Далі, сам художній метод Данте виступає сполучним мостом між естетичними системами античності і середньовіччя. Якщо в античній трагедії самі незвичайні речі відбуваються цілком природно, то в середньовічній традиції важливе місце займає надприродність, чудесність, яка відбувається. У Данте ж ще сильний середньовічний мотив мучеництва, але є відсутнім другий стовп естетичної системи середньовіччя - надприродність, чарівництво. У "Божественній комедії" Данте та ж природність надприродного, реальність нереального (реальні географія пекла і пекельний вихор, що носить закоханих), що наявні у античній трагедії. Так, він точно позначає відстань від однієї ступені гори чистилища до іншої, рівне росту трьох чоловік, при описі незвичайного проводить для наочності порівняння з добре відомими речами, райські сади зіставляє з квітучими садами своєї батьківщини.
Точна топографічна конкретика присутня в описах міфічних областей:
“Є місце в пеклі – Злі Щілини.
Суцільно кам'яні, кольору чавуна,
Як кола, що навколо обважніли.
Посередині зяє глибінь
Широкого і темного колодязя...” (пісня XVIII, 1-4)
“А той уступ, що залишається,
кільцем меж безоднею і скелею лежить,
і десять западин у ньому розпізнається...” (пісня XVIII, 7),
“... від підніжжя кам'яних висот
йшли гребені скель чрез рови і перекати,
щоб у колодязя обірвати свій хід” (песнь XVIII, 16).
Часто Данте ілюструє описувані мучення грішників картинами природи, далекої середньовічним описам, а саму мертву стихію пекла – явищами живого світу. Наприклад, зрадники, занурені в крижане озеро, порівнюються з жабами, що “виставитис прагнуть, щоб поквакати, рильця зі ставка” (пісня ХХХІІ), а покарання лукавих радників, укладених у вогненні мови, нагадує поету долину, наповнену світляками, у тихий вечір в Італії (пісня XXVI). Пекельний вихор у 5-й пісні порівнюється з польотом шпаків:
“І як шпаків, несуть їхнього крила,
у дні холоду, густим і довгим ладом,
там ця бура кружляє парфумів зла,
туди, сюди, униз, нагору, величезним роєм” (пісня V, 43).
“Надзвичайно розвинуте почуття природи, - робить висновок С. Мокульський, - уміння передати її красу і своєрідність роблять Данте вже людиною нового часу, тому що середньовічній людині був далекий напружений інтерес до зовнішнього, матеріального світу” [12, c.159].
Той же інтерес відрізняє і мальовничу палітру Данте, багату усілякими фарбами. Кожній з трьох кантик поеми характерне своє основне барвисте тло: “Аду” – похмурий колорит, густі лиховісні фарби з перевагою червоної і чорний: “А над пустелею повільно спадав/ Дощ полум'я, широкими хустками/ Як сніг у затишності нагорних скель...” (пісня XIV, 28), “Так опускалася хуртовина вогнева/ И порох палав, як під кресалом труть...” (пісня XIV, 37), “У всіх вогонь зміївся над ступнями...” (пісня ХІХ, 25); “Чистилищу” - м'які, бліді і мрячні кольори, властиві живій природі, що з'являється там (море, скелі, що зеленіють луги, дерева); “Раю” – сліпучий блиск і прозорість, променисті фарби найчистішого світла. Аналогічно кожної з частин властива своя музична окантовка: у пеклі – це ричання, гуркіт, стогони, у раї звучить музика сфер. Ренесансне бачення відрізняє і пластичне скульптурне окреслення фігур. Кожен образ поданий у пластичній позі, що запам'ятовується, він немов виліплений і в той же час повний рухи.
Реалізм Данте в показі мучень грішників знаходить адекватне вираження в лексиці поеми, у її образності і стилістиці. Склад поеми відрізняється стислістю, енергійністю, вагомістю, як виразився один із критиків, “шляхетною шорсткістю”. Свій вірш він пристосовує до опису явищ, ремствуючи на те, що він ще недостатньо “хрипкий і скрипливий, як вимагає лиховісне жерло, куди спадають всі інші кручі”.
Усі відзначені особливості “Божественної комедії” зв'язують її з мистецтвом Ренесансу, однієї з основних особливостей якого саме був напружений інтерес до земного світу і людини. Однак реалістичні тенденції тут ще суперечливо вживаються з чисто середньовічними устремліннями, наприклад, з алегоризмом, що пронизує всю поему, а також чисто католицькою символікою, так що кожен сюжетний момент у поемі витлумачується в декількох змістах: морально-релігійному, біографічному, політичному, символічному і т.д.
Наприклад, дрімучий ліс з першої пісні поеми, у якому заблудився поет і ледве не був роздертий трьома страшними звірами – левом, вовчицею і пантерою, - у релігійно-моральному плані символізує земне існування людини, повне гріховних оман, а три звірі – три головних пороки: гордість (лев), жадібність (вовчиця), хтивість (пантера); у політичному ж аспекті він символізує анархію, що панує в Італії, що породжує три пороки.
“Він говорив, але крок наш не затих,
і ми увесь час йшли великою хащею,
я розумію – хащею душ людських” (пісня IV, 64).
Образ Вергілія з морально-релігійної точки зору символізує земну мудрість, а з політичної – гібеллінську ідею всесвітньої монархії, що одна в силі установити на землі мир. Беатріче символізує небесну мудрість, а з біографічної точки зору – любов Данте. І т.д.
Символіка пронизує і два інші кантики. У містичній процесії, що зустрічає Данте у входу в рай, 12 світильників “суть сім парфумів бужих” (по Апокаліпсисі), 12 старців – 24 книги Старого завіту, 4 звіра – 4 євангелія, візок – християнська церква, гріффон – богочоловік Христос, 1 старець – Апокаліпсис, “смиренних четверо” – “Послання” апостолів і т.д.
Морально-релігійні алегорії зближають “Божественну комедію” з літературою раннього середньовіччя, а політичні додають їй світський відбиток, не типовий для літератури середньовіччя.
Суперечливість поеми Данте, що коштує на рубежі двох історичних епох, не вичерпується протиріччям між морально-релігійним і політичним змістами. Елементи старого і нового світогляду переплітаються протягом усієї поеми в самих різних сценах і шарах. Проводячи думку про те, що земне життя є підготовка до майбутнього, вічного життя, Данте в той же час виявляє живу цікавість до земного життя. Погоджуючись зовні з навчанням церкви про гріховність плотської любові і поміщаючи хтивих у другому колі пекла:
“то пекельний вітер, відпочинку не знаючи,
мчать сонми душ серед околишньої імли
і мучить їх, крутячи і мордуючи” (пісня V, 37),
Данте з гарячим співчуттям вислухує розповідь Франческі про її грішну любов до брата чоловіка Паоло, що привела їхній обох, заколотих виродливим Джанчотто Малатеста, у пекло (пісня 5). Погоджуючись з церковним навчанням про суєтність і гріховність прагнення до слави і почестей, він вустами Вергілія підносить хвалу прагненню до слави. Вихваляє він і інші людські якості, що гудяться церквою, такі як спрага знань, допитливість розуму, прагнення до незвіданого, прикладом чого є сповідь Улісса, якого стратили в числі лукавих радників за тягу до подорожей.
У той же час критиці піддаються пороки духівництва і сам його дух, причому вони клеймуються навіть у раї. Нападки Данте на жадібність церковників теж є провісниками нового світогляду і надалі стануть одним з основних мотивів антиклерикальної літератури нового часу.
Вступають у протиріччя в дантевській поемі також виведені ним тверда логічна детермінованість пекла і вільне почуттєве поетичне сприйняття. Звужуюча лійка Дантова пекла, пересування по який, з кожним колом усе більш скрутне і визначене, наприкінці приводить до зупинки, вмерзанню в міжзоряний холод, вічному застряванню в Щілині буття, як і все детерміністське представлення топології пекла, - сходить до полярного, властивого середньовічних поглядів, представленню добра і зла.
Ренесансні віяння в набагато більшому ступені виявляють себе в третьої кантику – “Раї”. І це обумовлено самою природою описуваного предмета.
Важкій зверхматеріальності Ада протистоїть трансцендентність, світлова легкість, невловиме духовне сяйво Раю. А твердим обмеженням сковуючої пекельної геометрії - просторова багатомірність небесних сфер зі зростаючими ступенями волі. Воля самостійного конструювання простору, світу, тобто воля діяти - і є те, що відрізняє в Данте геометричну витончену заданість Ада від невизначеності, неконкретності, топологічній розпливчастості Раю.
По Данте, Пекло виразимо, Рай же не має зорового плану, він є щось, тінь, споглядання, світло, медитація, він особистісний, тобто кожний повинен пройти цей шлях один, очікуючи благодаті; колективного досвіду і сприйняття він позбавлений, отже, невимовний словесно, а лише представимо по-своєму в уяві кожного. В Аду панує чужа воля, людина примушуємо, залежимо, ньому, і ця чужа воля добре видна, а прояву її барвисті; у Раї - воля тільки своя, особиста; виникає довжина, який позбавлене Пекло: у просторі, свідомості, волі, часу. В Аду - гола геометрія, часу там ні, це не вічність (тобто нескінченна довжина часу), а час, рівний нулю, тобто ніщо. Простір, розділений на кола, плаский й однотипний в кожнім колі. Він мертвий, передчасний і порожній. Штучна ускладненість його - мнима, удавана, це ускладненість (геометрія) порожнечі. У Раї воно знаходить обсяг, різноманіття, мінливість, пульсацію, воно розповзається, переймаючи небесним мерехтінням, доповнюючи, діючись кожною волею, і тому незбагненно.
Висновок
“Божественна комедія” Данте принесла поету світову славу, представляючи грандіозний філолофсько-художній синтез усієї середньовічної культури, перекидаючи від неї міст до культури Відродження. Як справедливо відзначає С.С. Мокульський, “саме як автор “Божественної комедії” Данте є в один і той самий час останнім поетом середніх століть і першим поетом нового часу. Усі протиріччя ідеології Данте, відбиті в інших його добутках, усі різноманітні аспекти його творчості як поета, філософа, ученого, публіциста злиті тут у величне, гармонічне художнє ціле”.