Реформи австрійського уряду Буковини в другій половині ХVІІІ ст.
У липні 1786 р. Йосиф ІІ вдруге відвідав Буковину, а в серпні видав розпорядження про прилучення її до Галичини. Військова адміністрація була заміщена на цивільну, а Буковина стала однією з округ Галичини, на чолі якої знаходився окружний староста, з резиденцією у Чернівцях, а сам він підупорядковувався львівському губернатору. В 1794 р. відбулися чергові адміністративні зміни, дистрикти перейменували на повіти. Перший крок – зміни в економічних взаєминах, соціальному статусі селянства. За часів Марії-Терези відносини між селянами і поміщиками регулювалися нормами молдавських господарів – «Золотою грамотою» (1766 р). Селяни мали відбувати панщину по 4 дні в різні пори року, а загалом 12 днів на рік. Взагалі, на Буковині, як і Молдавії, не було класичної моделі кріпаччини: селянина не можна було продати, обміняти без землі, зруйнувати сім’ю під час продажу; він мав право одружуватись без дозволу пана. Тобто, селянин сприймався, як підданий держави, тому обсяг державних повинностей був у кілька разів більший, ніж поміщицьких. Фільваркова форма господарства на Буковині так і не сформувалася, як це сталося у Галичині. Перший патент, виданий Йосифом ІІ, заміняв кріпаччину панщиною. Земля залишалася за поміщиками, а селяни за користування нею повинні були відробляти панщину, сплачувати оброк, нести інші повинності. Незважаючи на прогресивний характер селянської реформи Йосифа ІІ на Буковині, внаслідок недорозвинутості соціально-економічних відносин, вона мала негативні наслідки. Патентом 1787 р. землі були поділені на рустикальні (селянські) та домініальні (поміщицькі). Через панування застарілої (перелогової) системи землеробства багато вільних земель було передано поміщикам, і навіть ті землі, що залишалися селянам, знаходилися у розпорядженні громади. Землі спільного користування (пасовиська, угіддя) також відійшли поміщикам. Буковинські поміщики спираючись на модернізоване австрійське аграрне законодавство збільшили і кількість днів панщини. Хоча офіційно норма панщини була 12 днів на рік, на практиці поміщики збільшили її до 60-100 днів. Таким чином, заходи австрійського уряду сприяли руйнуванню засад традиційного громадського суспільства, що з одного боку супроводжувалося посиленням економічного визиску селян, з іншого, створювало умови для подальшого соціально-економічного поступу.
Полінаціональна колонізація Буковини в кінці ХVІІІ ст.
За часів Йосифа ІІ австрійський уряд здійснював широку програму реформ задля покращення становища однієї з найвідсталіших провінцій імперії. Ці перетворення були досить широкого спектру, вони передбачали впорядкування церковних справ, поліпшення соціального становища селянства, збільшення чисельності населення краю. Заходи щодо заохочення переселенців, здійснювали перші військові адміністратори краю: генерал Г.Сплені та К. фон Енценберг. Вирішальне значення мав виданий у 1786 р. Йосифом ІІ декрет під назвою «Status quo», який був спрямований на звільнення місцевого населення від податків на 30 років, впорядкування станових прав великих землевласників і впровадження «міського закону». Цей імператорський декрет мав далекоглядні наслідки: почалася полінаціональна колонізація краю. Колонізаційний процес містив румунський, німецький і польський струмені. Найбільша кількість переселенців прибувала на Буковину з Молдавії, Бессарабії та Семигорода. Молдавські переселенці, за свідченням австрійських посадових осіб, були найневибагливіші: «Якщо хотинський паша і молдавський господар, – писав К. фон Енценберг, – в парі зі своїми урядовцями не припинять страшних знущань, то невдовзі на Буковині не буде навіть місця, де можна було б захистити й оселити виселенців; але саме ці колоністи є найкориснішими, бо вони не вимагають ні вигоди, ні грошей, а самі собі будують власні пристановища». Переселенці з Молдавії оселялися переважно у південній частині Буковини. Із Семигорода на Буковину приїжджали румунські переселенці. Семигородські переселенці просувалися на північ, досягаючи аж долини р. Прут. Саме вони, завдяки своєму більш високому економічному і культурному рівню, відіграли вирішальну роль у процесі румунізації українського населення.
Активний еміграційний рух із Семигорода поєднувався з австрійською політикою підтримки «волохів», проявом якої було направленя в Буковину румунських вчителів, навчальної літератури, впровадження румунської мови поряд з німецькою. Наприкінці XVIII ст. у період військового управління, відбувалася й німецька колонізація краю – через систему адміністративних установ наявність штату австрійських чиновників, запрошення німецьких колоністів для підвищення рівня землеробської культури, впровадження німецької мови в систему освіти й діловодства. Німецькі колоністи заохочувалися різними пільгами: звільненням на 10 років від податків, на 50 років – від рекрутчини, наданням фінансової підтримки з боку держави, що було визначено в «Патенті про переселення» від 17 вересня 1781 р. Внаслідок гострого безземелля, з Баварії, Швабії, Саксонії, Богемії та Семигорода до Буковини з 1780-х по 1830-ті рр. переселилося до 3 тис. сімей німецьких колоністів, які заснували 19 поселень. Після приєднання Буковини до Галичини починається польська колонізація краю. Польську шляхту приваблювали економічні пільги. Декретом 1787 р. буковинське дворянство прирівнювалося у правах до галицької шляхти, румунські дворяни отримали право засідати у Львівському сеймі. Польські емігранти осідали в адміністративному апараті та панських маєтках. Польська шляхта почала поширювати польську мову, культуру, католицизм. Про інтенсивність польсько-католицької експансії свідчить той факт, що на початку ХІХ ст. народне шкільництво на Буковині опинилося під опікою католицького духовенства. Середня освіта була онімечена, або зрумунізована. Навіть у повсякденному житті українська мова витіснялася польською. Помітним був також вплив польського елемента на частину буковинського міщанства, населення міст і сіл. Єврейські іммігранти з Молдавії, Галичини та інших провінцій австрійської монархії осідали на Буковині, де займалися дрібною торгівлею, ремеслами, лихварством. У 1789 р. євреї отримали право на земельну власність. З Галичини і Семигорода до Буковини переселялися вірмени-купці. На Буковині оселялися і вихідці з Росії – липовани, старообрядці. Цілком очевидно, що входження Буковини до складу Австрійської монархії не може мати однозначної оцінки. З одного боку, реформи австрійського уряду мали цивілізувати цей край (в соціальному, економічному, культурному, релігійному сенсах), об’єднати західноукраїнські землі в єдиний етнічно-мовний масив. З іншого, нехтування австрійським просвіченим абсолютизмом етнічно-конфесіональної специфіки новоприєднаних українських територій, курс на централізацію та уніфікацію всіх провінцій, призвели до посилення економічного визиску, потурання політиці онімечення, румунізації, колонізації і покатоличення українського населення Буковини. Про ставлення українського населення до польського, румунського і німецького чинників та наслідки їх впливів свідчить дипломатична лояльність до Габсбургів і духовне протистояння польсько-католицькій експансії.
Соціальний склад населення Буковини
У соціальному плані український етнос (який складав 2/3 населення) Буковини був слабоструктурований. Своєї власної соціальної еліти українське населення не мало. Буковинська вища верства була або зрумунізована або спольщена. Український етнос був здебільшого селянський, мав рустикальний характер. У структурі буковинського селянства можна виділити такі соціальні групи: царани – основна група селян, яка знаходилася у поземельній залежності від поміщиків-землевласників; резеші – вільні селяни, що жили на успадкованій землі і до 1787 р. належали до дворян; скутельники – селяни, які знаходилися у податковій залежності не від держави, а від бояр і монастирів; раби – цигани і татари, які указом Йосифа ІІ у 1787 р. звільнялися від рабства. Соціальна еліта Буковини була не українського походження і також поділялася на кілька груп: великі землевласники – румунські бояри; дрібнопомісні бояри – мазилі; дрібне дворянство – рупташі; безземельні збіднілі дворяни – шляхтичі (з Буковини та Галичини). Після приєднання Буковини до Галичини і зрівняння у правах буковинської та галицької шляхти, розпочався процес онімеччення місцевої шляхти. Згідно з австрійською традицією буковинське дворянство поділялося на 2 групи: панів і рицарів, найбагатшим землевласникам надавалися титули графів та баронів. У 1851 р. до дворянського стану Буковини належало 1560 осіб. Населення буковинських міст мало поліетнічний характер: вірменські та єврейські купці, ремісники, дрібні торгівці, польські та німецькі урядовці. Частина галицьких поляків була зайнята у промисловості, ремеслі, в правничій, медичній, освітній галузях.
Економіка Буковини: аграрно-реміснича екстенсивна модель
Економіка Буковини мала аграрний характер. У сільському господарстві, що було основним видом господарчої діяльності, побутувала екстенсивна модель розвитку виробництва, яка спиралася на малопродуктивну селянську працю, стару техніку і примітивні технології. Реформи австрійського уряду (звільнення селян від особистої залежності, надання їм земельної власності) лише створювали умови для модернізації сільськогосподарської діяльності в майбутньому. Основною сільськогосподарською культурою на Буковині була кукурудза, яка становила 2/3 усього валового збору. Серед інших зернових культур культивувалися жито, пшениця, ячмінь. З технічних культур для домашніх потреб і промислів вирощувалася конопля і льон. Городництво було поширене по всьому краю, окрім гірських частин. Найбільш інтенсивно городництво розвивалося у передмістях, приміських селах, містах і німецьких колоніях, де вирощувалися цибуля, часник, капуста, огірки, картопля тощо. Садівництво і виноградарство на Буковині були малорозвинуті. Дешеве вино експортувалося з Молдавії. Скотарство розвивалося в південно-західній частині краю, що належала гуцулам. За відсутності родючих грунтів гуцули займалися тваринництвом, розводили велику рогату худобу, овець, коней. Вони добре відомі виробництвом молочних продуктів, таких як бринза, сир, молоко, а також вовни, шкір. Важливим заняттям гуцулів залишалося лісорубство. По гірських річках вони сплавляли ліс (на р.Черемош була побудована система шлюзів) аж до впадіння р.Прут у Дунай. В інші регіони Буковини худоба завозилася з підросійської України та Румунії. У ремісничо-промисловій сфері співіснували домашній і міський сектори. Серед домашніх промислів поширені були ткацтво, прядіння з льону, коноплі, овечої вовни і козячої шерсті. В домашніх умовах вироблялися одяг, взуття, шкіряно-хутрові вироби, з лози плелися меблі, корзини, кошики, колиски. Поширений був дерев’яний промисел, адже Буковина – країна лісів. Виготовлялися вози, сани, меблі, лопати, посуд, музичні інструменти (цимбали, скрипки, сопілки). В містах і містечках аж до середини ХІХ ст. зберігалася цехова організація ремесла: майстри – власники майстерень; підмайстри – наймані помічники; учні. В 1851 р. у Буковині зафіксовано майже 3 тис. ремісників – кушнірів, ковалів, кравців, шевців, столярів, гончарів, м’ясників, в тому числі близько 300 шинкарів. Так, у середині ХІХ ст. у Чернівцях нараховувалося 13 цехів (мулярів, шевців, ковалів, гончарів, ювелірів, слюсарів, ливарів, столярів), у Сучаві -12, у Сереті – 6. Цехи являли собою замкнуті, корпоративні об’єднання, праця яких була суворо регламентована, за порушення цехових норм і правил накладалися великі штрафи, порушників могли навіть віддати у рекрути.