Колишню міць Чернігова підтверджують літописи і билини. Цікавими пам'ятниками є численні кургани ІX-X століть - поховання князів і бояр-дружинників. У результаті розкопок цих курганів були виявлені предметні матеріали, що характеризують соціальні відносини, побут і культуру городян того часу і представляють великий науковий інтерес. Унікальним пам'ятником є курган Чорна Могила, що, по переказах, є похованням князя Чорного. У кургані лежали мечі, шаблі, списи, кольчуги, щит з мідним обкуттям, посуд. Самою коштовною знахідкою стали два роги тура, оздоблених сріблом. На Болдиній горі виділяються кургани Гульбище і Безіменний. Величезних розмірів меч, щит, кольчуга, бойова сокира та інше бойове спорядження, знайдені в кургані Гульбище, свідчать про те, що це було поховання величезного і могутнього воїна-богатиря.
На початку XІ століття Чернігів став столицею величезного і могутнього князівства. Відбулося це так. Наприкінці Х століття великий київський князь Володимир завершив об'єднання східнослов'янських племен у складі давньоруської держави Київська Русь. Зміцнюючи великокнязівську владу, Владимир Святославич замінив місцевих князів, що знаходилися у васальній залежності від нього, своїми синами, призначивши їхніми намісниками. Після смерті великого князя в 1015 році його спадкоємці вчинили криваву бійню. Розпочалося все з того, що Святополк (прозваний Окаянним) наказав убити своїх братів Бориса і Гліба і захопив великокнязівський престол у Києві. Довідавшись про це, Ярослав Мудрий, котрий княжив у той час у Новгороді, почав похід на Київ і розгромив військо Святополка, змусивши його бігти за кордон. Однак Ярослав не оселився в столиці, а став правити батьківськими землями з Новгорода, до якого він звик.
Скориставшись відсутністю Ярослава, до воріт Києва підійшов енергійний і заповзятливий Мстислав Хоробрий, котрий княжив у Тьмутаракані, яка дісталася йому від батька (нинішні Керчинский і Таманськ півострова, омивані Азовським і Чорним морями) і зажадав прийняти його як великого князя, але, як свідчить літопис, "неприняша його кыяне". Тоді Мстислав прийшов у Чернігів, де в той час не було свого князя. Тут він був гостинно зустрінутий місцевою знаттю і духівництвом, що запросили його на престол. Однак і Ярослава, і Мстислава не залишала думка про об'єднання великої держави під власною владою. Використавшись військовою хитрістю, у 1024 році в битві під Лиственом, за 40 кілометрів від Чернігова, Мстислав розгромив військо брата. Для слов'ян ця перемога мала велике значення, оскільки армія Мстислава Хороброго складалася з його місцевих підданих, а у війську Ярослава служили вікінги, професійні військові, котрі вважалися непереможними. Але недарма Ярослав одержав прізвисько Мудрий: того, чого він не зміг домогтися силою, він частково домігся дипломатією - через два роки брати помирилися і розділили російські землі по Дніпру.
Чернігів став столицею князівства, землі якого досягали Оки, Дону, Азовського моря. Прокняжив у Чернігові 10 років, Мстислав раптово вмер і чернігівські землі відійшли Ярославові Мудрому, котрий незадовго до своєї смерті розділив їх між своїми трьома синами. Чернігів дістався Святославові, що княжив у ньому 19 років і став засновником династії Святославичів. Час від часу суперечки князів за Чернігів ставали особливо гострими. У 1078 році тут осів Володимир Мономах, але через 16 років він був змушений передати правління сину Святослава Олеу. У 1097 році Любецький з'їзд князів визнав спадкоємні права на Чернігів і Чернігівські землі за Святославичами, що правили тут більше ста років.
Правління Мстислава Хороброго стало початком золотого століття Чернігова. Податки в князівську скарбницю надходили з території, рівної сучасної Франції. Бурхливо розвивалося мистецтво і ремесла, писалися літописи, виник власний чернігівський архітектурний стиль, були зведені прекрасні будівлі. Деякі з них збереглися до наших днів. У період свого розквіту Чернігів був одним з найбільших міст Європи, його укріплена площа перевищувала два квадратних кілометри, а населення складало 25 тисяч чоловік.
Проголосивши принцип династичного розділу Русі, Любецький з'їзд князів у такий спосіб документально закріпив процес її феодальної роздробленості, при якій російські князівства ставали усе дрібніше і слабкіше. Це полегшило полчищам золотоординського хана Батия захоплення російських земель. Чернігів узяв штурмом хан Менгу 19 жовтня 1239 року. Місто було розграбовано і спустошене настільки, що лише через чотири сторіччя виросли до тієї території, що він займав на початку XІІІ століття. Однак місту вже не призначено було повернути собі колишню славу.
Більш, ніж на чотири століття розтягся період застою й упадка. Із середини XІ століття містом володіли литовські феодали, на початку XV століття Чернігівські землі потрапили під владу князів Московської держави. У той неясний час місто неодноразово піддавався нападам кримських татар, особливо спустошливими були набіги хана Менгли-Гірея, що спалили місто в 1482 і 1497 роках. У 1618 році Московська держава уступила Чернігівські землі Польщі.11 1. Короткі відомості
Основна територія Чернігівського князівства була на лівобережжі Дніпра, в басейні рік Десни й Сейму, на землях, заселених сіверським племенем. Згодом територія князівства поширилася на землі радимичів і частково вятичів і дреговичів. Столицею князівства було місто Чернігів. Інші міста : Новгород-Сіверський, Стародуб, Брянськ, Путивль, Курськ, Любеч, Глухів, Чечерськ, Гомель, Вир та інші.Володіння й впливи Чернігівського князівства до 12 століття поширювалися далеко на північний схід (Муромо-Рязанська земля) і південний схід (Тмутороканське князівство).
До 11 століття в Чернігівському князівстві правила місцева племінна старшина і воєводи з Києва, що їх присилали великі князі київські для збирання данин, судівництва й оборони краю від зовншігіх ворогів, в основному. кочовиків. У 1024—1036 роках. Чернігівським князівством володів Мстислав Володимирович, який перейшов сюди з Тмуторокані. Після Ярослава Мудрого князівство дісталося його синові Святославові, який дав початок чернігівській галузі Рюриковичів.
Деякий час Чернігівським князівством правив Володимир Мономах, але за ухвалою Любецького з'їзду (1097) воно дісталося синам Святослава — Олегові й Данилові та їх нащадкам Ольговичам. Одночасно Чернігівське князівство поділилося на удільні князівства: Чернігівське, Новгород-Сіверське і Муромо-Рязанське. Попри це авторитет Чернігівського князівства був великий, і воно втримало титул великих князів.
Столиця Чернігів була значним економічним і культурним центром Руси. Чернігівська династія володіла деякий час в 11 — 13 ст. Києвом. Це було за Великого князі Святослава Ярославича (1073 — 1076), його внуків Всеволода (1139 — 46) й Ігоря (1146 — 47) Ольговичів, Із'яслава Давидовича (1157 — 1161), Святослава Всеволодовича (1176 — 1194 з перервами), Всеволода Святославича (Чермного; 1206 — 12)), Михайла Всеволодовича (1238 — 46). При цьому вони (або їх родичі) зберігали безпосередню владу й над Ч.к.
Чернігівське князівство у XII столітті У першій половині 12 ст. головна увага зовнішньої політики чернігівських князів була скерована на південий схід, у бік Дону й Нижнього Поволжя (колишня Хозарія), Кавказу й Тмуторокані. Це визначало й стосунки з половцями, що виступали або союзниками Ч.к. в їх зовнішній політиці та внутрішніх усобицях, або противниками в їх експансії на схід. Однією з останніх спроб чернігівських князів у цьому напрямку був невдалий похід Ігоря Святославича 1185 p., оспіваний у «Слові о полку Ігоревім». Це й дало можливість Візантії закріпити свій вплив на терені Тмутороканського князівства.
Коли послабли східні зв'язки Ч.к., політика чернігівських князів звернулася на північний захід у бік білоруських земель, де Ч.к. стало сюзереном полоцьких князів; натомість не вдалося їм закріпити свої позиції в Новгороді.
У першій половині 13 століття, в наслідок дальшого дроблення на уділи та довгої боротьби чернігівських князів за Київ і Галич, що велася з перемінним успіхом, Чернігівське князівство занепало. У 1223 битві на Калці загинув чернігівський князь Мстислав Святославич.
18 жовтня 1239 Чернігів був захоплений монголами, а князь Мстислав Глібович урятувався лише втечею до Угорщини. Його наступник Михайло Всеволодович був убитий монголами під час відвідин Орди (леґенда зробила з нього мученика за віру). Чернігівське князівство, розділене на низку уділів, на довгий час потрапило у безпосередню залежність від Орди. Частина населення відійшла на північ, де постав новий центр — Брянськ. Останнім знаним чернінігвським князем з лінії Ольговичів був Леонтій (бл. 1300).
У 1355—1356 роках литовський князь Ольгерд Гедимінович приєднав землі Чернігівського князівства до Литви та на удільних столах посадив своїх синів, і Чернігівське князівство як цілість перестало існувати.
2. Джерела та література
* Грушевський М. Історія України-Руси, тт. І — IV
* Голубовский Н. История Северской Земли до половины XIV ст. Київ 1882
* Багалій Д. История Северской Земли до половины XIV ст. К. 1882
* Андріяшев О. Нарис історії колонізації Сіверської Землі до початку XVI в. ЗІФВ ВУАН, т. XX. К. 1928
* Kuczynski S. М. Ziemie Czernihowsko-Siewierskie pod rzadami Litwy. Варшава 1936
* Мавродин В. Очерки истории Левобережной Украины. Л. 1940
* Kuczynski S. M. Studia z dziejow Europy Wschodniej X — XVII w. Варшава 1965
* Зайцев А. Черниговское Княжество, древнерусские княжества X — XIII ст. М. 1975
* Ассев Ю. Джерела. Мистецтво Київської Русі. К. 1980
* Dimnik M. Mikhail, Prince of Czernigow and Grand Prince of Kiev 1224 — 1246. Торонто 1981.
* Енциклопедія українознавства. У 10-х т. / Гол. ред. Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде Життя, 1954—1989.
* Малий словник історії України / Відповідальний редактор Валерій Смолій. — К.: Либідь, 1997.