Перші поетичні спроби російськоþ мовоþ В. Сосþра відносить до 1914 р., пізніше він писав поезії українськоþ та російськоþ мовами. 1921 р. вийшла збірка В. Сосþри «Поезії». Того æ року з’явилася його поема «Червона зима», яка мала певний успіх й одразу ввела В. Сосþру до рангу провідних радянських поетів. Ó збірках «Червона зима» (1922), «Осінні зорі» (1924), «Сьогодні» (1925), «Золоті шуліки» (1927), «Коли зацвітуть акації» (1928) та ін. яскраво виявився ліричний талант митця. Ó мелодійності вірша В. Сосþри, глибині та щирості сердечного переæивання відчуваþться впливи імпресіонізму та імаæинізму, російської та української романсової традиції (О. Апухтін, І. Сєвєрянін, О. Олесь, Олена Журлива, С. Черкасенко). Ствердæуþчи через почуття кохання неповторність особистості, В. Сосþра тим самим протиставляв його колективізмові радянської ідеології. Поряд із ліричними творами у цей час були написані й такі «ідеологічно витримані» поеми, як «Відповідь», «ÄПÓ» тощо. Психічний розлад поета, розчарування радянськоþ дійсністþ яскраво відбилися у збірках «Місто» (1924) та «Серце» (1931), де в поезії «Äва Володьки» автор відверто говорить про своþ внутрішнþ боротьбу міæ комуністичним та національним.
Після прийняття поета до Спілки письменників з’явилися збірки «Íові поезії» (1937), «Осінь» (1938), «Лþблþ» (1939) та великий роман у віршах «Червоногвардієць» (1940). Ó період війни В. Сосþра написав перейняті патріотичними мотивами і закликами до боротьби з поневолþвачами Óкраїни збірки «В годину гніву (1942), «Під гул кривавий» (1942) та поему «Мій син» (1942—1944). Після смерті Й. Сталіна 1953 р. вийшли поетичні збірки «За мир» (1953), «Íа струнах серця» (1955), «Солов’їні далі» (1957), «Близька далина» (1960), «Осінні мелодії» (1964) та ін. Закінчив він такоæ розпочату ще в 1926—1929 рр. поему «Мазепа» (1959—1960) і написав поему «Ðозстріляне безсмертя» (1960), присвячену українським митцям 1920-х рр. Загалом В. Сосþра залишив близько 60 поетичних збірок, десятки поем, а такоæ автобіографічний прозовий твір «Третя рота». Творчість поета була відзначена Сталінськоþ премієþ 1948 р. та Äерæавноþ премієþ Óкраїни ім. Т. Шевченка 1963 р.
Популярність серед масового українського читача В. Сосþра здобув переваæно своєþ талановитоþ інтимноþ лірикоþ. Íабагато слабшими були його епічні твори, в яких він намагався поєднати щирість національного почуття та догмати комуністичної ідеології. Так, історичний роман у віршах «Тарас Трясило» (1926), у якому автор намагався дотримуватися соціологічної моделі української історії, швидше нагадує погано зроблену пародіþ. Таку само соціологічну модель В. Сосþра поклав в основу поеми «Мазепа», поєднавши її з поширеним в європейській романтичній традиції ÕІÕ ст. міфом про І. Мазепу як «українського Äон-Жуана» (Байрон, В. ¥þґо, Ю. Словацький та ін.).
Павло Григорович Тичина народився 27 січня 1891 р. в с. Пісках Козелецького повіту на Чернігівщині в сім’ї дяка. Íавчався в бурсі, згодом — Чернігівській семінарії. Будучи музично обдарованоþ лþдиноþ, П. Тичина співав спочатку у семінарському, а пізніше — міському хорі. 1913 року він переїхав до Києва і вступив до Київського комерційного інституту, підробляв у редакціях æурналу «Світло» і газети «Ðада», а такоæ помічником хормейстера в театрі М. Садовського. 1918 року П. Тичина став членом редколегії газети «Íова рада». Того æ року в Києві вийшла перша збірка поета «Сонячні кларнети». 1923 року П. Тичина переїхав до Õаркова і став членом редколегії æурналу «Червоний шлях». Íалеæав до «Гарту», потім до ВАПЛІТЕ. Ó цей період поет був неодноразово критикований за націоналістичні ухили. Аби уникнути фізичного знищення, йому довелося поступово пристосовуватись до ідеологічних вимог партії.
З 1934 р. П. Тичина був визнаний офіційним класиком української радянської літератури, шанований партієþ та урядом, удостоєний чи не всіх нагород і почесних звань: 1929 року він став академіком АÍ ÓÐСÐ, членом-кореспондентом Білоруської АÍ, пізніше був лауреатом Сталінської премії (1941) та Äерæавної премії Óкраїни ім. Т. Г. Шевченка (1962), міністром освіти ÓÐСÐ, депутатом Верховних Ðад СÐСÐ та ÓÐСÐ, Головоþ Президії Верховної Ðади ÓÐСÐ (1953–1959). Остання збірка поета «Осінні зорі» вийшла друком 1964 року. Помер П. Тичина 16 вересня 1967 р. в Києві.
П. Тичина — один з найобдарованіших та найконтроверсійніших українських митців ÕÕ ст. Перші поезії П. Тичини з’являþться у 1906—1907 рр. Íа зацікавлення þнака літературоþ мав вплив М. Коцþбинський. Äрукуватися П. Тичина почав 1912 р. в київському æурналі «Óкраїнська хата». Від перших поетичних спроб, позначених впливом Т. Шевченка, О. Олеся, М. Вороного, Г. Чупринки та ін., поет швидко еволþціонував, і вæе дебþтна збірка «Сонячні кларнети» (1918) стала подієþ в українській літературі. П. Тичина зміг синтезувати принципи імпресіоністичної та символістської манери творення образу, музичність вірша, поєднати найкращі здобутки українського та світового модернізму.
«Сонячні кларнети», особливо друга частина збірки, просякнуті почуттям молодості й оптимізму, світлими та радісними образами, породæеними надієþ на відродæення української нації до дерæавного æиття після кількох століть колоніального рабства. Ставлення поета до національної револþції розкриваþть поема «Золотий гомін» і твори, друковані в періодиці: «Гей, вдарте в струни кобзарі…», «Ой що в Софійському заграли дзвони…»
Але вæе у грудні 1917 р. більшовики розв’язали війну з Центральноþ Ðадоþ. Ó пам’ять про загиблих під Крутами þнаків П. Тичина написав поезіþ «Пам’яті тридцяти». Жорстокість більшовицького терору вæахнула поета, тому й у поезіях збірки, позначених 1918 р., відчутне засудæення æорстокості братовбивчої війни і тривога за майбутнє Óкраїни, за майбутнє лþдської душі («Одчиняйте двері…», «Війна», «По блакитному степу…», поема «Скорбна мати» та «Äума про трьох вітрів»).
Ðозпач і страх назавæди полонили душу поета. Філософські роздуми з цього приводу лягли в основу збірки «Замість сонетів і октав» (1920). П. Тичина зрозумів неминучість нової доби і схилився перед неþ. Íаступні збірки «Плуг» (1920) та «Вітер з Óкраїни» (1924) мали засвідчити упокорення поета перед нелþдськоþ, непоборноþ силоþ револþції. Однак поряд із вітанням нової влади у збірці багато творів, які відбиваþть тодішній стан душі поета, його розгубленість і страх.: «І Бєлий, і Блок…», «26-ІІ (11-ІІІ) (на день Шевченка)». Ùиро прагнучи бути на боці нової влади, П. Тичина протягом 1920-х рр. все æ таки пише такі поезії, як «Голод», «Загупало в двері прикладом», «Õто æ це так із тебе насміятись смів?», уривки з поеми «Чистила мати картоплþ…», в яких змальовує духовну деградаціþ та здичавіння лþдини, за що й був неодноразово критикований.
1930 року вийшла друком збірка «Чернігів», у якій, з одного боку, було пряме оспівування колективізації,
Леніна, політичних статей Сталіна тощо. З іншого боку, ця збірка була позначена крайньоþ формальноþ ускладненістþ, використанням бурлескних і простонародних форм, багатством авторських поетичних новотворів, гроþ різними змістовими площинами тощо. Внаслідок взаємодії «високої» ідеологічної тематики та «низької» бурлескної форми текст набув відверто іронічного забарвлення, що, імовірно, відбивало справæнє ставлення поета до відтворþваних подій. 1934 року П. Тичина видав збірку «Партія веде», яка стала етапноþ на шляху до офіційного визнання його класиком соцреалізму та водночас творчої деградації. З того часу і до 1964 р. П. Тичина видав багато книæок — проте митецька вартість переваæної більшості з них не є високоþ. Виняток становить хіба що написана під час Великої Вітчизняної війни поема «Похорон друга» (1942), в який поет зумів щиро й талановито передати почуття, які виникаþть у лþдини під час смерті близьких лþдей.
Максим Тадейович Ðильський народився 19 березня 1895 р. в Києві у дворянській родині. Äитинство провів переваæно в с. Ðоманівка на Житомирщині. 1908 р. він вступив до приватної Київської гімназії В. Íауменка і здобув там глибоку гуманітарну освіту. З 1915 р. М. Ðильський навчався в Київському університеті — спочатку на медичному, а потім на історико-філологічному факультеті. Ðеволþція та громадянська війна не дали змоги закінчити освіту, і М. Ðильський змушений був переїхати на село, де вчителþвав до осені 1923 р. Після повернення до Києва він ще шість років викладав мову та літературу в середній школі та на робітфаці, доки повністþ не присвятив себе літературній діяльності. Ó 1920-і роки М. Ðильський налеæав до літературної групи «неокласиків» (М. Зеров, П. Филипович, М. ÄрайÕмара, Юрій Клен), яких об’єднувала не лише лþбов до своєї батьківщини та української літератури. ¥рунтовна освіта, інтелігентність, наявність мистецького смаку, обізнаність у світовій культурі та відсутність ірраціональної віри у світле майбутнє були причиноþ органічного несприйняття невігластва і безкультур’я представників нового пролетарського мистецтва. «Íеокласики» у своїй творчості були схильними до іронії, скептицизму та своєрідного фаталізму, що породæувалися знанням про відносність явищ æиття.