Ж. Л. Давид. Наполеон на переході Сен$Бернар
сповнений не військовою романтикою (воєнні дії в Італії вже закін$ чилися), а нудьгою гарнізонної служби в містечках Північної Італії. Після виходу у відставку Анрі Бейль повернувся до Парижа. Він мріяв писати драматичні твори, детально вивчав філософію, лі$ тературу, брав уроки декламації, відвідував театральні вистави, складав плани написання власних комедій і трагедій. Його батькові таке життя здавалося дивним, тож він і не поспішав надсилати си$ нові невеличкі кошти, які становили його пенсіон. Грошей катаст$ рофічно не вистачало, і тоді юнак вирішив стати банкіром. Він по$ їхав до Марселя і найнявся служити в торговця, аби навчитися «орудувати мільйонами». Щоправда, швидше за все Бейль опинив$ ся в цьому місті через одну акторку, у яку був закоханий, а вона отримала роботу в театрі цього портового міста. Згодом кохання минуло, зникло й бажання стати банкіром. Анрі Бейль знову посту$ пив на військову службу. Цього разу він потрапив в інтендантські війська. За вісім років служби об’їздив з армією Наполеона майже всю Європу й зробив непогану кар’єру, рятувався від пожежі в Москві, як уже мовилося, ледве встиг переправитися через річку Березину і пішов у відставку після зречення Наполеона.
Ще під час наполеонівських походів Бейль захопився Італією, тож після відставки переїхав до Мілана. Можна сказати, що образи Наполеона та Італії стали фактично наскрізними у творчості письменника. Хоча його ставлення до Бонапарта змінювалося протягом життя неодноразово, однак повага до нього як до непе$ ресічної особистості, яка сколихнула всю Європу, залишалася не$ змінною. До того ж постать Наполеона мала вигляд ще величнішої на тлі ницих людців, які прийшли до влади у Франції в добу Рестав$ рації Бурбонів. А Італія для Стендаля, як і для інших письменників (Ґете, Байрона, Гоголя та ін.), була передовсім колискою європей$ ської цивілізації, країною античних храмів і високого мистецтва, осередком піднесення та натхнення.
Свій шлях у літературу Стендаль розпочав як мистецтвозна$ вець. Він писав про Моцарта і Гайдна, визначні італійські міста, іс$ торію італійського живопису. В Італії письменник познайомився з іноземцем, який також співчутливо ставився до ідей об’єднання та звільнення Італії, — англійським поетом$романтиком Джорджем Гордоном Байроном. Коли Стендаль (як і Байрон) зблизився з кар$ бонаріями, це призвело до того, що він мусив покинути Італію та повернутися до Парижа.
Там він одразу поринув у вир мистецьких дискусій. Тим часом пенсії на життя не вистачало, а літературні заробітки були мізерни$ ми… На щастя, один видавець запропонував Стендалю написати путівник по Риму, що допомогло письменникові вибратися з мате$ ріальної скрути. Так з’явилася книжка «Прогулянки Римом», робота над якою була для Стендаля цікава не лише яскравими оповідями про римські старожитності, мистецтво, звичаї та побут, а й тим, що саме тоді в нього почав визрівати задум найважливішо$ го його твору — роману «Червоне і чорне».
Напровесні 1828 р. на шляху з Італії Стендаль заїхав до Греноб$ ля відвідати свою сестру. Там він прочитав у газеті про сина сіль$ ського коваля Антуана Берте, який стріляв у церкві у свою коханку, матір його колишніх учнів. Це газетне повідомлення доповнило загальну картину задуму роману про бунт молодого честолюбця в умовах Франції за часів Реставрації. А через кілька місяців після липневої революції 1830 р. роман «Червоне і чорне» вийшов друком. Здається, це помітили лише троє: Ґете, Бальзак і Пушкін, а літературна критика мовчала. Революція дала змогу Стендалю по$ вернутися на службу, оскільки гріх інтенданта Бейля — «наполео$ нівське» минуле — автоматично «перетворився» на заслугу. Письменника було призначено консулом до Трієста. Однак австрій$ ський уряд категорично відмовився прийняти дипломата, який мав зв’язки з карбонаріями і не приховував своїх думок щодо політичної ситуації в Італії. Зваживши на це, Стендаля перевели на службу до містечка Чівітавекк’ї, що поблизу Рима. Служба для нього була за$ собом для існування: він із радістю отримував відпустки, які іноді тривали навіть по кілька років, і без ентузіазму повертався до вико$ нання службових обов’язків. Письменник розпочинав писати бага$ то творів, але завершив лише декілька, зокрема роман «Пармський монастир». В Італії письменникові бракувало Парижа з його напру$ женим інтелектуальним життям, а в Парижі — Італії.
Відстоюючи романтизм і називаючи себе романтиком, Стен$ даль у своїй творчості дотримувався принципів нової, реалістичної літератури: «Я намагаюся розповідати: 1 — правдиво, 2 — ясно про те, що відбувається в серці людини». Ще в 1805 р. він саркастично радив своїй сестрі: «Обов’язково займися вивченням людей; про$ стеж, ціною яких зусиль ці люди стали такими дурнями, якими вони є, якою мірою їм у цьому шляхетному прагненні сприяли обставини і що для цього вони зробили самі».
Невідомо, чи повністю усвідомлював це тоді сам Стендаль, але фактично згадана фраза містить у собі квінтесенцію того, що зго$ дом стало мистецьким символом доби й дістало назву «реалізм».
Проте життя добігало до свого кінця… Та письменник не хотів здаватися ані хворобі, ані часові. Його вмінню жити, зберігаючи ба$ дьорість духу й життєрадісність, які Стендаль називав «бейліз$ мом», міг позаздрити будь$хто. Елегантний костюм, франтівський стек, підфарбовані бакенбарди, задум нового роману…
23 березня 1842 р. письменник помер після другого апоплек$ сичного удару… На його надгробку написано: «Бейль. Міланець. Жив. Писав. Кохав...»
РОМАН «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ» — ШИРОКА ПАНОРАМА ЖИТТЯ ФРАНЦІЇ ПЕРІОДУ РЕСТАВРАЦІЇ
не». За звичкою вони шукали пояснень у підзаголовку твору. Проте, прочитавши беззмістовну, на їхній погляд, фразу — «Хроніка ХІХ століття», — здивовано знизували плечима. Можна зрозуміти підзаголовок на кшталт «Хроніка, або Історія королювання Людові$ ка XIV». Жив такий державний діяч, мав своїх придворних істориків
[1] Пушкін О. «До Чаадаєва». Переклад М. Рильського.
[2] Лермонтов М. «Дума». Переклад М. Рильського.
[3] Лермонтов М. «І нудно, і сумно…» Переклад М. Терещенка.
[4] Прогрес — розвиток по висхідній лінії, удосконалення в цьому про$ цесі від нижчого, простого до складнішого; протилежне — регрес. // Роз$ виток чого$небудь у бік поліпшення; будь$яка позитивна зміна.
[5] Міметичний (від давньогрец. мімезис/мімесис — подібність, відтво$ рення, наслідування) — один з основних принципів естетики, у найзагаль$ нішому розумінні — наслідування мистецтва дійсності.
[6] Гедонізм – тут: отримання насолоди, духовної втіхи та радості від спри$ йняття художнього тексту, як і від твору будь$якого іншого виду мистецтва.