1257 р. вважається роком повного встановлення татарського ярма на Русі. Однак до повного панування над Руссю існувала ціла система золотоординського володарювання. В одному з літописів написано, що Ярослав їздив до Батия. який призначив його князем руським, прийнявши з великою честю в ставці. Багато відомих мандрівників тих часів свідчать про те, що князь Ярослав дійсно користувався великою пошаною в татар. Вони йому подарували не тільки Володимиро-Суздальські землі, але й Київ. Але Ярослав не захотів знаходитися в Києві, поставивши там свого намісника Дмитра Єйковича. Достеменно відомо одне: руські землі, завойовані татарами, не були безпосередніми володіннями Золотої Орди, хоча й зобов'язані були платити їй данину — «вихід». Відтепер руські князі призначалися ханом і саме йому були зобов'язані своїм князюванням. Процедуру проводив від імені хана або вповноважений ханський представник, або митрополит руський. Контроль здійснювали баскаки. Вони вели посилений нагляд за всім, що відбувалося в підвладних їм місцях. Найдовше баскаки знаходилися в південних районах, тому що в літописах востаннє згадуються близько 1284 p. Зате в північних районах про баскаків згадується тільки близько 1269 р. Відтоді збирання данини для татарського хана покладається на руських князів, відповідальність за них лягає на великого руського князя. Врученням ярликів на правління встановлювалася формальна влада татарського хана. Великий руський князь одержував від хана особливий ярлик.
Данину татарам зобов'язані були платити всі. Для цього часто проводився перепис населення. Перший з них виконували баскаки. При хані Берке, у 1257 p., цю роботу проводили спеціальні рахувальники. Рахувальниками були поставлені десятники, сотники, тисяцькі й темники.
Новий перепис був проведений у 70-х pp. ХНІ ст. при хані Менгу-Тимурі. Практика перепису була продовжена. її проводили рахувальники, які .називалися інакше переписувачами. Вони скористалися готовими одиницями обкладання на Русі: «рало», «плуг», «соха». У ярлику між 1270 р. і 1276 р. хана Менгу-Тимура руським митрополитам міститься перелік повинностей, що лягали на населення завойованих руських земель, але від яких звільнялося духівництво. Той самий, але трохи розширений перелік наведений і в ярлику хана Узбека 1313 р. митрополитові Петрові. Збирають данину відтепер уже не помічники хана, а руські князі. І тільки духівництво звільняється від податей. Усе це робилося з метою привернути духівництво для використання у власних цілях. Хани могли бути вдячні церкві: публічні молитви за ханів уселяли в народні голови думки про необхідність підпорядкування ханській владі. Але не тільки данину вимагали татари від русичів. їм необхідні були гроші й люди для воєнних дій. Духівництво знову ж таки було звільнене від цих повинностей.
Існувала ще і ямська повинність, для якої необхідна була людська сила. «Ям» — вид данини. Однак татари вважали «ямом» повинність постачати коней татарським послам і чиновникам. Також від людей вимагалося виконання повинності щодо постачання корму, провідників і підвід. За виконання цих повинностей несли відповідальність посадники, скотарі й старости. Русичі були зобов'язані піклуватися про транспортне сполучення між різними князівствами й областями своєї країни.
Руські князі, як припускають учені, давали більші суми ханові, щоб відкупитися від нього, ніж ті, котрі були запропоновані самим ханом. Між князями існувала велика конкуренція, завдяки якій і накручувалися такі величезні суми. Великий князь Володимир Дмитрович платив «вихід» у сім тисяч карбованців, Нижньогородське князівство — півтори тисячі карбованців і т. п. Але цими сумами платежі ханам не вичерпувалися. Траплялося платити часом і особливу данину, яку князі брали зі своїх бояр. Змінюваність розміру данини обговорювалася в міжкнязівських договорах. Не регулярно, але все-таки постійно руські князі возили в Орду ханам, а також їхнім близьким дорогі подарунки. Це теж стаття витрат, що лягала в результаті на плечі тих самих платників усякої данини, тобто на селянство й міські трудові маси. Усе це призводило до різних повстань.
Особливо могутнім було новгородське повстання 1259 р. Через кілька років така ж історія повторилася в Ростові, Суздалі та Ярославлі.
Достеменно відомо, що татари ніде не змінювали суспільного ладу, тому що не могли цього зробити. Князі, бояри, купецтво, церква порівняно швидко знайшли спільну мову з татарською владою. Народні маси під натиском об'єднаних сил завойовників і колишніх панів, які спиралися на сильне татарське військо, змушені були скоритися. До столиці Золотої Орди приїхало багато русичів. Тому не дивно, що на південному сході, на Азовському узбережжі й Північному Кавказі, де з давніх-давен жила безліч слов'ян, уже в 1261 р. організувалася спеціальна православна Саранська єпархія з першим єпископом Митрофаном, якого затвердив руський митрополит Кирило III. Крім Сараю, до цієї єпархії ввійшов Переяслав Київський. Глава єпархії одержав титул єпископа саранського й переяславського. Однак це не усунуло розбіжностей між переможеною країною й країною-переможцем. Татарам так і не вдалося освоїти руську землю, тому що їм не вистачило ані організаційних засобів, ані кількості людей, і вони самі розчинилися в тюркському середовищі. Надалі розвиток Русі й Золотої Орди йшов у різних напрямках. Золота Орда потихеньку розпадалася, а руські князівства об'єднувалися в сильну державу. У зв'язку з цим із кожним роком руський народ швидко звільнявся від татарського ярма.