Цим, до речі, п'єса Йонеско відрізнялася від близького їй епохального літопису чуми, створеного А. Камю, де пошесть була інакомовним утіленням насамперед абсурду зовнішнього. Йонеско ж наголосив на абсурді, притаманному внутрішньому світові особистості. Показуючи широким планом перетворення на носорога героя на ім'я Жан, драматург відтворює динаміку росту «внутрішнього чудовиська» і його остаточної перемоги над цивілізованою і гуманною частиною особистості. У гаслах про пріоритет первісної сили над цінностями моралі та культури, які проголошує цей герой під час свого перевтілення, лунає відгомін ніцшеанської ідеї «надлюдини».
Отже, вигадане французьким драматургом «оносорожуван-ня» постає поряд із такими знаковими метафорами модерністської літератури, як перевтілення Грегора Замзи у Кафки та оранська чума у Камю. Так само, як її попередниці, ця метафора не зводилася до однозначного тлумачення. Скажімо, до інакомовного зображення фашистської навали. Йонеско попереджав: «"Носороги", - звичайно, антифашистська п'єса, однак це ще й п'єса, спрямована проти всіх видів колективної істерії і проти тих епідемій, що вбираються в шати різноманітних ідей та розумності, залишаючись при цьому небезпечними епідемічними захворюваннями...» Отже, «оносорожування» - це й сліпе служіння людських «мас» ідеї революції, і тоталітаризм будь-якого ґатунку, і конформізм, який набуває розмаху суспільного явища, і навіть мода або єднання спортивних чи музичних «фанів» на стадіонах. Інакше кажучи, це узагальнення розмаїтих форм «омасовлення». І не самі по собі ці форми цікавили драматурга (розбіжності між ними у п'єсі іронічно представлені різницею між одно- і дворогими носорогами), а власне сутність процесу колективних мутацій.
Простежуючи етапи цього процесу, Йонеско відкриває у нібито абсурдній навалі «оносорожування» певну логіку, яка відображає закономірності поширення будь-якої колективної ідеї. Розповсюджуючись ушир і в глиб суспільства, захоплюючи спершу тих, хто легко піддається спокусі «омасовлення», далі - горезвісну більшість, що з покірністю стада прямує за ватажком і, врешті-решт, «останніх з могікан», які начебто сподівалися вистояти перед хвилею знеособлення, пошесть знищує всі цінності людського життя. Обов'язок і дисципліна, декларовані Жаном, віра Логіка у всесилля розуму, політичний активізм Ботара, пріоритет комфорту, обраний Дударом, ідея чесного служіння порядку, що її сповідує Папільйон, - все це з легкістю опереткових декорацій ламається під натиском «оносороженої маси». Йонеско демонструє на сцені парад збанкрутілих «сенсів життя», їхнього переродження у шаблони суспільної думки. За його логікою, саме мислення
стереотипами робить людину сприйнятливою до колективістських ідей. І вистояти під натиском колективної істерії може лише людина, свідомість якої не спотворена стереотипами.
Такою людиною у п'єсі постає Беранже. Його бунт - не прикритий жодними гаслами, не підтриманий жодними доказами «здорового глузду», не зігрітий жодними надіями, інтуїтивний і природний, майже по-дитячому наївний, надихається природженою нездатністю бути «елементарною часткою» «оносороженої маси». Цей бунт і є вищим виявом людяності, адже він стверджує індивідуально-неповторну своєрідність особистості.
«Мене вражає успіх цієї п'єси, - одного разу поділився своїми сумнівами драматург. - Та чи розуміють її люди як слід? Чи розпізнають у ній той страхітливий феномен омасовлення, про який я говорю? А головне, чи всі вони є особистостями, які мають душу, єдину і неповторну?» Над цими запитаннями не завадить замислитися і сьогоднішньому читачеві «Носорогів».