Із російської літератури українська поезія перейняла жанр оди.
Ігнатій Максимович — автор "Оды на первый день мая 1761 года", написаної до травневих рекреацій студентів Києво-Могилянської академії. І. Максимович (помер ЗО листопада 1793 р. у Чернігові) був викладачем поетики в академії. Його ода, написана чотиристопним ямбом, наслідувала оди М. Ломоносова. Автор оспівує травневі свята київських студентів, їхні розваги на лоні природи.
Такою ж формою і цього ж року написано "Оду про музику" студентом Києво-Могилянської академії Киріяком Кондратовичем, що є наслідуванням однієї з од Горація і уславлює музику, яка "всолоджує бентежий дух". У 1790— 1791 pp. у Львові з двома окремо виданими одами ("ономастиконами") на честь керівників Студіум рутенум Миколи Скородинського й Антонія Ангеловича виступив професор філософії Петро Лодій (1764—1829).
Світська лірика XVIII ст. мала переважно елегійний характер. її автори скаржаться на гірку сирітську долю, вбоге життя, на соціальну несправедливість, вимушену розлуку з родиною, життя на чужині, на злих людей тощо ("Піснь світова" Іллі Бачинського, "Піснь о світі" Олександра Падальського, "Піснь свіцька" Левицького та ін.). Любовна лірика ще повністю перебуває під впливом народнопісенної традиції. Побутує вона переважно анонімно, у рукописних співаниках, в репертуарі кобзарів і лірників. Головні мотиви ліричних творів — нещасливе кохання, соціальна нерівність, сирітство, зла доля, "фортуна", швидкоплинність людського життя. У ліричних творах другої половини XVIII ст. простежується повна відмова від аскетичних ідеалів, виявляються щирі людські почуття, настрої, думки, ігнорується старий погляд на любов як на диявольську спокусу. У цій ліриці утверджувався новий зміст, міцніло нове поетичне світобачення і світовідчування.
Протягом 1742—1766 pp. Іван Пашковський — священик у селі Мишковичі на Тернопільщині — укладав рукописний пісенник, до якого увійшло 56 українських і польських світських пісень та 90 пісень релігійного змісту. Це була своєрідна поетична антологія. Серед "світських" пісень у збірнику вміщено твори самого І. Пашковського: "Пісню світову", "Поки ж думати, Боже, дай знати...", "Ох, мні жаль не помалу...", які можна вважати зразками раннього українського романсу. Головна їх тема — кохання, соціальна нерівність, сирітство, обмова ворогів, туга закоханих, сподівання щастя. У піснях І. Пашковського книжний елемент поєднувався з народнопоетичним, релігійне моралізаторство — з тверезим народним поглядом на кохання як на земне щастя, парування рівного з рівним.
Юліан Добриловський (1760—1825) — священик з Волині, автор широковідомої у XIX ст. застольної пісні "Дай же, Боже, добрий час" — писав свої пісні чистою народною мовою. Це дає певні підстави вважати його одним із попередників Маркіяна Шашкевича в поезії на західноукраїнських землях.
Значне місце у віршованій літературі другої половині XVII—XVIII ст. займає духовна поезія, написана на теми євангельських сюжетів, житій святих, чудотворців і чудотворних ікон. За своїм типом — це поезія загальноєвропейська і загальнохристиянська. Вона прийнялася (частково через польське посередництво) на українському грунті і витворила тут потужний пласт духовної книжної лірики. Духовні вірші писали такі відомі автори, як Димитрій Туптало, Іоан Максимович, Феофан Прокопович, але основний їх масив анонімний. Вони поширювалися у численних рукописних співаниках і побутували ще у XIX ст.
Наприкінці XVIII ст. уніатське духовенство зробило спробу якось регламентувати поширення духовної лірики. Для цього з рукописних збірників було відібрано та відредаговано частину віршів і в 1790 р. у Почаєві видано великий збірник духовної лірики — "Богогласник", до якого увійшло 248 пісень з нотами (частина з них польською і латинською мовами). Це помітна літературна пам'ятка свого часу, що підсумовує понад двохсотлітній розвиток духовної лірики. І. Франко відзначав, що "ті пісні набожні становлять, безперечно, найцінніший вклад, який внесли в нашу
На другу половину XVII — початок XVIII ст. припадає творчість двох найвидатніших представників українського стилю бароко в літературі — поетів Івана Величковського та Климентія Зиновієва. Перший утверджував високе бароко, розробляв теорію фігурного віршування. Другий — майстер епіграми, поет широкого тематичного діапазону.
Іван Величковський (помер 1701 р.) навчався у Києво-Могилянському колегіумі, працював у чернігівській друкарні Лазаря Барановича, був священиком у Полтаві, писав староукраїнською та польською мовами, перекладав епіграми англійського поета Джона Овена. Крім виданих панегіриків Лазарю Барановичу (1683—1684, польською мовою) та Івану Самойловичу (1687) І. Величковський уклав рукописні збірники своїх поезій — "Зегар з полузегарком" (1690), "Млеко од овці пастиру належноє" (1691) і окрему антологію української поезії (70—80-ті pp. XVII ст.), до якої увійшли переважно його тексти. Він опрацьовував духовну і світську тематику, використовував широке коло джерел біблійної, античної, візантійської і української історії, приділяючи головну увагу формі. Проповідуючи християнську мораль, І. Величковський обстоював ідею рівності всіх людей, сповідував "віру в ділах".
Збірки "Зегар" і "Млеко" є фактично підручником поезії, у якому подаються різні зразки фігурних поезій — "ехо", "раки", "лабіринти", "акростихи" та ін. У "Передмові до чителника" автор з'ясовує причини, які спонукали його взятися за таку працю. Це — патріотичний обов'язок, щоб не відстати від літератур чужих народів, які вже мають подібні твори і тішаться ними.
Одним із найпродуктивніших і найцікавіших поетів кінця XVII — початку XVIII ст. був Климентій Зиновіїв (середина XVII ст. — після 1712). Ймовірно, він закінчив Києво-Могилянський колегіум, став ченцем, багато мандрував, жив у монастирі на Чернігівщині. Між 1700—1709 pp. уклав рукописний збірник, де вмістив близько 400 своїх поезій і понад 1500 прислів'їв та приказок. Ім'я автора вичитане з акровірша. Вперше збірник поезій опубліковано у 1912 р.
Філософсько-релігійна і соціально-побутова лірика К. Зиновієва відзначається широким тематичним розмаїттям, увагою до простолюду — ремісників, хліборобів, робітників промислів, наймитів-бурлаків, козаків, ченців, жінок, школярів. Климентій Зиновіїв — перший український поет, що звернув увагу на людей праці, виявив співчуття до убогих і "нищих", описав людські й суспільні пороки, різні ремесла, домашніх тварин, явища природи. Як поет-мораліст він вдається до філософських роздумів над людським життям і смертю, тверезо, навіть дещо заземлено оцінює всі прояви людського буття. Зиновіїв бачив соціальну нерівність, обурювався негідними й аморальними вчинками багатих. Високо підносячи шкільну науку, освіту, поет оспівує книги і "читаніє книжноє", закликає читати їх:
На відміну від Івана Величковського Климентій Зиновіїв мало дбав про форму своїх віршів, користувався перевалено 13-складовим силабічним віршем з парним римуванням. За жанром більшість його поезій можна зарахувати до епіграм — коротких віршів про особи, предмети, явища, окремі вчинки, дії без авторських висновків або ж інколи і з дотепним закінченням. Цей жанр культивували Лазар Баранович, Феофан Прокопович, Данило Братковський, Іван Величковський, витворивши довершені зразки календарних, сатиричних, морально-повчальних епіграм.
Загалом поетична творчість Климентія Зиновієва не виходила за межі стилю простого, низового бароко, її тематика, форма й образно-стильове вираження оберталися в буденній, соціально-побутовій сфері тогочасного життя.
Одним із складників народної сміхової культури другої половини XVII— XVIII ст. була сатирично-гумористична і бурлескно-травестійна поезія, що справила найпомітніший вплив на становлення нової української літератури. Якщо на перших етапах переважала поезія розважальна, то паралельно розвивається і поезія сатирична з глибинним суспільним змістом, у якій відбивалися антагонізми тогочасного буття, порушувалися серйозні проблеми громадсько-політичного і духовного життя. Сатира і гумор піддавали різкій критиці та осміянню різні вади тогочасного суспільства, захищали всенародні інтереси, висували свій позитивний ідеал. Засобами художнього, поетичного слова розвінчувалися насамперед духовенство, дворянство, домагання козацької старшини.
Яскраву сторінку в історії давнього українського гумористично-сатиричного віршування склали вірші-орації і вірші-травестії, генетично пов'язані з Різдвяними та Великодніми святами. Виголошувалися вони як жартівливі поздоровлення, тобто мали деякі риси величальної поезії. Традиційні різдвяні та великодні сюжети, мотиви й образи поступово травестуються, тобто перелицьовуються. Увага переключається на відтворення народного побуту, вони дедалі більше фольклоризуються. Частину таких текстів записано у XIX — на початку XX ст. від лірників і кобзарів. Збереглися найдавніші записи з другої половини XVIII ст. Нині відомо по кілька варіантів таких різдвяних і великодніх віршів: "Христос народився, щоб мир веселився...", "Чи чули ви, панове, зроду?..", "Хочу вас, панове, чогось іспитати...", "Слава Богу, того ми тепер дождались...", "Кажуть, будто молодиці негодяйки, ледащиці...", "Христос воскрес, рад мир увесь...", "Нуте лиш, беріте яйця!..".
Розквіт бурлескно-травестійної поезії в українській літературі припадає на середину та другу половину XVIII ст. Очевидно, в цей період остаточно склалися тексти різдвяних і великодніх віршів-травестій. У них, як і в усій сатирично-гумористичній літературі XVIII ст., відбилося зростання критицизму в ставленні до релігії, церкви, християнських святощів, з'явилися елементи народного побуту.
Авторами віршів-травестій були студенти, що мандрували по селах, пропонуючи громадам свої послуги. На Різдвяні й Великодні свята люди щедро винагороджували їх за мистецтво складати вірші, в яких поети не лише прославляли ці свята, а й говорили про свої біди, мрії та побажання ("щоб жито родило і війни не було").