Друге свято наставало з початком весни. Але оскільки воно припадає на великий піст, то після ухвалення християнства свято було перенесено на кінець різдзвяної мясниці і частково на Великдень. Отже, мясниця – це язичницьке весняне свято. Зустріч весни і проводи зими святкуютьсяу всіх слов’янських народів майже з однаковими обрядами. Весну зустрічають звичайно на Червгній горі, тут починаються хороводи.
Третє свято має місце 23 червня і відоме під назвою Івана Купали. Хоча по обрядах свята можна здогадуватися , що воно відноситься до трьох стихійних божеств – обом Сварожічам, Сонцю, Вогню і Воді. Але можна відносити його і до дня одного сонця. Ніч на Іванів день супроводжується збиранням трав, купанням, розпалюванням багать і стрибанням через них.
Розглянувши поклоніння стихійним божествам, тепер звернемося до іншої половини слов’янської міфалогії, а саме: слов’янська міфалогія після введення християнства.
Введення християнства в слов’янських землях (з 9 століття) поклало край офіційному існуванню слов’янської міфалогії, сильно поруйнувавши її вищі рівні, персонажі яких стали розглядати як негативні, якщо тільки не ототожнювалися з християнськими святами, як Перун – з святим Іллею, Велес – з святим Власиєм, Яріла – з святим Юрієм (Георгієм). Низьки ж рівні слов’янської міфології, як система загальних зіставлень, виявилися більш стійкими і створювали складні поєднання з пануючою християнською релігією.
Збереглася, перш за все, демонологія: віра в лісовика, водяного. У південних слов ’ ян існував складний міфологічний образ вила (сербський), самовила, самовида (болгарський), - гірських, водяних і повітряних духів. Спільнослов ’ янський польовий дух – полудниця, у східних слов ’ ян – польовик. Численні міфологічні образи зв’язувалися (особливо у східних слов’ян) з домашнім господарством: наприклад, всім відомий домовик, у нього існувала величезна кількість імен (російський домовик): дедко, дедушко, доброзичливець, доброжил, суседко, господар, він, сам, (український) хатний дідко (білоруський):хатник, господар (польський): skratz (чеський): skritek , skrat , krat . Існували також духи оремих дворових споруд – банник, овинника. Подвійним було відношення до духів померлих: з одного боку, почитали покровителі сім’ї – діди – батьки, померлі природною смертю, з іншою – вважалося небезпечними мертвяки, померлі передчасною або насильною смертю, самовбивці, утопленики. До числа предків – покровителів відносився Цур, до ворожих мертвяків – упирі, мавки. Збереглася віра в численних злих духів – шахраїв, мару, анчутку, нячистиков – у білорусів шешки, цмоки. Хвороби втілювалися з підкресленням окремих їх симптомів: Трасеяф, Огнея, Ледея, Хріпуша, відомі уявлення про дванадцять лихоманок в російських змовах, що знаходять паралелі в інших індоєвропейських традиціях.
Разом з тим стародавні традиції знаходили віддзеркалення в цілому ряду таких пам’ятників, в яких при використвуванні деяких термінів і ключових понять християнської міфології представлений і комплекс основних категотій слов’янської міфалогії. Одним з найхарактерніших жанрів у східних слов’ян є духовні вірші, формою і музичному виконанню продовжуючі спільнослов’янську традицію співу епічних пісень. Так в староруській „Голубиній книзі” містяться уявлення про співвідношення людини і всесвіту, мікро- і макрокосмосу, відповідні ведейському гімну про Пируше і висхідні до суспільства з ним індоєвропейському міфу про творіння миру з тіла людини. До індоєвропейських витоків сходить і сюжет суперечки Правди і Кривди. У західних слов’ян до числа текстів, що продовжують архаїчні карнавальні традиції, відносилися містеріальні фарси з міфологічними персонажами типу східно-слов’янського Яріли.
Християнство у слов’ян в значній мірі засвоїло старий міфологічний словник і обрядові формули, висхідні ще до індоєвропейських джерел: „бог”, „врятував”, „святий”, „пророк”, „молитва”, „жертва”, „хрест”...