На території України існували Київська, Чернігівська, Переяславська, Турово-Пінська та Галицько-Волинська землі.
Київ зі столиці Русі перетворився на столичне місто Київської землі, яка охоплювала територію Середньої Наддніпрянщини і межувала з Половецьким степом, що, природно, не забезпечувало їй мирного життя. Києву доводилося постійно захищатись від нападів половців, які вторгалися на територію Київської землі. Та попри складну внутрішню і зовнішню обстановку Київ залишався символом цілісності Русі, за нього боролися князі.
Найвизначнішими Великими київськими князями у період феодальної роздробленості були Ярополк Володимирович (1132-1139 рр.), Всеволод Ольгович (1139-1146 рр.), Ізяслав Мстиславич (1146- 1154 рр.), Юрій Долгорукий (1155-1157 рр.), Ростислав Мстиславич (1159-1167 рр.), Мстислав Ізяславич (1167-1169 рр.), Гліб Юр'євич (1169-1170 рр.), Святослав Всеволодович і Рюрик Ростиславич (1177-1194 рр.). У 1183 р. київському князеві Святославу вдалося залучити окремих українських князів до боротьби проти половців. Поблизу дніпровських порогів об'єднані дружини Київського, Переяславського, Галицького і Волинського князівств розбили половецькі війська. Хан Коб'як був узятий у полон. Навесні 1185 р. половецький хан Кончак знову пішов на Русь, але так само був розбитий.
Важливу роль в Україні відігравало Чернігівське князівство з містами Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, Курськ, Брянськ, Стародуб, де укріпилася династія Ольговичів - наступники Олега, внука Ярослава Мудрого. Вони активно включилися в боротьбу за вплив на Київ і всю Русь. У 1183 р. Ольговичі розбили половців.
У цей період в удільному Новгород-Сіверському князівстві правив князь Ігор. Він був хоробрим воїном і сам у 1185 р. вирішив піти в половецьку землю. Разом з ним у поході брав участь його син Володимир. Та хан Кончак оточив полки Ігоря на березі річки Каяли і розбив їх, а князя взяв у полон. У 1186 р. князь Ігор утік з половецького полону з допомогою половчанина Лавора. КняжичВолодимир залишався в полоні. Його оженили на дочці хана Кончака, щоб утримати в Половецькій землі, проте він разом із дружиною повернувся до батька. Про це розповідає "Слово о полку Ігоревім".
Окремим життям жила Переяславська земля (із центром у Переяславі). Найпівденніша окраїна українських земель безпосередньо межувала зі степом і її постійно спустошували половці. Тому це було найменше і найслабше князівство. Щоб не залежати від Києва і Чернігова, переяславці взяли собі князів з далекої північно-східної землі і жили під їхнім управлінням.
Турово-Пінська земля лежала в лісах і болотах Полісся, тому була відносно убезпечена від степових ворогів. Лише згодом це князівство стало об'єктом литовської експансії.
У другій половині XII ст. Київська земля і Київ починають занепадати. Князі всіх давньоруських земель боролися за право володіти великим Київським престолом. Тому на території Київської землі точилися постійні міжусобні війни, під час яких багато князів брали собі на допомогу половців. Війни руйнували економічне життя, торгівлю, жителі розбігалися в інші землі. Часто зазнавав нападів і Київ. У 1155 р. суздальський князь Юрій Долгорукий, син Мономаха, штурмом узяв Київ і став Великим київським князем. Сини Юрія, володимиро-суздальські князі Андрій Боголюбський у 1169 р. і Всеволод Велике Гніздо у 1203 р., розграбували і спустошили Київ, через це наприкінці XII - на початку XIII ст. він повністю втратив політичне й економічне значення. Центр політичного життя в Україні перемістився на Захід - до Галицько-Волинського князівства.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ТА РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Аркас М. М. Історія України-Руси. - К., 1990.
2. Бойко О. Д. Історія України. - К., 1999.
3. Болей П. Р. Фронда Степана Бандери в ОУН 1940 року: причини і наслідки. - К., 1996.
4. Борисенко В. Й. Курс української історії. З найдавніших часів до XX ст.: Навч. посіб. - К, 1996.
5. Бульон-Боровець Т. Армія без держави. Слава і трагедія українського повстанського руху. Склади. -К., 1996.
6. Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII - початок XX ст.). - Львів, 1996.
7. Вернадський Г. Русская история. - М., 1997.
8. Верстюк В. Українська Центральна Рада. - К., 1997.Історичний екскурс
Історія Чернігівщини сягає своїм корінням сивої давнини. Заселення її території почалося ще в епоху палеоліту – близько 100 тис. років тому, про що свідчать дослідження стоянки первісної людини біля с.Мезин Коропського району. У всі часи територія області була місцем інтенсивних контактів різноманітних етносів і культур.
На зорі нашої ери Чернігівщина входила в ареал формування східнослов’янської етнічної спільності. У другій половині І тисячоліття тут склався племінний союз сіверян. На рубежі VII-IX Чернігово-Сіверська земля увійшла до складу древньоруської держави – Київської Русі, де Чернігів за розмірами і значенням серед інших міст поступався лише Києву.
З 1024 року Чернігів – столиця великого князівства, територія якого простягалася від сучасного Підмосков’я на півночі до Тмутаракані на Азово-Чорноморському узбережжі.
Саме на чернігівській землі в м. Любечі в 1097 році відбувся перший в історії Київської Русі з’їзд князів, на якому було ухвалено рішення про припинення міжусобних війн.
В середині ХІІ століття від Чернігово-Сіверської землі відокремилось Сіверське князівство, столицею якого стало місто Новгород-Сіверський. У 1185 році новгород-сіверський князь Ігор здійснив невдалий військовий похід проти половців, що стало темою для видатного твору давньоруської літератури – „Слова о полку Ігоревім”.
У наступні періоди історії Чернігівщина не раз ставала ареною боротьби могутніх держав за володіння нею. У ХVII ст. населення краю брало активну участь у селянсько-козацьких повстаннях та визвольній війні українського народу. А у 1669р. містечко Батурин стало резиденцією гетьманів Лівобережної України і її останньою столицею.
Чернігівщина – давній культурно-історичний осередок нашої держави. Переживши декілька стрімких злетів і таких же несподіваних і глибоких періодів занепаду, Чернігівщина накопичує енергію для нового піднесення, що буде згенероване культурним надбанням століть.Зовнішньоекономічна діяльність
Унікальне географічне положення області на кордоні трьох слов’янських держав - України, Росії та Білорусі, доповнене розвинутою транспортною мережею, має стратегічне значення для розширення міждержавних виробничо-торговельних, культурно-наукових і туристичних зв’язків, а значний промисловий і науково-технічний потенціал регіону, орієнтація економіки як на внутрішній так і зовнішні ринки, наявність недорогої висококваліфікованої робочої сили, розвинута банківська система закладають надійний фундамент для налагодження взаємовигідних економічних відносин між підприємствами Чернігівщини і партнерами в Україні та за її межами.
7За легендою, князівна відзначалася дивовижною вродою, полюбляла їздити верхи, полювати, була прекрасною лучницею. Чутки про красу дівчини дійшли до хазарського Кагана – князя, котрому князь Чорний платив данину. Каган надіслав до Чернігова сватів з багатими подарунками та горда князівна відмовилася вийти заміж за ворога свого народу. Каган намагався захопити Чернігів штурмом і заволодіти дівчиною силоміць, але міщани мужньо відбивали атаку за атакою і хазарам нічого не залишалося, як спробувати взяти місто облогою. В той час князь Чорний посварився з великим Київським князем Олегом і чекати на допомогу йому не було звідки, тому він вирішив прорвати облогу поки людських сил , харчів і води в місті було ще достатньо. Та лише князь зі своєю дружиною і народним ополченням вийшов за міські мури, зграя зрадників увірвалася до кімнати дівчини. Вона жила на найвищому поверсі терема, котрий як оповідала легенда, був таким же високим, як старі дуби, що росли навколо нього. Князівні вдалося вбити кількох нападників, але коли закінчилися стріли, дівчина викинулася з вікна.
Та все ж якою б красивою не була ця легенда, назва міста з'явилася не тоді. Перша письмова згадка про Чернігів датується 860-м роком, тобто значно раніше за події описані у переказі. Дослідники схиляються до думки, що місто могло отримати назву від імені вождя місцевого племені або першого поселенця, якого звали Черніга або Чернега. Тим більше, що таке ім'я зустрічається у споріднених слов'янських народів – поляків і чехів. Інші історики вважають, що назва Чернігів походить від лісів, котрі колись оточували місто і були на стільки густими, що здалеку здавалися чорними.
У найвідомішій руській билині про Іллю Муромця і Солов'я-розбійника описується битва богатиря з ворожою силою під містом Черніговом, а потім у густому лісі, із самим Солов'єм-розбійником.
Перші поселенці з'явилися тут ще в 4-му тисячолітті до нашої ери, а віднайдені тут в урочищах Яловщина і Татарська Гірка поселення епохи бронзи вказують на заселення території міста в 2-му тисячолітті до нашої ери. На крутих схилах Десни і Стрижня порізаних глибокими ярами вже в 1-му тисячолітті нашої ери існувало кілька поселень сіверян. У межах давньої центральної частини Чернігова на Валу, на Єлецьких і Болдіних горах, а також в іншим місцях. Поступово об'єднуючись, вони поклали початок Чернігову, котрий протягом Х-ХІІІ-го ст. був 2-м після Києва економічним, політичним і культурним центром Київської Русі.
Вперше Чернігів згадується у «Повісті минулих літ» у котрій зокрема йдеться про перший договір Русі з Візантією укладений в літку 860 року князем Аскольдом після успішного походу київського війська на Константинополь.
У списку руських міст, яким греки зобов'язувалися платити данину, Чернігів стояв на 2-му місці після Києва, що свідчить про важливе значення головного міста сіверян. Пізніше, близько 907-го року київський князь Олег у результаті іншого походу на Візантію зобов'язав греків: «даяти уклады на руские грады: первое на Киевъ, та же на Чернигов, на Переаславь, на Полтескъ, на Ростов, на Любечь и на прочая грады: по тем бо городамъ седяху велиции князи под Олгом суще». В договорі 944-го року підписаного з Візантією Ігорем, Чернігів також згадується на 2-му місці. Візантійський імператор Констянтин Багрянородний, серед найважливіших міст Русі, котрі в середині Х-го ст.