Закарпаття у складі Чехословаччини.
Закарпаття багато століть перебувало у складі Угорщини і разом з нею опинилося в Австро-Угорській імперії. У 1919 р. русини хотіли приєднатися до УНР, але після окупації України більшовиками, вирішили приєднатись до Чехо-Словаччини. Сен-Жерменський договір, підписаний у вересні 1919 року санкціонував передачу Закарпаття Чехословаччині і гарантував автономію Підкарпатській Русі.
Українці складали 3,8% населення Чехословаччини. У своїй економічній політиці остання поєднувала елементи колоніалізму з економічною підтримкою краю. Була проведена земельна реформа. Велось будівництво мостів, доріг, електрифікація краю.
В культурній політиці спостерігалась певна двоїстість: з одного боку, становище українців було кращим ніж у Польщі і Румунії, з іншого боку, українська мова була визнана “чужою” рішенням адміністративного суду в 1925 році, активізувалось розповсюдження чеських шкіл.
Українці не мали своїх національних політичних партій. В політичному житті брали участь лише “Общество ім. О.Духновича”, що займали москвофільські позиції, русини. Входили українці і до складу Християнської Народної партії, що була складовою частиною Чехословацької людової партії.
Лише у січні 1939 року було засновано Українське національне об’єднання, яке перемогла на виборах до Сойму Карпатської України. В цілому, становище українців у складі Чехословаччини було дещо кращим, ніж українців інших західноукраїнських земель.
Таким чином, національна нерівність, соціально-економічного характеру, культурний і політичний тиск на українців, посилення нацистської Німеччини і більшовицького СРСР, призвело до розчарування в демократичній політичній моделі й зростання авторитарних тенденцій, політичного екстремізму в усій Східній Європі, й західноукраїнських землях, зокрема.
Література
Кульчицький С.В. Україна між двома війнами (1921-1939). –К, 1999 (Серія: Україна крізь віки)
Костюк Г.Сталінізм в Україні (генеза і наслідки). –К., 1995
Шаповал Ю. Україна 20-50-х років: сторінки ненаписаної історії. –К., 1993
Пащенко В. Свобода совісті в Україні: міфи і факти 20-30-х років. –К., 1994
Даниленко В., Касьянов Г., Кульчицький С. Сталінізм в Україні (20-30-ті роки)
Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії. –К., 1993
Лекція 9. Україна в роки Другої світової війни (1939-1945 рр.)
План.
1. Українське питання напередодні Другої світової війни.
2. Початок війни, включення західноукраїнських земель до складу УРСР.
3. Напад Німеччини на СРСР. Спроба відновлення Української держави.
4. Окупаційний режим та Рух опору в Україні
5. Визволення України від окупантів.
1. Українське питання напередодні Другої світової війни.
Напередодні ІІ Світової війни “українське питання” чи “українська карта” знову набула чільне місце в політичних планах кількох європейських держав. Ці держави умовно можна розподілити по трьом групам відповідно до їх ставлення щодо вирішення майбутньої долі українських земель. До першої групи можна віднести держави, до складу яких входили етнічно українські території, а саме: СРСР, Польщу, Румунію і Чехословаччину. Кожна з цих країн в майбутньому прагнула втримати належні їй українські території і по можливості приєднати нові. До захоплення певних українських територій прагнули також Угорщина і Югославія.
Так, Польща й Угорщина розглядали Закарпатську Україну як “ключовий пункт Центральної і Східної Європи” і планували встановлення спільного польсько-угорського кордону в Карпатах із створенням під їх керівництвом так званого “інтермаріуму” – блоку середніх і малих держав між Балтійським і Чорним морями. Сама ж Польща претендувала на територію Радянської України, аби мати вихід до Чорного моря.
Румунський уряд робив заяви про “історичне право Румунії посідати Південь України від Буковини до Одеси” і просив Гітлера, щоб майбутня Українська держава (після війни) не була надто великою, інакше вона “чинитиме тиск на Румунію та інші Європейські країни”. В той же час, Румунія, як і Югославія, боялася зміцнення Угорщини і була зацікавлена в урегулюванні закарпатського питання, бо хотіла отримати невеличку територію Закарпаття, де мешкали кілька тисяч румунів, а також прагнула до встановлення контролю над залізницею, що зв’язувала Чехословаччину з Румунією.
Угорщина ж, яка була незадоволена умовами Тріанонського договору 1920 року, активно прагнула повернути під свою владу Закарпатську Україну.
Чехословаччина намагалася зберегти хоча б ті території, які залишилися в її складі після відокремлення Судецької області, бо Угорщина вимагала відділення від неї території, населеної угорцями і надання словакам і українцям права на “самовизначення”.
СРСР прагнув повернути і возз’єднати з УРСР ті західноукраїнські землі, які відійшли на початку 20-х років під владу інших держав.
Друга група країн – Англія, Франція і США (тобто країни-творці Версальско-Вашингтонської системи). Своїм втручанням у проблему вирішення українського питання, чи, точніше, своїм дипломатичним нейтралітетом у цьому питанні, вони прагнули задовольнити свої геополітичні інтереси. Намагаючись відвести від себе загрозу агресії з боку Німеччини й спрямувати її на схід, зіштовхнувши між собою нацизм і більшовизм, уряди Англії і Франції пішли на Мюнхенську змову 1938 року, яка поклала початок руйнації Чехословаччини. Західні країни були переконані, що Гітлер має намір створити “Велику Україну”, а реалізація цих планів неодмінно повинна викликати воєнну протидію з боку СРСР. Німеччина прохала Англію дати їй “свободу рук на Сході” взамін “замирання” Німеччини на заході. І Англія схилилась до угоди з Німеччиною та Італією, забезпечивши собі спокій за рахунок країн Центральної та Південно-Східної Європи та СРСР, який мав бути вилученим з європейських комбінацій.
До третьої групи слід віднести Угорщину, Югославію (про плани їх сказано вище) й Німеччину.
Німеччина, яка планувала розширення свого “життєвого простору”, також активно претендувала на українські землі. Гітлер виходив з того, що німецькому народові (що належав до “вищої раси”) потрібний “життєвий простір” – lebensraum. Таким ідеальним простором вважалася Україна. Але сам Гітлер довго не мав точного плану, що робити зі Сходом Європи після встановлення там контролю німців. Цей план виробив Альфред Розенберг. Його план передбачав розділення СРСР на п’ять частин: Велику Фінляндію, Балтійський протекторат, Українську державу, Кавказьку Федерацію й Росію. Україна, однак, розглядалася не як етнічна чи національна одиниця, а лише як територія реалізації економічних інтересів Рейху. Це була теорія, що працювала на майбутні перспективи. Але й були проблеми, що вимагали скорішого вирішення. Серед них – дуже важливе для Німеччини питання про Закарпаття, бо саме скрізь призму закарпатського питання Німеччина розглядала свою політику в східноєвропейських територіях. Закарпаття для неї було предметом торгів, козирною картою, яка при вмілому використанні багато могла вирішити у політичній грі. Наприклад, німецький політик Є.Вьорман бачив найбільш оптимальним такий розвиток, при якому за сприятливих умов була б проголошена незалежність Закарпаття, що дозволило б Німеччині під проводом захисту українського народу розгорнути активну політику проти СРСР, Польщі і Румунії. Але ці погляди на дане питання з часом змінилися.
Виникнення Карпатської України.
Після Мюнхенської змови (30 вересня 1938) чехословацький уряд пішов на поступки у питанні української автономії. 10 жовтня радіо “Прага” повідомило, що Чехословаччина стає федерацією народів – чехів, словаків і українців. Наступного дня чехословацький уряд офіційно надав автономію прикарпатській Україні й визнав її новосформований уряд, який очолив проугорськи налаштований політик Андрій Бродів (голова автономно-землеробського союзу).
Але вже 2 листопада 1938 року у Відні Рібентроп та італійський міністр іноземних справ Г.Чіано в присутності угорської й чехословацької делегацій оголосили своє арбітражне рішення про передачу Угорщині Південної Чехословаччини і частини Закарпатської України (з Ужгородом, Мукачевим і районами, що прилягали до них, де мешкав 1 млн. 100 тис. чол.) (так званий “віденський арбітраж”). Столицю було перенесено до Хусту. Але, розраховуючи на більше, хортисти зробили спробу 20 листопада організувати інтервенцію в Закарпаття й поставити німців перед доконаним фактом. У відповідь Німеччина демонструє прихильне ставлення до автономного Закарпаття і пожвавлює діяльність у краї. З посади голови уряду був зміщений Бродій, новим прем’єр-міністром став пронімецьки налаштований доктор теології А.Волошин. У Закарпатті відкривається німецьке консульство, “Німецько-українське культурне товариство”. У грудні між Німеччиною й Карпатською Україною була підписана угода, за якою уряд Волошина зобов’язувався поставляти до Німеччини деревину, шкіру, хутра, вовна, вина тощо.
Уряд Волошина сприяє консолідації національно-патріотичних сил, розпочинає підготовку до виборів у регіональний парламент – Сейм, формує першу роту Української національної оборони. 15 березня 1939 року розпочинає роботу Сейм, що проголошує Карпатську Україну незалежною, суверенною республікою з президентською формою правління, затверджує держаний герб, гімн, прапор. Вперше за історію Закарпаття стає незалежним.
Як раз в цей час Німеччина, нарешті, визначається з політикою щодо Чехословаччини й вирішує віддати Закарпаття Угорщині. Напередодні відкриття Сейму угорському послу Гітлер заявив, що Німеччина не буде проти анексії всього Закарпаття Угорщиною. В ніч на 14 березня 1939 року угорська армія розпочинає агресію проти Карпатської України. Опір її військам чинить новосформована армія Карпатська Січ, що налічує від 10 до 15 тис. чол. (її перший загін сформував у лютому 1938 року Дмитро Климпуш). Для поповнення армії потрібні були кошти й Волошин звернувся за допомогою до української еміграції. В Канаді навіть було створено Комітет допомоги Карпатській Русі, але за три дні угорці окупували все Закарпаття, хоча на окупованих ними територіях ще тривалий час діють партизанські загони. З а різними даними у боях за Карпатську Україну загинуло від 2 до 6 тис. воїнів. Характеризуючи позицію Рейху в цих подіях Волошин сказав кореспонденту агентства “Рейтер”: “Німці ганебно нас обманули”.