3) 2-га п’ятирічка (1933-1937) - наростання при знижених темпах індустріалізації (побудовані нові підприємства: Харківський турбінний завод, Ново краматорський важкого машинобудування, Горлівський азотний тощо; соцзмагання досягло апогею – стаханівський рух (Стаханов, Ізотов, машиніст славянського депо Кривоніс).
9 травня 1929 року ЦК ВКП(б) ухвалив постанову “Про соціалістичне змагання”. Перший рекорд був здійснений на кадіївській шахті “Центральна-Ірміно”. У ніч на 31 серпня 1935 р. робітник Олексій Стаханов застосував прогресивний метод роботи, заснований на поділі виробничих операцій між вибійниками і кріпильниками. Він вирубав за зміну 102 т. вугілля – в 14,5 разів більше за норму. Абсолютний рекорд встановив у лютому 1936 р. М.Ізотов на шахті “Кочегарка” (за зміну 607 т. вугілля при 12 кріпильниках).
4) 3-я п’ятирічка (1938-1942)- спад виробництва (викликаний репресіями проти спеців, страхом проявити ініціативу, відсутністю матеріальної зацікавленості при постійній експлуатації моральних стимулів). Була зупинена війною.
Наслідки індустріалізації: перетворення країни в індустріально-аграрну; укріплення обороноспроможності держави; перевага підприємств важкої промисловості; ліквідація безробіття; зниження життєвого рівня населення.
Колективізація
Потреба в великих коштах, робочій силі й забезпеченні міст хлібом для проведення індустріалізації стали головними причинами, що призвели до впровадження більшовиками нової політики на селі – колективізації. Ще ХV з’їзд партії у 1927 році взяв курс на кооперування села, щоб вже через рік перейти до суцільної колективізації, яка проявилась у: заміні продподатку насильницьким вилученням хліба; забороні приватної торгівлі; тиску на “куркульство” – заможне селянство з метою його ліквідації (“розкуркулення”); звільненні з посад сільських партробітників за м’якотілість “у боротьбі з куркульством”. Колективізація проводилась позаекономічними, насильницькими методами. Окрім економічних колективізація мала й політичні цілі: по-перше, владі простіше було контролювати кілька тисяч колективних господарств, ніж кілька мільйонів селянських господарств; по-друге, така політика змушувала селян, що розорялися і не бажали йти у колгоспи, ставати пролетарями; по-третє, ліквідовувалась багатоукладність в економіці, що суперечила головним постулатам адміністративно-командної системи. Політика розкуркулення й об’єднання усіх селянських господарств в колгоспи здійснювалась в кілька етапів, але вже в середині 30-х років була завершена (колективізовано було 90% господарств). У 1935 році був прийнятий новий устав колгоспів, за яким земля закріплювалась за колгоспами; регламентувалась оплата праці по трудоднях, розміри присадибного господарства (до 0,5 гектари = 50 соток); вводились обов’язкові для колгоспів поставки хліба державі.
Наслідки колективізації: отримані засоби для продовження індустріалізації; встановлення державою повного контролю над селянами, зігнаними в колгоспи; знищення в селянинові почуття хазяїна; репресії проти куркулів і середняків (більше 860 тис. виселено на Північ і до Сибіру); скорочення чисельності селянства і відповідно зростання міського населення і урбанізація (наприкінці 30-х кожний 3-й був мешканцем міста); голод 1932-33 рр.
2. Суспільно-політичний та економічний розвиток УРСР у 30-х рр.
Голодомор 1932-33 рр.
Західні історики вважають, що основними причинами голоду 1932-33 рр. були не стільки економічні, скільки національно-політичні чинники. Так, Дж.Мейс і Р.Конквест пишуть, що Сталін з прибічниками свідомо прагнув до знищення українського селянства як свідомої національної верстви шляхом штучного голоду. Російські, українські і деякі західні історики (Іваницький, Марочко, Верт) бачать причину в економічному чиннику – “насильницьких хлібозаготівлях”. Історики Даниленко, Касьянов, Кульчицький схильні об’єднати ці дві теорії. До таких масштабів голодомору призвели безпосередньо такі чинники: вилучення у 1931 році усього зерна (включаючи посівний фонд); погано організована посівна 1932 року; зменшення врожаю 1932 р.; насильницьке вилучення усіх продовольчих припасів у сільського населення; введення жорсткої заборони допомоги голодуючим (“закон про 5 колосків”, міліцейські кордони). Внаслідок голодомору за різними даними померло від 3,5 до 9 млн. чол. Але кількість загиблих від голоду важко підрахувати, оскільки часто голод був не прямою причиною смерті, а викликав важкі захворювання, які приводили до смерті людей
Утвердження сталінського тоталітарного режиму. Репресії.
У громадсько-політичній сфері 30-ті роки ознаменувались утвердженням сталінського тоталітарного режиму, що проявився в наступних тенденціях:
- утворення репресивних і каральних органів, розширення їх функцій: створення “трійок” у 1930 р. в усіх обл. центрах; у 1934 р. створений НКВС і Особливої наради при ньому (позасудовий орган, що мав право висилати за межі країни, виселяти до таборів на 5 років тощо); для ізоляції “ворогів народу” створено ГУЛАГ (за підрахунками Конквеста 1937 року в таборах і тюрмах сиділи 5 млн. чол., а з 1 січня 1937 по 31 грудня 1938 р. було арештовано 8 млн., з яких 1 млн. були страчені, 2 загинули по іншим причинам; дослідник П.Байрак подає, що по таборах і тюрмах в 1938 році в СРСР сиділи 20 млн.чол.)
- відбулися зміни в національному питанні – згортання “українізації” і початок боротьби з “українським буржуазним націоналізмом”; загострення класової боротьби супроводжується чистками і репресіями – Додаток№3;
- політичні процеси і репресії (посилились після вбивства С.Кірова у 1934)– з 1930 по 1937 рік було “викрито” 15 “підпільних терористичних організацій” (СВУ, Український Націоналістичний Центр та інші); новий виток репресій – 1937 рік. Жертвами терору стали половина складу КП(б)У (Квірінг, Косіор), члени українського уряду (Раковський, Затонський, Чубар), військові (Якір, Федько та ін.) – Дивись Додаток №4 за Солженіциним;
- репресії проти діячів освіти, науки і культури (“розстріляне відродження”) – репресовані діячі мистецтва М.Бойчук, М.Хвильовий, Л.Курбас, М.Зеров. В ці роки з 240 українських письменників 200 було знищено, з 85 вчених-мовознавців – ліквідовано 62. Найкращі представники інтелігенції потрапили до таборів.
Репресивні заходи проти інтелігенції розпочались ще з приходом радянської влади. Спочатку це були переважно виселення (за кордон, або до північних районів Росії). Так, вже у 1922 році з України за кордон та на Північ було примусово вислано 77 чоловік, в тому числі 47 працівників вузів, з яких 32 – професори. З початку 20-х рр. в середовищі технічної інтелігенції розповсюдилося таке явище як “спецеїдство”, що стало реакцією робітників на підвищення вимог до них збоку спеціалістів під час переходу до НЕПу. Офіційно влада боролася із “спецеїдством”, фактично – стимулювала його. В середині 20-х років почалися показові процеси над інтелігенцією, найперше над технічною (добре відомі процеси над спецами Кадіївського рудоуправління, Дніпропетровського заводу та інші). Звинувачення були стандартні: шкідництво і шпигунство. У 1928 р. відбулась “шахтинська справа”, спрямована проти “шпигунів” і “шкідників” Донбасу, тривала майже 4 місяці. Одинадцять чоловік засудили до розстрілу, трьох – до 10-річного ув’язнення, двох – до строку від 4 до 8 років, 10-від 1 до 3, вісім були засуджені умовно, або виправдані. З початком 30-х розпочалась драма творчої інтелігенції, що отримала назву “розстріляного відродження”. ЇЇ перший акт розпочався вже в 1930 році справою СВУ (Спілка визволення України), в яку потрапили письменники М.Івченко, Л.Старицька-Черняхівська та ін., звинувачені в “шкідницькій підривній націоналістичній діяльності, зв’язках із світовим капіталом та польською розвідкою”, і характеризувався масовим фізичним нищенням цвіту української інтелігенції. Протягом лише 1933 року в науково-дослідницьких установах Наркомосвіти УСРР і університетах репресіям було піддано 270 вчених і викладачів, у педінститутах – 210. В’язень радянських таборів С.Підгайний у своїх спогадах зазначає, що “до середини 1937 року на Соловках було зібрано весь цвіт української підсовєтської інтелігенції та українських комуністичних кіл”. Так, Касьянов зазначає, що із літературної творчості було вилучено в 30-ті роки 80% усіх українських письменників. Вже сама належність не до робітничо-селянського класу стає злочином, слово “інтелігент” стає образливим.
- Знищення церкви. Ще на початку 20-х більшовики видали «Декрет про відокремлення церкви від держави...», але самі ж і не стали його дотримуватися, розпочавши боротьбу з релігією. Під тиском ДПУ у січні 1930 року на надзвичайному Церковному соборі рішення про “самоліквідацію” прийняла УАПЦ, але більшість священиків були звинувачені у зв’язках з СВУ і піддані репресіям. Деякі дослідники вказують, що під час процесу СВУ знищено було 32 єпископи, та майже 10 тис. священиків. У вересні 1932 року генеральний секретар ЦК ВКП(б) Й.Сталін спеціальним рішенням проголосив “безбожну п’ятирічку” - до 1937 року в СРСР мали бути ліквідовані всі релігійні конфесії і різні зовнішні вияви релігійності. В результаті терору радянської влади, розгорнутого проти духовенства, наприкінці 20-х і протягом 30-х років в Україні було репресовано 2 тис. священиків, в тому числі, 4 митрополита, 23 єпископи та архієпископи.
Таким чином, 30-ті роки були ознаменовані посиленням класової боротьби. Але згодом й сам “образ ворога” народу стає дуже розмитим, класово-нейтральним. До “ворогів” стали зараховувати й спеців, й куркулів, й євреїв, й націоналістів, й “шкідників”, й троцькістів. У 1936-38 рр. був розпочатий великий терор (його очолив голова органів безпеки призначається М.І.Єжов, що активно проводив цей терор). Тоді було репресовано багато відомих партійних і державних українських діячів (члени уряду Х.Раковський, В.Затонський, В.Чубар, застрелився Голова Рад наркому УРСР П.Любченко тощо).