Смекни!
smekni.com

Особенности художественных произведений творчества Михаила Лермонтова (стр. 9 из 12)

Печорін з його вольової натурою сповнений бажання діяти і боротися, але морально до цього він ще не готовий. Печорін розуміє, що його вчинки безглузді, він оцінює їх «зі строгістю судді та громадянина» і приходить до невтішних висновків про те, що його боротьба марна: «В этой напрасной борьбе я истощил и жар души, и постоянство воли, необходимое для действительной жизни». Перед дуеллю з Грушницьким Печорін гірко запитує себе: «Зачем я жил? для какой цели я родился? А верно, она существовала, и, верно, было назначенье мне высокое, потому что я чувствую в душе моей силы необъятные; но я не угадал этого назначенья, я увлекся приманками страстей пустых и неблагодарных; из горнила их я вышел тверд и холоден, как железо, но утратил навеки пыл благородных стремлений, лучший цвет жизни...»[18; 585].

У часи Лермонтова мати «благородні прагнення» означало служити суспільству. Тому Печорін так нещадно винуватить себе: він зневажає своїх сучасників за дріб'язковість їх існування, але й сам не відповідає високій меті служіння суспільству.

Печорін говорить: «Моя бесцветная молодость протекала в борьбе с собой и светом, лучшие мои чувства, боясь насмешки, я хоронил в глубине сердца; они там и умерли».

Змальовуючи характер основного героя, Лермонтов приходить до висновку, що позитивні якості Печоріна могли б розкритися тільки в подоланні зовнішніх обставин, що його обмежують, у боротьбі з ними, в активному прагненні до свободи.

Доля Печоріна походить у випадкових зустрічах і знайомствах, але крізь них кожного разу проходить дещо спільне, немов раніше все вирішено. Над життям Печоріна немов проходить фатальне попередження. Він до кінця залишається особою, що коїть вчинки, але думки, так би мовити, про раніше начертані йому вчинки займають все більше місця в романі, що стоїть на першому плані в повістях «Княжна Мері» та «Фаталіст». Печорін визнає, що приносить зло іншим людям, і це примушує його страждати. Незадоволення собою поглиблюється ще тим, що герой за характером зовсім не злодій, а людина, що часто поступає благородно. Підсвідомо злих намірів у Печоріна немає (наприклад, він зовсім не хотів вбивати Грушницького), але герой вчиняє так. І в цьому Печорін опиняється частиною соціального світу, що підтверджує не роз’яснені і фатальні катастрофи. Він одночасно постає і катом і жертвою. У висновку майже всі персонажі стають жертвами Печоріна, у грі його егоїстичних страстей. Лермонтов відмовляється «судити» героїв, в тому числі і Печоріна, з ідеальних морально-дидактичних позицій. Це стало важливим ступенем в розвитку соціально-психологічного роману.

Якщо прийняти точку зору фаталістів, стверджуючих, що світом править незвідана сила (доля, фатум), тому боротьба неможлива і немає сенсу. Але чи існує фатум? Фатум – це коло, із якого герой не може вирватися.

Два перших епізоди повісті «Фаталіст» не залишають сумнівів в тому, що фатум існує. Раніше Печорін тільки випробовував долю, тепер він намагається зрозуміти, що ж таке страшний фатум – людська доля. В шаленій козачій станиці раптово виникає головне запитання світової філософії. За словами Печоріна, «доказательство было потрясающим»: Вулич загинув, «уж так у него на роду было написано...».

Похмурий Вулич на очах у героя робить свій жорстокий експеримент, грає в «російську рулетку» з долею на своє життя і на перший раз виграє. Печорін після цієї сцени по-філософськи замислився не лише про долю окремої особистості, але і про долю всього світу, про історії. Життя на війні змінюється швидко і друга зустріч хороброго Вулича зі смертю і долею закінчується трагічно: він був убитий п’яним козаком. Знову Печорін замислився: випадок це чи передбачення? І раптово Печорін сам вирішує, як Вулич, зіграти в «російську рулетку» зі смертю і випробовує свою долю. Він швидко кидається в хату назустріч кулі козака і бере його за руки. Всі вітають Печоріна з героїчним захватом злочинця, але він по-справжньому не вірить у фаталізм і передбачення. Вийшовши переможцем із смертельної схватки зі злочинцем, він засумнівався в існуванні долі, тому залишився живим не через волю долі. Його врятували від неминучої загибелі розум, хоробрість.

В «Фаталісті» Печорін замислюється про людську долю, життя і смерть, про суд і провину, то вірить, то сумнівається і в цих великих сумнівах і філософських роздумах закінчується його повість, щоденник і саме його життя, тому що сумний і одинокий «герой нашого часу» помирає, повертаючись із Персії. Такий філософськи «відкритий» фінал цього реалістичного психологічного роману, що виріс із циклу романтичних повістей.

4.4. Роль пейзажів у романі «Герой нашого часу»

Важливу роль в розумінні авторської концепції всього роману і окремих його частин мають пейзажі. Описи природи створюють обстановку, фон дії, що відображає психологію героїв, проясняє авторську позицію. В «Белі» природа показана в сприйнятті романтично настроєного розповідача: «Направо и налево чернели мрачные, таинственные пропасти, и туманы, клубясь и извиваясь как змеи, сползали туда по морщинам соседних скал, будто чувствуя и пугаясь приближения дня. Тихо было все на небе и на земле, как в сердце человека в минуту утренней молитвы…»[29; 650]. По різному сприймають вид із Гуд-Гори розповідач і Максим Максимович, що призвичаївся до краси Кавказу, як до свисту пуль, і звертав увагу в першу чергу на прикмети, що попереджали непогоду. Кінець розповіді про долю Бели попереджає опис негода в горах: природа дисгармонічна і небезпечна, що прямо поєднується із трагічною розв’язкою долі Бели.

В повісті «Максим Максимович» розповідач розповідає про те, що хоче позбавити читача «от описания гор, от возгласов, которые ничего не выражают, от картин, которые ничего не изображают»[29; 678]. Тут мається на увазі, романтичні штампи – ефектні, яскраві, що нічого не розповідають серцю читача пусті описи. Відмова від них повинна визвати у читача довіру до розповідача, який поступово зустрінеться із Печоріним і опише його.

Пейзаж «Тамані» заснований на двох мотивах, що традиційні для романтизму – море і місяць: «Внизу с беспрерывным ропотом плескались темно-синие волны. Луна тихо смотрела на беспокойную, но покорную ей стихию…»; «Луна начала одеваться тучами, и на море поднялся туман»[29; 686]. Море в тумані внутрішнє протиставлено із характером Печоріна і «русалки». Місячне сяйво придає пейзажу одночасно і натуралістичний, і фантастичний колорит, що додає сприйняттю дівчини-контрабандистки як «русалки». Сумна проза життя, бідний побут сприймається через романтичне світосприйняття героя. «Перехідний» пейзаж характерний для роману: ніч завжди освітлена – місяцем чи зірками («Тамань», «Фаталіст»), що створює атмосферу неясності, змінам і несподіваності.

В «Княжій Мері» пейзаж більш виражений і реалістичний, хоча і тут інколи відчувається романтична інтонація. Вона пов’язана із «авторством» Печоріна. Герою притаманна тонка спостережливість, гарне знання внутрішнього життя природи, глибоке сприйняття, чуйність до звуків і кольорам природного світу. Ось почуття Печоріна перед дуеллю, що викликанні природою: «Я не помню утра более голубого и свежего! Солнце едва выказалось из-за зеленых вершин, и слияние первой теплоты его лучей с умирающей прохладой ночи наводило на все чувства какое-то сладкое томленье… Я помню – в этот раз, больше чем когда-нибудь прежде, я любил природу… как жадно взор мой старался проникнуть в дымную даль! Там путь все становился уже, утесы синее и страшнее, и наконец они, казалось, сходились непроницаемою стеною»[29; 726-727].

Для Печоріна немає більш сильнішого,прекрасного і високого почуття, ніж почуття природи: «Нет женского взора, которого бы я не забыл при виде кудрявых гор, озаренных южным солнцем, при виде голубого неба, или внимая шуму потока, падающего с утеса на утес»[5; 695]. Природа як «преддверие идеала» протистоїть жорстокій метушні чи пустим пристрастям людини. Точний опис П’ятигорська, що приведений на початку повісті, то в контексті роману набуває символічний смисл, що останніми рядками визиває асоціації із віршем «Парус»: «Весело жить в такой земле! Какое-то отрадное чувство разлито во всех моих жилах. Воздух чист и свеж, как поцелуй ребенка; солнце яркое, небо синее, - чего бы, кажется, больше? – зачем тут страсти, желания, сожаления?»[29; 688]. Ці асоціації у фіналі повісті підкріплюються розгорнутою самохарактеристикою героя: Печорін порівнює себе із матросом розбійницького корабля, який сумує і стомлюється на мирному узбережжі, із тугою видивляється на горизонті довгоочікуваний парус.

В переживаннях героїв, що визванні природою, багато автобіографічного. Розповідач, розповідаючи про свої почуття на вершині Гуд-Гори і описуючи конкретні деталі, відмічає невизначеність свого психологічного настрою, що не піддається однозначній, точній характеристиці: «… снег хрустел под ногами нашими; воздух становился так редок, что было больно дышать; кровь поминутно приливала в голову, но со всем тем какое-то отрадное чувство распространилось по всем моим жилам, и мне было так весело, что я так высоко над миром, - чувство детское, не спорю, но , удаляясь от условий общества и приближаясь к природе, мы невольно становимся детьми: все приобретенное отпадает от души, и она делается вновь такою, какой была некогда и верно будет когда-нибудь опять. … И все эти снега горели румяным блеском так весело, так ярко, что, кажется, тут бы и остаться жить навеки»[29; 652 - 653]. В словах розповідача відбилось сприйняття природи самим Лермонтовим, який у 1837 році писав С.А. Раєвському із Тифліса: «… лазил на снеговую гору (Крестовая) на самый верх, что не совсем легко; оттуда видна половина Грузии, как на блюдечке, и, право, я не берусь объяснить или описать этого удивительного чувства: для меня горный воздух – бальзам; хандра к черту, сердце бьется, грудь высоко дышит – ничего не надо в эту минуту; так сидел бы да смотрел целую жизнь»[29; 767].