Мистецтво Середньовічного Китаю (стр. 4 из 7)

Рис. 1.6. Пагода Даянга

Архітектура періоду Cyн, хоча й основувалась на традиціях танського зодчества, була набагато складнішою й різноманітнішою. Зодчі стали приділяти більшу увагу обробці будівель, більш тонко продумували принципи сполучення архітектури із природним оточенням. У пору розквіту Сунскогї держави (960-1127 р.) у столиці Баньлян (нині Кайфін) були проведені містобудівні реформи. Головні магістралі перетворилися в торговельні вулиці, уздовж яких росли дерева, а канали покрилися мережею вигнутих, мистецьки вибудуваних аркових мостів. Літописи повідомляють про широкий розмах будівництва палаців з рідких порід дерева.

Пагоди як і раніше залишалися монументальними, але ускладнилися їхня конструкція й оздоблення. Така знаменита Тета (Залізна Пагода), возведена біля Бяньляна(1041-1044 р.) - п'ятдесятиметрова струнка вежа із тринадцятьма дивовижно вигнутими дахами, облицьована керамічними плитами кольорів іржі.

В XII-XIII в. держава Сун під натиском кочівників втратилося колишньої могутності. На півдні, у Ханчжоу, куди після захоплення столиці в

1127 р. кочовими племенами джурдженів перемістився імператорський двір, одержали поширення ансамблі невеликих присадибних садів. У них чергувалися ландшафти, відтворюючи дійсну, але побудовану по законам пейзажної картини природа з водоймами, альтанками й павільйонами, загубленими серед густої зелені.

Нові вієння проникнули й у скульптуру Сунского періоду. Тан - час її розквіт. Відображения буддійських кальных монастирях ньфодуна значно »йских. Тендітна грація тіл і містична озаренность осіб змінилися повнокровною красою, зникла застылость поз. Статуї храмів Танского часу набагато свободней, чим колись, розташовуються в просторі. Вони немов відриваються від стіни, здобуваючи гнучкість, об'ємність, домірність пропорцій. Прикладом може служити семнадцатиметровая статуя Будди Вайрочани (Владики Космічного Світла), зведена в 676 р. у Лунмене.

У спокійній і строгій цегельній пагодах танського часу все дихає монументальною простотою. У них майже відсутні які-небудь архітектурні прикраси. Виступаючі кути численних дахів утворять прямі й чіткі лінії. Найвідомішою пагодою танского часу є Даяньта ( Більша пагода диких гусаків), вибудувана в межах тодішньої столиці Чанъань (сучасна Сіань) в 652 - 704 роках. Розташована на тлі гірської гряди, немов складовому всьому місту обрамлення, Даяньта видне на величезній відстані й височіє над всім околишнім ландшафтом. Важка й масивна, що нагадує міцність у близі (її розміри: 25м. у підставі й 60м. у висоту). Погода завдяки гармонії й вытянутості пропорцій видали робить враження великої легкості. Квадратна в плані ( що характерно для цього часу), Даяньта складається з 7 рівномірно звужуються до верху й одне одну зовсім однакових ярусів і відповідно зменшуваних вікон, розташованих по одному в центрі кожного ярусу. Подібне розташування створює в глядача, захопленого майже математичним ритмом пропорцій пагоди, ілюзію ще більшої її висоти. Піднесений духовний порив і розум немов сполучалися в шляхетній простоті і ясності цього спорудження, у якому зодчий у простих, прямих лініях і повторюваних обсягах, так вільно спрямованих до верху зумів втілити величний дух свого часу.

Далеко не всі китайські пагоди подібні Даяньта. Більше витончені й суперечливі смаки сунського часу визначалися прихильництвом до більше вишуканих і легких форм. Сунськие пагоди, звичайно шестигранні й восьмигранні, так само дивно гарні. Вони й понині, розташовуючись на найвищих крапках, вінчають своїми стрункими вершинами такі мальовничі, потопаючі в зелені й оточені горами міста, як Ханчжоу й Сучжоу. Дуже різноманітні по своїх формах й архітектурному орнаменті, вони то покриті глазурованими плитами, то оброблені візерунком із цегли й каменю, то прикрашені численними вигнутими дахами, що відокремлюють ярус від ярусу. Нарядність і стрункість сполучаються в них з дивною простотою й волею форм. На тлі яскравого синявого південного неба й соковитої зелені листя ці величезні, сорока й шістдесятиметрових світлих споруджень здаються втіленням і символом сяючої краси навколишнього світу.

Так само логічна ясність відчувається й в архітектурі китайських міст і плануванню міських ансамблів. Найбільша кількість дерев'яних міських споруджень збереглося до наших днів починаючи з XV - XVII століть, коли після вигнання монголів починалося посилене будівництво й відновленню зруйнованих міст. Із цього часу столицею Китаю стає Пекін. Що зберіг і по цей день багато з архітектурних пам'ятників стародавності. До речі, Пекін - покитайському Бейцзін ( Північна столиця) - існує вже більше 3000 років. І не змінив планування. У Пекіні правильне розташування вулиць. У вигляді сітки. Техніка симетрії в китайського планування міста теж властива й не змінена згодом. Штучно вириті озера симетричні один одному. Удома в Пекіні вибудувані фасадом на південь, а з півночі на південь іде магістраль, що завершується в північної границі міста. Величезні кріпосні стіни з могутніми кам'яними над ворітними вежами й воротами у вигляді довгих тунелів замикали місто з усіх боків. Кожна магістральна вулиця, що перетинає місто, упиралася в подібні ворота, розташовані симетрично друг проти друга. Найдавніша частина Пекіна називається “Внутрішнє місто ,воно, у свою чергу, відділена від розташованого до півдня “Зовнішнього міста” стіною й воротами. Однак загальна магістраль зв'язувала обидві частини столиці. Всі головні спорудження вибудувані по цієї прямої осі. Таким чином, весь величезний простір столиці було об'єднаному, організованому й підлеглим єдиному задуму.

Основним спорудженням Пекіна, розташованого в центрі “ Внутрішнього міста”, є імператорський палац, замкнутий високими стінами й названий “Заборонним містом”. Широкі площі мощені світлою цеглою, закованими в білий мармур канали, яскраві й урочисті палацові будівлі розкривають свою казкову пишноту перед поглядом тих, хто, пройшовши поруч масивних кріпаків воріт, починаючи від площі Тяньаньминь, проникає в межі палацу. Весь ансамбль складається із з'єднаних один з одним просторих площ і дворів, оточених різноманітними парадними приміщеннями, представляючи глядачеві зміну всі нових і нових вражень наростаючих у міру його просування. Все Заборонне місто, оточений садами й парками, то цілий лабіринт із незліченною кількістю бічних відгалужень, у якому вузькі коридори виводять у тихі сонячні двори з декоративними деревами, де парадні будівлі переміняються в глибині житловими будівлями й мальовничими альтанками. По основній осі, що перетинає весь Пекін, розташовані в стрункому порядку самі значні будівлі, що виділяються серед інших будівель Заборонного міста. Ці спорудження, немов вознесіння над землею високими платформами з білого мармуру, з різьбленими пандусами й сходами, становлять провідну, урочисту анфіладу комплексу. Яскравим соковитим лаком своїх колон і подвійні вигнуті дахи із золотавої черепиці, силуети яких повторюються й варіюються, центральні павільйони утворять загальну врочисту ритмічну гармонію всього ансамблю. Головна будівля палацу - Тайхедянь - павільйон вищої гармонії, подібно всім палацовим дерев'яним павільйонам, надзвичайно ошатний й у той же час відрізняється великою простотою й логічністю конструкції. Високі, прості круглі колони й спочиваючі на них писані балкони разом із системою дерев'яних візерункових кронштейнів “доу-гун” підтримують немов ширяючу над будівлею подвійний дах. Цей дах із широкими, загнутими до верху краями є як би основою всієї будівлі. Її широкі виноси охороняють приміщення від нещадної літньої спеки так само, як і від рясних дощів, що чергуються з ним. Легкі стіни які з ажурних дерев'яних перегородок, служать як би ширмами й не мають опорного значення. У павільйоні Тайхедянь, як верб інших центральних споруджень палацу, вигини дахів, що як би полегшують їхню вагу й ширину, відрізняються плавним спокоєм. Вони надають всій будівлі відчуття великої легкості й рівноваги, скрадають його справжні розміри. Велич масштабів спорудження відчувається, головним чином, в інтер'єрі Тайхедянь, де прямокутне приміщення заповнене лише двома рядами гладких колон і вся його довжина і ясна простота з'являються нічим не схованими від вікна.

2.3.Скульптура

Коли ми говоримо про скульптуру Китаю, перед нашою думкою виникають, немов повні невтримного рухи, теракотові фігури танського часу: що мчаться або здиблені коні, юні дівчини-танцівниці, що змахують довгими рукавами, тонкі й одухотворені особи буддійських божеств із печерних храмів або цікаві фантастичні рельєфи ханьского часу. Знаючи високий рівень цих добутків, важко повірити, що в самому Китаєві й у стародавності й у середині століття скульптура вважалася не видом мистецтва, а всього лише ремеслом. І якщо про живопис епохи феодалізму було написано в середині століття безліч книг, то про скульптуру Китаю людство змогло довідатися тільки тоді, коли в XIX - XX століттях поступово були виявлені збережені пам'ятники, які дали богатый матеріал для дослідження. Донедавна занедбані, багато буддійських печер храми тепер відкрили науці нову епоху у вивченні скульптури, стіною живопису й легенд середньовічного Китаю.

Скульптура феодального Китаю мала, мабуть, не менш тривалі традиції, чим живопис. Однак стародавню скульптуру від середньовічної відокремлює значно більше важкий шлях шукань і перетворень, чим той, котрий за цей же час зробив станковий живопис.

Скульптура, так само як і, стародавня була пов'язана з релігійними культами. Але якщо рельєфи ханьского часу з їхньою розповідністю, нескінченними історичними анекдотами, з'єднанням фантастичних і побутових жанрів мотивів мали скоріше світський характер і були породженням властиво китайської міфології, то скульптура виникла одночасно з поширенням буддизму в Китаєві й відбило нові теми, нові далекі Китаю образи й релігійні подання. Ці нові образи, зштовхнувшись зі старими, сильними й стійкими традиціями Китайської культури, лише поступово злилися з нею й стали її частиною вже по закінченні тривалого часу.