Смекни!
smekni.com

Особенности художественных произведений творчества Михаила Лермонтова (стр. 8 из 12)

Контрастну пару складають Печорін і Максим Максимович: у кожного із них – своя правда життя, при цьому позиція автора не співпадає з «правдою» одного із персонажів, кожний із героїв в чомусь правий, а в чомусь не правий. Максим Максимович відрізняється від Печоріна простотою, щирістю, цілеспрямованою натурою, якій не до вподоби вдаватися до роздумів. Він сприймає життя, не роздумуючи і не аналізуючи, він сам його частина.

4.2. Внутрішній світ героя

Головний образ роману – Печорін. Це він – герой нашого часу. Печорін обдарована, здібна особистість. Жорсткий і сміливий характер заставляє його дух жити в сфері великої вимогливості, принципових рішень, логіки думок, що не жаліє навколишнього ще менше – самого себе.

Чим же зломлений цей характер? Якби показати духовну загибель Печоріна лише як результат пригноблення його духу внутрішнім роком, що є ворогом широкому розвитку особистості, то роман виявився б лише частковим вирішенням проблеми, що хвилювала поета.

Лермонтову прийшлось докласти немало зусиль, щоб уникнути протиріччя в його розвитку. Ходом дії, як призмою, характер Печоріна розділяється на упорядковані частини.

Особистість змальовувалась Лермонтову перш за все активною. Тому у нього постійно народжувався інстинктивний протест, думаючи про нестачу зусиль і напруги, як і сама особистість проявляється для того, щоб розірвати ланцюг. Діюче відношення до життя вимагало боротьби.

Характер Печоріна заданий із самого початку і залишається незмінним; духовно він не зростає, але від епізоду до епізоду читач дедалі глибше занурюється у психологію героя, чий внутрішній склад ніби не має дна, принципово невичерпний. У цьому і полягає історія печорінської душі, її загадковість, химерність і привабливість. Дорівнюючи самій собі, душа не піддається вимірюванню, не знає меж самозаглиблення й не має перспектив розвитку. Тому Печорін постійно відчуває «нудьгу», незадоволеність, відчуває над собою владу долі, що ставить межі його душевній діяльності, веде його від катастрофи до катастрофи, які загрожують як самому герою («Тамань»), так і іншим персонажам («Бела», «Княжна Мері»). Печорін сам собі здається демонічною істотою, злим знаряддям неземної волі, жертвою прокляття.

Відчуваючи життя як банальність, Печорін щоразу все ж сподівається, що нова любовна пригода освіжить його почуття й збагатить його розум. Але скептичний розум Печоріна знищує безпосередність почуття, влада над жінкою виявляється для нього важливішою, ніж щирість почуттів. Кохання перетворюється на гру, якою керує розум, на гру долями жінок, які повинні жертвувати собою, відчувати «відданість і страх», і тим тішити «нашу гордість». Герой теж готовий жертвувати собою заради жінок, але відмовляється жертвувати своєю свободою заради чужого щастя. Через це він не здатний і на щиру дружбу. Для Вернера Печорін лише приятель, який зберігає дистанцію у стосунках. Свою сторонність він дає відчути й Максиму Максимичу, уникаючи дружніх обіймів. Так Печорін мимовільно, несвідомо стає егоїстом.

Хто винен у тому, що Печорін перетворився на «розумну непотрібність», на зайву людину? Сам герой відповідає на це запитання так: «Во мне душа испорчена светом», тобто світським суспільством, у якому він жив і піти від якого не зміг. «Моя бесцветная молодость протекла в борьбе с собой и светом; лучшие мои чувства, боясь насмешки, я хоронил в глубине сердца: они там и умерли». Автор постійно підводить нас до думки: Печорін не навчився визначати для себе високу, шляхетну мету. А це робить його в житті «зайвою» людиною.

Лермонтов ближче підійшов до складної задачі: показати в реальному стані людину свого часу – мислячого і співчутливого, талановитого, але скаліченого суспільством, що не зуміло знайти гідне завдання своїм «необ’ємним силам». Автору важко було пояснити появу людини такого типу, як Печорін, глибоко розкрити його внутрішній світ, дати повну характеристику героя.

Композиція «Героя нашого часу» складна і оригінальна. З одного боку, в центрі всіх п’яти повістей образ Печоріна, з іншого – зіткнення головного героя роману з іншими персонажами виділяє декілька сюжетних ліній, в основі яких різні конфлікти: філософські, конфлікти характерів: Печорін і Бела, Печорін і Мері, Печорін і Віра, Печорін і Вернер, Печорін і Грушницький, Печорін і Максим Максимович, Печорін і «водяне середовище». Поєднання сюжетних ліній показує поліфонічну структуру роману.

У передмові до «Журналу Печоріна» Лермонтов пише: «Перечитывая эти записки, я убедился в искренности того, кто так беспощадно выставлял наружу собственные слабости и пороки»[37; 174].

У передмові до всього роману Лермонтов характеризує свого героя так: «Герой Нашего Времени, милостивые государи мои, точно, портрет, но не одного человека: это портрет, составленный из пороков всего нашего поколения, в полном их развитии. Вы мне опять скажете, что человек не может быть так дурен, а я вам скажу, что ежели вы верили возможности существования всех трагических и романтических злодеев, отчего же вы не веруете в действительность Печорина? Если вы любовались вымыслами гораздо более ужасными и уродливыми, отчего же этот характер, даже как вымысел, не находит у вас пощады? Уж не оттого ли, что в нем больше правды, нежели бы вы того желали?..» [37;174].

Печорін злий, сердитий. Його життя, його існування, що пов’язане з іншими життями проявляє себе як руйнуючий початок: загинула Бела, загинув Грушницький, майже не застрелився Вулич, нещасна Віра, трагічно закінчується кохання княжої Мері до Печоріна. Печорін наносить непоправимий удар вірі Максима Максимовича в людей. «Если я причиною несчастия других, то и сам не менее несчастлив», - говорить Печорін Максиму Максимовичу [37; 657].

Особистість замальовується в стані душевної травми, у стані, далекому від гармонічного існування. Фатальні вузли долі цієї особистості зав’язались десь далеко за межами її самої. Задача роману полягає в тому, щоб показати трагедію особистості, щоб сколихнути дух боротьби.

Змальовуючи цю трагедію, Лермонтов, звичайно, втілив у своєму романі і думку про загибель творчого початку в людині його часу. Для сучасників це було настільки очевидно, що саме цій стороні і було присвячено головну увагу при обговоренні роману. В цьому основний нерв статей Бєлінського про Лермонтова.

Сучасну людину, яку описував Лермонтов в Печоріні, він дійсно «дуже часто зустрічав». Печорін – більш соціальне узагальнення.

Бєлінський признає правильність зображення Печоріна героєм свого часу і тим самим звертається до сучасної критики. Він пише: «Итак – «Герой нашего времени» - вот основная мысль романа… это один из тех романов,

В которых отразился век,

И современный человек

Изображен довольно верно

С его безнравственной душой,

Себялюбивой и сухой,

Мечтанью преданной безмерно,

С его озлобленным умом,

Кипящим в действии пустом» [5; 179].

4.3. Тема фатуму

Печорін любить сумніватися у всьому, тому він утримується від прямолінійного судження. Герой приходить до думки, що при будь-яких обставин, незважаючи ні на що, треба діяти, виявляти свою волю і рішучість. Сміливість, спрага незвіданого, воля, нерозділених сумнів відрізняє Печоріна від людей його покоління і дозволяє автору називати його героєм часу.

«Фаталіст» до сих пір залишається самою непрочитаною, самою загадковою новелою у складі філософсько-психологічного роману Лермонтова «Герой нашого часу». Характер Печоріна допомагають розкривати інші персонажі: Казбич, Азамат, Бела, Максим Максимович, Вернер, Грушницький, Вулич, княжна Мері.

Вулич - двійник Печоріна, так само Грушницький і Вернер. Вернер - інтелектуальний двійник, він скептик і матеріаліст. Грушницький і Вулич - емоційні двійники. Під маскою зовнішнього спокою і холоднокровністю Вулича ховається боротьба почуттів і пристрастей. Вулич відчуває пристрасть до гри, він грає не заради грошей, а бажаючи перевірити, чи є сили могутні і ірраціональні. Йому потрібно постійно відчувати на собі, чи є існуючі чи ні - це початок нової гри. Борючись з долею, зі смертю, Вулич отримує владу над іншими.

Печорін інтуїтивно відчуває внутрішній стан козака і мимоволі пророкує йому долю.

Вулич і Печорін відносяться до того покоління, де найбільш сильні і яскраві представники, які мандрують по землі без переконань і здатні до великих жертв на благо людству. У марній боротьбі вони виснажили жар душі і сталість віри, їх скептицизм народжує мимоволі острах, стискаючи серце при думці про неминучий кінець.

Через композицію роману автор розкриває своє ставлення до героя - бажання зняти з нього головну особисту відповідальність за низькі вчинки і виправдати його, незважаючи на те, що він став моральним калікою.

У романі «Герой нашого часу» Михайло Юрійович Лермонтов розмірковує про те, чому розумні й енергійні люди не знаходять застосування своїм здібностям і незвичайно «в'януть без боротьби» на самому початку свого життєвого шляху. Характер Печоріна цілком зумовлений тому соціальному середовищу, в якому він знаходиться, весь його моральний вигляд сформувався під впливом навколишніх життєвих обставин.

Фаталісти - люди, що беззастережно вірять в долю і вважають, що її неможливо змінити. Вони стверджують, що світом править невідома і неминуча сила - доля, фатум, і боротися з нею безглуздо, це ні до чого не приведе.

Печорін вважає, що доля існує, «доказ був вражаючим»: Вулич загинув, «вже так у нього на роду було написано». Печорін за прикладом Вулича вирішив сам випробовувати долю. З смертельного поєдинку з ворогом він вийшов переможцем і став сумніватися. Він вважав, що залишився живий за своєю власною волею, а не за волею долі. Від загибелі героя врятували холоднокровний розсудок, строгий розрахунок і хоробрість, але він за звичкою продовжує сумніватися в усьому і побоюється сказати прямо, існує доля чи ні. З усіх подій Печорін робить свої далекосяжні висновки: при будь-яких обставин, незважаючи ні на що, обов'язково треба діяти, виявляючи волю і рішучість.