питання охорони праці для суспільства та держави вважаємо за доцільне викласти п. 6 ч. 1 ст. 92 Конституції України, який має такий зміст: «основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім’ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров’я; екологічної безпеки», у наступний редакції: «основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці та її охорони, зайнятості, шлюбу, сім’ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров’я; екологічної безпеки».
В галузевому законодавстві можна спостерігати певне поглиблення питання охорони праці. Так, Кодекс законів про працю України закріплює право на здорові та безпечні умови праці [7] у ст. 2, а ст. 6 Основ законодавства України про охорону здоров’я встановлює право на охорону здоров’я, що передбачає серед інших право на безпечні й здорові умови праці [8].
Як відомо, правильне та чітке застосування нормативних приписів неможливе без з’ясування та розуміння змісту й обсягу термінів, якими оперує правотворець. Це стосується і нашого випадку, так для більш правильного розуміння права на здорові та безпечні умови праці необхідно визначитися, що таке є «безпечні та здорові умови праці».
У тлумачному словнику української мови ми знаходимо поняття «умови праці», під яким розуміються правила, які існують або встановлені в тій чи іншій галузі життя, діяльності, які забезпечують нормальну роботу чого–небудь [9, с. 610–611]. Відомий вчений-трудовик О.І. Процевський під умовами праці розуміє сукупність таких чинників як соціальні та виробничі, за яких здійснюється праця [3, с. 103].
Отже, на наш погляд, ми не помилимося, якщо умовами праці в розглядуваному нами аспекті назвемо всю сукупність факторів виробничого середовища і процесу виконання трудових обов’язків на підприємстві, в установі чи організації, які впливають на здоров’я і працездатність людини під час її професійної діяльності.
Виходячи з вищезазначеного та етимологічного значення слів «безпечні» та «здорові», а також застосування конструкції «безпечні та здорові умови праці» законодавцем можна зробити висновок, що під безпечними та здоровими умовами праці слід розуміти такі зовнішні умови, в яких перебуває працівник під час роботи, при яких йому не загрожує небезпека отримання травм або професійних захворювань.
В юридичній та економічній літературі застосовуються з цього приводу також поняття «тяжкість праці» та «напруженість праці», в які окремі вчені закладають різний зміст. Так, М.П. Гандзюк, Є.П. Желібо та М.О. Халімовський під тяжкістю праці розуміють характеристику трудової діяльності людини, що визначається ступенем використання м’язів і відбиває фізіологічні витрати внаслідок фізичного навантаження. Класифікація робот за тяжкістю розрізняється за енерговитратами людини та має наступний вигляд: 1) легкі роботи; 2) роботи середньої ваги; 3) важкі роботи. У свою чергу, напруженість праці – характеристика трудового процесу, що відбиває навантаження на центральну нервову систему. Практично всі складові напруженості праці (монотонність навантаження, емоційна напруга, сенсорне та інтелектуальне навантаження) належать до шкідливих і екстремальних умов праці. Як наслідок, у процесі праці відбувається функціональне напруження людини, яке зумовлене двома видами навантажень: м’язовими та нервовими. М’язові навантаження, як правило, визначаються напруженням фізіологічних функцій тих органів, які задіяні при виконанні робіт стоячи або сидячи, також робочою позою та характером робочих рухів. Нервові навантаження зумовлені напругою пам’яті, уваги, сенсорного апарату, активізацією процесів мислення та емоційної сфери. Співвідношення затрат м’язової та нервової енергії, виконавських і творчих функцій, механічних дій і операцій у трудовому процесі характеризують зміст праці. Праця поділяється на фізичну, з перевагою м’язових навантажень, і розумову, з перевагою навантажень на кору головного мозку, пов’язаних із «вищими психічними функціями людини» [3, с.105]. Ми вважаємо даний поділ досить умовним, оскільки будь–яка праця містить у собі зазначені компоненти і являє собою єдиний процес, в якому активізуються як нервові так і м’язові навантаження. У сфері матеріального виробництва переважною часткою трудової діяльності є фізична праця, яка відрізняється великими витратами енергії, швидким стомленням та відносно низькою продуктивністю. В свою чергу, розумова праця є переважною складовою трудової діяльності в сфері управління, надання послуг, виробництва науково–технічної продукції. На відміну від фізичної, розумова праця супроводжується меншими витратами енергетичних запасів, але це не свідчить про її легкість, оскільки характеризується: великою кількістю стресів, меншою рухливістю, напруженням зору, іноді вимушеною статичною позою працівника.