Політичну історію Київської Русі можна умовно поділити на три періоди. Перший – швидкого зростання (від князювання Олега до смерті Святослава (882-972 рр.)); другий – зміцнення Києвом своїх завоювань й досягнення найбільшої політичної могутності (княжіння Володимира Великого та Ярослава Мудрого (980-1054 рр.)); третій – феодальна роздробленість (кінець XI ст. – середина XIII ст.)
3. Утвердження християнства на Русі та його історичне значення.
За часів князювання київського князя Володимира Великого та завдяки його старанням у 988 році сталась епохальна в історії Київської Русі подія – запровадження християнства.
На такий кардинальний крок, як реформування релігійної системи, його змусили піти наступні причини:
а) саме язичництво суперечило процесу єднання Руси, до якого прагнули князі, відчуваючи необхідність в укріплені феодальних відносин і посиленні централізації;
б) ймовірне прийняття однієї з Візантією релігії дало б міцного союзника Русі на півдні;
в) прийняття християнства сприяло б піднесенню міжнародного авторитету Русі, яка в очах Європи та Візантії виглядала як “язичницька, поганська, дрімуча”;
г) прийняття християнства давало можливість зблизитись з високорозвиненою візантійською культурою.
Cпочатку Володимир зробив спробу реформувати язичництво, суть якого полягала в запровадженні на Русі культу єдиного бога – громовержця Перуна на чолі пантеону інших богів. До цього кожне окреме плем’я шанувало найбільше якогось свого бога –Хорса (бог місяця), Дажбога (сонця), Стрибога (бог вітру й війни), Мокш (богиня плодючості й домашнього вогнища) тощо. Тепер же, як свідчить літописець, князь “поставив ідолів на горбі над двором теремним: Перуна дерев’яного, а голова його срібна, а вус золотий, і Хорса, Дажбога, і Стрибога, і Смарагда, й Мокош”. Але релігійна реформа не дала своїх результатів – вона не сприяла зміцненню й єднанню держави; стара язичницька віра все одне не відповідала новим реаліям часу.
У цей час зовнішньополітична ситуація склалася на користь Володимира. До Києва прибуло візантійське посольство з проханням надати їх імператору військову допомогу в боротьбі з внутрішніми заколотниками. Володимир дав згоду, але за це зажадав руки принцеси Ганни. Імператор відклонив цю умову, але потім під тиском політичної кризи погодився за умови, що князь прийме хрещення. Між ними було укладено угоду, князь охрестився в Києві й надав 6-ти тисячне військо у допомогу імператору. Русь виконала свої зобов’язання. Але принцеса Ганна так і не з’явилася. Імператори зміцнили свою владу, але про свою обіцянку “забули”. Тоді Володимир пішов походом на Корсунь – головну житницю Візантії в Криму. Він задумав силою примусити візантійців поважати себе. Цілих 6 місяців не міг Володимир узяти місто. Коли ж його війська увійшли до міста візантійці погодились віддати за нього Ганну і вона приїхала до Корсуня. Володимир вивіз із Корсуня мощі святого Климента – четвертого папи римського, якого церква канонізувала як мученика.
Першим актом на шляху християнізації було хрещення киян. Володимир, повернувшись до Києва, наказав понищити язичницьких богів. Найбільше досталося Перунові – його прив’язали до хвоста коневі й тягли Боричевим узвозом до Дніпра, а 12 дружинників йшли слідом та били його залізними киями. Наступного дня наказав Володимир усім киянам зібратись на березі Дніпра. “Хто не зайде завтра в ріку, - казав напередодні князь, - багатий чи убогий, прошак чи робітник, буде моїм ворогом”. На ранок зійшлися усі городяни до річки. За наказом князя зійшли вони у воду, хто по шию, хто по груди. Ближче до берега стояли отроки й тримали дітей на руках. Священики благословляли їх золотим хрестом.
Звичайно, процес хрещення започаткував дуже тривалий і болісний процес християнізації Русі. Народ не звільнився ще від язичницької віри і ще багато десятиліть поклонялись деякі люди язичницьким кумирам. І, знаючи це, наказав Володимир ставити церкви на місцях, де стояли раніше капища язичницьких богів. На пагорбі, де стояв раніше Перун, було поставлено церкву святого Василя. І почав після цього Володимир запроваджувати на Русі “ученіє кніжноє” й будувати церкви.Так, історик Тітмар Мерзебурзький свідчить, що відразу по смерті Володимира у Києві було 400 церков. І хоча це явно перебільшення, але наслідки запровадження християнства були вражаючими.
Прийняття християнства сприяло укріпленню Русі (оскільки тепер в ній була єдина віра й єдиний Бог); підняло авторитет Русі на міжнародній арені; укріпило її зв’язки з Візантією, сприяло розповсюдженню писемності й розвитку культури (образотворчого мистецтва – живопису, архітектури; освіти).
4. Галицько-Волинська держава – спадкоємиця Київської Русі.
На початку ХІІ століття в результаті розвитку й поглиблення феодальних відносин у Русі наступає криза, при якій стара форма об’єднання земель вже не відповідає прогресу і перестає бути необхідною. Настав період феодальної роздробленості, унаслідок якої знизилась обороноздатність країни, що в умовах монголо-татарської експансії привело к трагедії руських земель. Спочатку Русь розпалась на 12 князівств, найкрупнішими з яких були Галицько-Волинське, Володимиро-Суздальське й Новгородська республіка.
Державотворчу місію українського народу в 1199 році перейняло на себе майбутнє Галицько-Волинське князівство. Його територія простиралась від Карпат та Литовських земель на півночі, від Угорщини та Польщі на заході до Київського князівства та половецького степу на сході.
Це князівство до 1199 року складалось з двох окремих земель – Галицької й Волинської, кожна з яких мала свої характерні особливості. Наприклад, в Галичині, яка ще в 1097 році відділилась від Києва, сильною була влада бояр, які походили від племінної знаті й отримували володіння шляхом захвату. Їх економічну базу становила торгівля сіллю, посилювала незалежність віддаленість від Києва. Вони знаходились в опозиції до князя, й орієнтувались на польську й угорську знать. Об’єднав усі галицькі землі князь Володимир Володаревич (1127-1153), а Ярослав Осмомисл (1153-1187) значно розширив ці території.
Інша ситуація склалась у волинських землях, де бояри вели походження від княжих дружинників і отримали ці землі від них за службу, через що були опорою князю. Князь Мстислав Ізяславович зміцнив ці землі, а справу його продовжив Роман Мстиславович, який у 1199 році об’єднав Галичину й Волинь у єдине князівство. У 1203 році він навіть оволодів Києвом, але після його смерті у 1205 році князівство розпалося, оскільки трималося головним чином на його авторитеті. Його малі діти Данило й Василь разом з його дружиною втекли й перебували у вигнанні, поки князівством керували спочатку бояри (боярин Кормильчич), потім поляки й угорці. Нарешті в 1238 році на Волині утверджується син Романа Данило, який потім відвойовує й Галичину, а в 1240 займає Київ. Починається розквіт князівства. Причинами цього були:
- вигідне географічне положення (прикордонне, балто-черноморський торговельний шлях Буг-Дністер);
- землі Галичини були багаті солеварними промислами; мали розвинуте сільське господарство, що сприяло розвитку торгівлі;
- сусідство із сильними Польщею й Угорщиною змушує проводити гнучку політику й розвивати зовнішні зв'язки;
- вплив європейського магдебурзького права (на розвиток міст);
- шлях дипломатії в зовнішній політиці + династичні шлюби (син Лев+ дочка угорського короля, син Шварно+донька литовського князя Міндовга; донька + мазовецький князь, син + сестра австрійського герцога Фрідріха ІІ і т.д.)
- князівство менше постраждало від татар.
Завдяки цим факторам князівство укріплюється, Данила будує нові міста, зокрема, Львів, який заселяють ремісники з Польщі й міст Русі. Столицю було перенесено до неприступного Холму.
Посилення Галицько-Волинської держави не відповідало інтересам Золотої Орди. Щоб розчленувати її на окремі уділи, хан Батий восени 1245 року наказав Динилі: “Віддай Галич!” Щоб зберегти свою владу й інші міста, Данила був змушений віддати його. Він почав шукати союзників проти Орди і звернувся до Папи Інокентія IV. Папа довго тягнув з рішенням, але потім у 1245 році надіслав Данилі королівську корону і запропонував надати допомогу у боротьбі з ординцями та корону за умови укладання унії руської православної церкви з католицькою під покровительством папи. У 1253 р. Папа Римский виступив із пропозицією організації коаліції (Польща, Чехія, Моравія, Сілезія і померанські князівства), на що Данила погодився і після чого коронувався в Дорогочині. Але папа так і не організував коаліцію.
Після смерті Данили у 1264 році, на Волині керував його брат Василько (до 1270), а в Галичині його діти Лев (до 1301), Мстислав та Шварно. Потім владу над Галицько-Волинським князівством перейняв на себе князь Юрій Львович (онук Данили), який заснував нову столицю у Володимиро-Волинському, відновив Галицьку митрополію, набув статусу короля.
У 1308-1323 рр. князівством правили його сини Андрій та Лев ІІ, які загинули у битві з військами хана Узбека. Після цього пряма династії Рюриковичів обірвалася. У 1325 році головою держави був обраний мазовецький князь (онук Юрія І), який прийняв християнство й ім’я Юрій ІІ Болеслав. Проте в часи його правління держава занепала, й після його смерті у 1340 році Волинь відійшла до Литви, Галич – до Польщі, а з 1370 по 1386 рік Галичина перебувала під владою Угорщини.
Історичне значення Галицько-Волинського князівства:
- зберегло слов’янство від асиміляції,
- стало центром політичного й економічного життя після занепаду Києва,
- збагатило культуру українців завдяки європейському впливу,
- продовжило дипломатичні традиції Русі,