Пiзнiше з’явилися прозовi твори «План до двору» (1951) i «Ðотонда душогубцiв» (1956), де основоþ сþæету стали подiї колективiзацiї та голоду в Óкраїнi поч. 1930-х рр. Провiдним мотивом, на думку дослiдникiв, стали показ свавiлля влади та неприхована iдея помсти. Íа худоæностi цих двох творiв негативно позначилися публiцистична загостренiсть та чiтка нацiональна позицiя автора. Але, незваæаþчи на це, твори Т. Осьмачки прихильно поцiнованi критиками та лiтературознавцями, посiдаþть налеæне мiсце в антиколонiальному дискурсi української лiтератури.
Василь Костянтинович Барка (справæнє прізвище — Очерет) народився у селі Солониця біля міста Лубни на Полтавщині 16 липня 1908 року. Батько після поранення на фронті Першої світової війни змушений був продати ділянку землі й переїхати до Лубен. Василь почав вчитися в духовному училищі («бурсі»), котре після револþції було реорганізоване на «трудову школу». 1927 року він закінчив педагогічний технікум за спеціальністþ учитель фізики і математики і виїхав на роботу до шахтарського селища Сьома Ðота (нині м. Íиæнє). 1928 року В. Барка виїхав з Óкраїни на Північний Кавказ і вступив на українське відділення філологічного факультету Краснодарського педагогічного інституту, який і закінчив 1931 року.
1930 року в Äерæавному видавництві в Õаркові вийшла перша збірка поезій «Шляхи», а 1932 — друга збірка «Цехи». Після згортання «українізації» Кубані В. Барка викладав зарубіæну літературу в Краснодарському педагогічному інституті, працþвав співробітником худоæнього музеþ. 1940 року в Москві захистив кандидатську дисертаціþ на тему: ««Боæественна комедія» Äанте: (Політична теорія, гуманізм, риси стилþ)». З початком війни вступив до «народного ополчення». Ó серпні 1942 року він був поранений і потрапив в оточення. Працþвав коректором у газеті «Кубань», а потім як «остарбайтер» був вивезений до Íімеччини. Після закінчення війни потрапив до таборів «Äі-Пі», залишився в еміграції. З 1950 року мешкає у США: до 1970 р.— у Íьþ-Йорку, з 1970 — у містечку ¥лен Спей. Помер В. Барка 11 квітня 2003 р. у містечку Ліберті (США).
В. Барка є автором збірок поезій «Апостоли» (1946), «Білий світ» (1947), «Псалом голубиного поля» (1958), «Океан І» (1959), «Лірник» (1968), «Океан ІІ» (1979), «Океан ІІІ» (1992), роману у віршах «Свідок для сонця шестикрилих» (1981), прозових романів «Ðай» (1953) та «Жовтий князь» (1963), епічної поеми «Судний степ» (1992), драматичної поеми «Кавказ» (1993), збірок есеїв та ін. Переклав «Короля Ліра» Шекспіра, «Боæественну комедіþ» Äанте, «Апокаліпсис».
Äля творчості В. Барки характерне поєднання широкої ерудиції та християнського духовно-містичного
0 світосприйняття. Ó романі «Жовтий князь» автор виділяє три плани зобраæення. 1. Ðеалістичне змалþвання трагедії родини Катранників і масової загибелі українських селян у 1932—1933 роках. 2. Психологічний: показ змін, які відбуваþться в душі лþдини під впливом голоду. 3. Метафізичний або символічний план боротьби світлих християнських начал із темними (інфернальними) силами зла, яких у романі уособлþþть образи «Жовтого князя» (Сатани) та його слуг — Сталіна, Отроходіна, Шікрятова та ін.
Андрій Самійлович Малишко народився 2 (15) листопада 1912 року в селі Обухові Київської області в родині шевця. 1932 року закінчив Київський інститут народної освіти. Äеякий час вчителþвав, працþвав у газетах «Комсомолець Óкраїни», «Літературній газеті», æурналі «Молодий більшовик». Äрукуватися почав з 1930 року. Ó другій половині 30-х — на початку 40-х років вийшли друком збірки А. Малишка «Батьківщина» (1936), «Лірика» (1938), «З книги æиття» (1938), «Íародæення синів» (1939), «Жайворонки» (1940), «Листи червоноармійця Опанаса Байди» (1940). Пізніше ним були створені поеми «Ярина» (1938), «Кармалþк» (1940), «Äума про козака Äанила» (1940). Під час Великої
Вітчизняної війни А. Малишко був кореспондентом газет «Красная армия», «За Ðадянську Óкраїну!», «За честь Батьківщини». Ó 1944–1947 роках — відповідальним редактором æурналу «Äніпро». Окрім нарисів, репортаæів, відозв у пресі, поет видав збірки «Óкраїно моя!» (1942), «Слово о полку» (1943), «Битва» (1943), «Полонянка» (1944), «Ярославна» (1946). За поему «Прометей» (1946) та збірку «Лірика» (1947) А. Малишко був удостоєний Сталінської премії (1947).
Íаступний етап літературної творчості А. Малишка — це півтора повоєнних десятиліття, коли вийшли збірки «Весняна книга» (1949), «За синім морем» (1950; Сталінська премія, 1951), «Äарунки воæдþ» (1952), «Книга братів» (1954), «Ùо записано мноþ» (1956), «Серце моєї матері» (1959). Їхня худоæньоестетична вартість нерівнозначна. Маæорно-радісна тональність багатьох віршів поета (особливо у збірці «Весняна книга»), романтична піднесеність стилþ не відповідали реальній атмосфері повоєнної дійсності — ваæкого періоду в æитті народу, особливо селянства, якому поет присвятив чимало поезій.
Певна заданість ідейно-змістової основи творів спричинила й до збіднення засобів худоæньої виразності. І лише наприкінці 50-х років творчість А. Малишка звільняється від поверховості, загальників, псевдопатетики.
Ó 60-ті роки поетичний талант А. Малишка реалізувався більш повно і різнобічно. Він опублікував книæки «Полудень віку» (1960), «Листи на світанні» (1961), «Прозорість» (1962), «Äалекі орбіти» (1962; Äерæавна премія Óкраїни ім. Т. Г. Шевченка, 1964), «Äорога під яворами» (1964; Äерæавна премія СÐСÐ, 1969), «Ðута» (1966), «Серпень душі моєї» (1970) та ін. Íа слова А. Малишка композиторами П. Майбородоþ, Л. Ðевуцьким, О. Білашем та іншими створено багато пісень («Київський вальс», «Пісня про рушник», «Стеæина», «Вчителька» та ін.). Попри надмірну заідеологізованість, характерними рисами лірики А. Малишка є народні етико-естетичні уявлення, народні форми вираæення їх і принципи творення цих форм.
Помер А. Малишко 17 лþтого 1970 року в місті Києві. Похований на Байковому цвинтарі.
Олесь (Олександр) Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918 року в селі Суха, тепер Кобеляцького району Полтавської області. Після закінчення школи вступив до Õарківського технікуму æурналістики. З 1937 року О. Гончар почав друкуватися в українській пресі. 1938 року він вступив на філологічний факультет Õарківського університету.
Ó перші дні війни пішов добровольцем на фронт у складі студентського батальйону. Брав участь у багатьох боях. Був двічі поранений. Óлітку 1942 року в районі Бєлгорода, будучи контуæеним, потрапив у полон — Õарківський, потім Полтавський табір військовополонених. Звідти з партієþ військовополонених був незабаром направлений німцями на сільгоспроботи до радгоспу «Передовик» Кишеньківського району Полтавської області. Тут, працþþчи на збиранні хліба, цегельному заводі, 1 тваринницькій фермі, брав активну участь у діяльності підпільної антифашистської організації, створеної при радгоспі з робітників та військовополонених. Ó вересні 1943 року з приходом Червоної Армії знову пішов на фронт. Íа фронті писав вірші, які публікувалися в дивізійній газеті.
Після війни закінчив 1946 року Äніпропетровський університет, навчався в аспірантурі Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АÍ ÓÐСÐ. Вæе перший роман молодого тоді Олеся Гончара «Прапороносці» увійшов в історіþ української літератури одразу æ після його публікації в æурналі «Вітчизна» (1946— 1948 роки). Твір двічі відзначений Сталінськоþ премієþ (за «Альпи» та «Голубий Äунай» — 1948 року; за «Злату Прагу» — 1949 року).
Протягом 50-х років О. Гончар виступає з оповіданнями (збірки «Південь» (1951), «Íовели» (1954), «Чарикомиші» (1958), «Маша з Верховини» (1959)), повістями «Микита Братусь» (1951), «Ùоб світився вогник» (1955) та романами «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957).
Íовим кроком у творчій еволþції письменника став роман «Лþдина і зброя» (1960; Äерæавна премія ÓÐСÐ ім. Т. Г. Шевченка, 1962) про студентський батальйон у кровопролитних боях 1941 року. Ленінськоþ премієþ СÐСÐ був відзначений роман у новелах «Тронка» (1963).
Етапним для О. Гончара став роман «Собор» (1968), в якому письменник одним із перших у радянській літературі порушив питання про розуміння історії народу, береæливе сприймання багатств його духовної культури, гостро виступив проти споæивацько-браконьєрського ставлення до природи і пам’яток минулого. Після перших позитивних відгуків у пресі вæе з квітня 1968 року за ініціативоþ першого секретаря Äніпропетровського обкому КПÐС О. Ватченка, підтриманоþ українським партійним керівництвом, роман «Собор» та його автора було піддано різкій та бездоказовій критиці. Íа письменника посипалися не лише худоæні, а й політичні звинувачення у наклепах на радянську дійсність, у нетиповості характерів та показаних недоліків. Твір з’явився удруге тільки через двадцять років.
Пізніше виходили романи «Циклон» (1970), «Берег лþбові» (1976), «Твоя зоря» (1980; Äерæавна премія СÐСÐ за 1982 рік), повість «Бригантина» (1973), новели «Íа косі», «Кресафт», «За мить щастя», «Геній в обмотках», «Íіч муæності», «Íародний артист», «Corrida», «Чорний Яр» (1986), а такоæ — літературно-критичні та публіцистичні статті, нариси, зібрані в книæках «Про наше письменство» (1972) і «Письменницькі роздуми» (1980), «Чим æивемо» (1991).