Вiдповiдно до iмператорського указу "Про вiдновлення в Малоросiї правлiння i судочинства" 30 листопада 1795 року "належало для суду ж i розправи вiдновити колишнiй там генеральний суд",що мав два департаменти,кожен з яких комплектувався з генерального суддi,двох радникiв,котрi призначалися iмператором,i п'яти засiдателiв чи депутатiв,якi обиралися дворянством "всякi 3 роки".В обох департаментах кримiнальних i цивiльних справ усi "справи повиннi бути розiбранi i вирiшенi за правами тамтешнiми".Скарги таапеляцiї на рiшення генерального суду можна було подавати до сенату. В усiх повiтах запроваджувалися земськi суди,до складу яких входили земський суддя,два пiдсудки або асесор i нотарiус (писар).Наступною ланкою судової системи, визначеної указом, були пiдкоморськi суди на чолi з пiдкоморiями.Суд розглядав межовi спори. У мiстах судовими iнстанцiями залишалися магiстрати,що складалися з двох бурмистрiв i чотирьох ратманiв,яких обирали мiськi товариства на три роки,та ратушнi у мiстечках. За Березневими статтями в Українi продовжувала дiяти попередня правова система, тобто та, що склалася у перiод народно-визвольної вiйни. Велику роль виконувало звичаєве право,що регулювало широке коло суспiльних вiдносин за принципом "ведлуг звичаю давнього".Норми звичаєвого права широко застосовували судовi та адмiнiстративнi органи, вони були основним джерелом при складанiдннi збiрникiв права,проведенi кодифiкацiйних робiт,розробцi нормативних актiв.Значне мiсце у правовiй системi посiдала нормотворча дiяльнiсть гетьманської влади. Цьому перiодовi властиво i те ,що на визволенiй вiд полякiв територiї Зберiгалися деякi джерела польсько-литовського походження.Серед них вирiзнялися окремi князiвськi та королiвськi грамоти,постанови сейму, збiрникиi статути.Найважливiшим був,звичайно, третiй Литовський статут 1588 р., що дiяв в Українi аж до середини XIXст.,а також рiзнi збiрники магдебургзькго права ,якi регулювали вiдносини у так званих привiлейованих мiстах, надiлених правом самоврядування. Важжлива роль,безперечно, у регулюваннi суспiльних вiдносин належала Статтям Богдана Хмельницького, а також договiрним статтям, пiдписаним iншими геть манами та козацькою старшиною, з одного боку, i росiйським урядом - з iншого. У цих договарах визначалося правове становище України у складi Росiї, порушувалися головнi питання внутрiшнього життя України. Поширилися нормативнi акти гетьманської влади i Генеральної вiйськової канцелярiї, зокрема гетьманськi унiверсали, ордери, iнструкцiї, листи, декрети, грамоти, якi були загальнообов"язковими i визначали правове становище окремих установ, станiв, осiб чи господарств. До лiквiдацiї полiтичної та правової автономiї України норми Росiйського права не застосовувалися. Щодо Слобiдської України, то при розглядi дрiбних кримiнальних справ чи спорiв застосовувалися норми звичаєвого права, але згодом основним джерелом права стало росiйське законодавство. У пiвденних районах, так званiй Новоросiї, також застосовувалися норми росiйського законодавства, у деяких випадках ще дотримувалися i норми звичаєвого права. Правобережна Україна до кiнця XVIII ст. залишалася у складi Речi Посполитої. Тут дiяли акти полтсткого права, магдебурзьке право, Литовський статут, норми звичаєвого права. Тiльки 1840-1842 рр. на територiї всiєї України була поширена чиннiсть Зводу законiв Росiйської iмперiї. Отже, в Українi дiяли рiзноманiтнi норми права, що часто суперечили одна однiй i були значною мiрою застарiлими чи дублювалися. Окрiм цього, верхiвка суспiльства України прагнула зрiвнятися в правах з росiйським дворянством. Все це стало причиною проведення кодифiкацiйних робiт у другiй чвертi XVIII ст. Кодифiкацiя українського права у XVIII ст. розпочалася з iнiцiативи старшинської верхiвки та шляхти, котрi намагалися закрiпити свої права, а також вiдновити автономне становище України. Царський указ появився 22 серпня 1728 р.пiд назвою "Рiшучi пункти гетьману Данилу Апостолу" i став основою для створення першої спецiальної кодифiкацiйної комiсiї, склад якої неодноразово змiнювався. Для пiдготовки кодифiквцiї були використанi Литовський статут 1588 р., збiрники магдебурзького права ("Право Хелминьке", "Зерцало саксонiв" П.Щербича, "Порядок прав цивiльних" Б.Гроїцького, "Артикули права магдебурзького" тощо). Були пiдiбранi акти царської влади, церковного права, правовi звичаї та узагальнення судової практики. Внаслiдок цього 1743 р. з"явився збiрник "Права, за якими судиться малороiйський народ". До нього прикладалася iнструкцiя кодифiкацiйної комiсiї, алфавiтний реєстр, тобто покажчик, а також "Степенний малоросiйського вiйськового звання порядок пiсля гетьмана" своєрiдний табель про ранги. Отже, панiвна верхiвка домоглася введення норм, якi б захищали їхнi привiлеї, право власностi тощо. Норми, вмiщенi у збiрнику, обгрунтовували право на самовизначення, а це, зрозумiло, суперечило iнтересам царського уряду. Тому збiрник був вiдправлений доопрацювання, ревiзiю та перегляд. Вiн так i не став офiцїйним джерелом права, однак його норми реально дiяли, ними керувалися на практицi. Були проведенi деякi iншi кодифiкацiї, наприклад, збiрник, розроблний кандидатом у члени генерального суду Ф.Чуйкевичем за дорученням гетьмана К.Розумоського, - "Суд i розправа у правах малоросiйських" 1750 р. Тут обгрунтовувалась iдея закрiплення iнтересiв козацькрї старшини та шляхти, зокрема, необхiднiсть вiдновлення станових судiв в Українi тощо. Крiм цього, здiйсненi приватнi кодифiкацiї, наприклад, "Книга Статут та iншi права малоросiйськi" 1764 р., що стала посiбником для суддiв-практикiв. На чолi з секретарем II Малоросiйської колегiї О.Безбородьком 1767 р. був створений "Екстракт малоросiйських прав" -систематизований збiрник норм державного, адмiнiстративного та судового права, складений так, щоб доказати необхiднiсть вiдновлення автономного становища України. Оскiльки ця iдея суперечила полiтицi царизму, що активно проводилася стосовно України, збiрник був переданий в архiв. У зв"язку з повною лiквiдацiєю автономiї України та введенням губернського адмiнiстративно-територiального подiлу, Сенат 1786 р. розробив новий збiрник, в основу якого покладенi "Екстракт малоросiйських права" Безбородька, "Установлення про губернiї" 1775 р. та iншi акти. "Екстракт iз указiв, iнструкцiй та установ" був затверджений Сенатом i розiсланий на мiсця для практичного застосування.
Вiдомi також спроби кодифiкувати права в Українi у першiй чвертi XIX ст.Але, як i попереднi, у життя вони втiленi не були. У процесi становлення єдиної правової системи на всiй територiї Росiйської iмперiї на Україну 1840-1842 рр. поширилося загальноiмперське законодавство. Зокреми, у кримiнальному правi чiтко роздiлялись види злочину та мiри покарання за його скоєння. Так, розрiзняли злочини проти держави (зрадництво, повстання проти влади, розтрати,крадiжки),проти особи (вбивство, калiцтво, нанесення побоїв, ран, iншi тiлеснi пошкодження), майновi (крадiжки, розбiй, грабунок). Найтяжчi покарання встановлювалися за державнi злочини. Наприклад, зрадник засуджувався до смертної кари з вiдсiчувфнням голови або четвертуванням.Члени його сiм'ї пiдлягаливiчному заклинанню i виселенню до Сибiру.Все їх майно конфiскувалося. Посадовi злочини могли супроводжуватися застосуванням тiлесних покарань, конфiскацiєю майна i грошовим штрафом.Вбивця пiддавався смертнiй карi,а за iншi злочини проти особи встановлювалися тiлеснi покарання i грошовi штрафи. Майновi злочини призводили до смертної кари чи тiлесних покарань, вигнання, биття палицями,грошових штрафiв. Система покарання була складною.Якщо вид покарання визначався,то його його межi--не завжди.Вид i розмiр залежали вiд соцiальної приналежностi злочинця i потерпiлого.Наприклад,грошовим штрафом каралися тi,котрi вбивали селян-втiкачiв.Допускалося застосування декiлькох видiв покарання за один злочин.
Закон передбачав велику кiлькiсть покарань.Вищою мiрою покарання вважалася смертна кара-проста (повiшення, вiдсiчення голови) i квалiфiкована(четвертуван ня, утоплення, колесування, спалення,закопування живим у землю).Прикладами застосування смертної кари в iсторiї перiоду гетьманщини можуть бути масовi страти учасникiв руху колiївщини (1768 року у мiстi Коднi).Пiсля придушення гайдамацького повстання 1768 року польсько-шляхетський уряд запровадив на правобережнiй Українi кривавий терор.Особливо люту розправу у Коднi над полоненими гайдамаками вчинив регiментар (воєноначальник) польсько-шляхетського вiйська Київського воєводства Стемпковський. За його наказом гайдамакiв вiшали,вiдтинали їм голови,руки,ноги,саджали на палi.Кати стратили в Коднi бiльше 3-ох тисяч повстанцiв. Пiсля припинення страт Стемпковський наказав кожного десятого повстанця "значкувати " -- вiдрубувати праву руку i лiву ногу , або лiву руку i праву ногу .
В народних масах спогади про жахливi подiї в Колдi вiдбувалися в пререказах, прислiв'ях,прокляттях на адресу гнобителiв. На Подiллi кровавою розправою керував коронний ловчий магнат К.Браницький. За його наказом у селi Сербах поблизу Могилева-Подiльського були страченi тисяча гайдамакiв.У сербах в страшених муках героїчно загинув I.Гонта.Частину Гайдамакiв Браницький вiдiслав у Вiнницю,Львiв,Броди,та iншi мiста,де вони були прилюдно скаренi насмерть. Терор польської шляхти не спинив народного руху.Гайдамацькi виступи тривали на Правоьережнiй Українi протягом 70-80 рокiв 18 столiття. Найпоширинiшими покараннями перiоду цього столiття було спалення.Цей вид покарання в росiї був бiльш мученицьким, нiж у Європi, оскiльки являло собою скорiш не спалення, копчення заживо на повiльному вогнi. У 1701р. такий спосiб спалення був застосований до Григорiя Талицького i його спiвучасника Савiна за розповсюджння "возмутительных тетрадей" (листiвок) про Петра I. Обох засуджених вiсiм годин окурювали їдким складом, вiд якого у них повизило на головi та волося, а всетiло повiльно тлiло. В кiнцi їх опотворенi тiла були спаленi разом з ешафотом. У другiй половинi XVIII ст. особливо часто застосовувалось по релiгiйним розумiнням - як мiра покарання росконiкам "за их приверженность старой вере". Так, при царевi Олексiєвi "жгут живого за богохульство, за волховство, за чернокнижество". При ньому ж "Старицу Олену сжигать в струбе, какъ еретицу, с чародейскими бумагами и кореньями" у цьому ж столiттi набула поширення й така смертна кара, як обезглавлювання. Воно здiйснювалось топором на бревнi.Петро I пришовши до влади, у числi iнших прогресивних реформ зробив замiну топора на меч. Крiм цих покарань гетьманщини була вiдома i така квалiфiкована смертна кара, як сажання на кiл. Так, за свiдченнями сучасникiв Петра I, в часностi австрiйського посланника Плеєра, саме таким способом розправився росiйський iмператор з Степаном Глiбовим, коханцем своєї засланої в монастир дружини Євдокiї. 15 березня 1718р. замученого туртурами Глiбова привели на Червону площу, заповнену народом. Три голини дня 30-градусний мороз. Петро приїхав в топленiй каретi i зупинився недалеко вiд мiсця кари. неподалiк стояв вiз, на котрому сидiла Євдокiя.Її охороняли два солдати,в обов'зки яких взодило ще i слiдуюче: вони повиннi були тримати бувшу государиню за голову i не давати їй закривати очi. посеред помосту торчав кiл,на який посадили роздiтого до гола Глiбова. Його посадили на нестручаний ''персидський кiл''. Щоб вiн не вмер вiд об мороження, на нього надiли шубу, шапка i чоботи - по особливому приказу Петра. Глiбов мучався 15 годин i вмер у шостiй годинi ранку слiдуючого дня. До тiлесних покарань вiдносили вiдрiзання вуха, носа, руки, до болiсних биття палицями, рiзками, батогами. Ганебнi покарання полягали в тому, що зло чинця прив"язували до стовпа на майданi пiд час ярмаркiв, а кат або будь-хто бажаючий бив його. Винних брали пiд варту у в"язницi при вiйськових урядах чи ратушах. Конфiскацiя майна вважалась додатковим покаранням. До того покарання належало i вигнання, тобто вислання злочинця за межi села або мiста чи конкретної територiї на певний час або без права повернення. Подiбним покаранням було також зiслання до Сибiру.