“Українізація”: причини, особливості впровадження, наслідки.
Розуміючи, що без задоволення хоча б мінімуму національних потреб українців, їх влада завжди буде під загрозою, більшовики пішли на впровадження так званої політики “українізації” (загалом вона була складовою політики “коренізації”, яка проводилась в усіх союзних республіках). Прийнята на ХІІ з’їзді РКП(б) у 1923 році політика “коренізації” передбачала: впровадження рідної для населення мови в роботу партійного, радянського, господарчого апаратів, розширення навчальних закладів із національною мовою навчання, розвиток національної культури, виховання й просування професійних кадрів з представників корінної нації. Політику “українізації” підтримували нарком освіти Г.Гринько, О.Шумський, М.Хвильовий. Проти виступали: перший секретар ЦК КП(б)У Є.Квірінг, другий секретар ЦК Д.Лебідь, Л.Каганович.
Саме в цей період деякими діячами культури, політики й науки розповсюджується ідея націонал-комунізму. Її підтримали письменник М.Хвильовий (в літературі “Геть від Москви!”, за орієнтацію на Європу), нарком освіти О.Шумський, економіст М.Волобуєв (доказував, що характер української економіки має колоніальний характер). В решті-решт більшість прихильників націонал-комунізму були звинувачені в т.зв. “націонал-ухильництві”, синонімами якого стали ярлики “шумськизм”, “хвильовизм”, “волобуєвщина”, а активні прибічники політики “українізації” - в “українському шовінізмі”, звільнені з посад й зазнали утисків.
НЕП: причини, сутність, наслідки.
Незважаючи на успіхи в справі централізації держави, більшовицький уряд на початку 20-х років опинився перед глибокою кризою в державі, яка виявилась у таких проявах, як: повна економічна розруха внаслідок 6-річної війни (параліч економіки, промисловість і с/г не задовольняють потреб населення – у промисловості виробляється 1/10 довоєнного рівня; голод у великих містах; повна інфляція грошей – знецінення їх в 13 тис. разів); політична криза (незадоволення селян політикою “воєнного комунізму” призвело до багатьох випадків повстань, зокрема, повстання Антонова на Тамбовщині (“антоновщина” розповсюдилась на повіти також Воронезької й Саратовської губерній), матросів у Крондштаті тощо), скорочення пролетаріату – соціальної бази радянської влади; страйки шахтарів і робітників у Донбасі (злиденність, відмовлялись від роботи просто тому, що не було в чому працювати – Куромія); ускладнення міжнародного становища; внутрішньопартійна криза - розбіжності всередині РКП(б) щодо виходу з кризи й шляхів майбутнього розвитку (виникнення 10 платформ з різними пропозиціями виходу з кризи); голод 1921-1923 рр. (внаслідок катастрофічної посухи і неврожаю 1921 р. у Поволжі, Північному Кавказі й Південній Україні, й посилився в Україні від надмірного вивезення хліба в голодуючі райони Росії, центр і на експорт.
Сам термін “нова економічна політика” прозвучав 16 червня 1921 року на Всеросійській продовольчій нараді у промові В.Леніна. При цьому Ленін підкреслював, що НЕП впроваджується “всерйоз і надовго”, але не назавжди. У заключному слові на останньому в своєму житті публічному виступі 20 листопада 1922 р. Ленін пообіцяв: “З Росії непівської буде Росія соціалістична”. Незважаючи на критику деяких партійних опозиційних течій (троцькісти, представники “робочої опозиції”, децисти) Х з’їзд РКП(б) затвердив у березні 1921 року пропозицію Леніна “Про заміну розверстки натуральним аналогом”, яка й поклала початок новій економічній політиці.
Сутність і головні заходи нової економічної політики:
- в с/г: заміна продрозкладки продподатком (він був в 2 рази менше й завчасно, до посівної був відомий селянинові, який був зацікавлений виробити більше й продати залишки на ринку); ліквідовувалась кругова порука – кожний селянин розраховувався самостійно.
- в промисловості: ліквідація системи главків, замість них створювалися трести (переводилися на госпрозрахунок); створення єдиного центру планування – Держплану (дозволяв регулювати доходи, розходи, ресурси держави); продаж у приватні руки дрібної й середньої промисловості, дозвіл працювати приватним підприємствам; відмова від зрівняльної оплати праці й перехід до відрядної (здільної) системи оплати; відміна загальної трудової повинності і перехід до добровільного залучення робочої сили; залучення іноземного капіталу (здача в аренду підприємств, землі тощо), змішаних спілок.
- в торгівельній сфері: перехід до вільної купівлі - продажі на ринку; організація окрім місцевих базарів, ярмарок; відкритті у крупних містах торгових бірж (оптові операції з цінними паперами)
- в сфері фінансів: випуск “червонця” (дорівнював 10-ти царським карбованцям), конвертованість якого забезпечувалась завдяки росту виробничих сил системою постійного поповнення держбюджету (введено 86 видів податків, плата за комунальні, поштові, транспортні послуги, регулярні держзайми тощо).
Обмеженість НЕПу полягала в тому, що “непмани” (нова соціальна верства) були позбавлені політичних прав і не допускались до управління державою; діяльність Рад мала декларативний характер; переслідувались представники інших партій. Вміло використавши здобутки НЕПу, радянський уряд вже у 1928 році починає його згортання, причинами чого були:
- несумісність двох основ НЕПу – риночних відносин в економіці й адміністративно-командної системи в політиці;
- уряд країни ніколи не приховував, що НЕП – лише тимчасова політика;
- НЕП заважав планам лідерів РКП(б) по встановленню однопартійної диктатури.
Таким чином, вже у 1926 році почалася заміна НЕПу тоталітарним режимом, що проявлялося в економічних утисках приватних підприємців (впровадження руйнівного для непманів одноразового податку, підвищення на 50-100 % тарифів на залізничні перевози для приватників); вилученні хліба у селян, закритті ринків, арештах за приватну торгівлю, введенні карткової системи тощо.
Підсумки й значення НЕПу:
- при ньому були досягнуті найбільш високі темпи розвитку держави за всі роки радянської влади;
- в короткий час було відновлено господарство країни;
- виріс життєвий рівень населення.
Індустріалізація
Використавши НЕП для відбудови країни й накопичення певного капіталу, радянська влада вже у грудні 1925 року (ХIV з’їзд ВКП(б) ) взяла курс на індустріалізацію. Впровадження індустріалізації, що уявляла з себе систему заходів, спрямованих на прискорений розвиток промисловості в цілях технічного переозброєння економіки й укріплення оборонидержави, мало цілу низку причин: 1) необхідність технічного переозброєння економіки; 2) створення воєнно-промислового комплексу; 3) створення матеріально-технічної бази для економічної самостійності держави в умовах міжнародної ізоляції; 4) технічна підготовка для кооперування села (випуск машин, тракторів тощо); 5) зміна соціально-класової структури населення в бік збільшення кількості пролетаріату (селянство складало 80%).
Особливостями індустріалізації було те, що вона: розпочалась з важкої промисловості, а не з легкої; могла розраховувати лише на внутрішні джерела; здійснювалась за планом (п’ятирічки); мала високі темпи, але не мала досвіду і необхідної кількості кваліфікованих спеціалістів.
Етапи здійснення:
1) 1926- жовтень 1928 – початок індустріалізації й підготовка до форсованої індустріалізації (реконструкція старого виробництва; будівництво нових електростанції, зокрема, Дніпрогесу; зростання капіталовкладень в економіку в 3,4 рази)
2) І-а п’ятирічка (жовтень 1928-1932)- форсований ривок у розвитку важкої індустрії (розвиток с/г машинобудівництва (ХТЗ, харківський завод “Серп і молот”, запорозький завод “Комунар”); встановлення жорсткої централізації управління економікою (введення карткової системи, заборона ініціативи збуту товарів, зарплата призначалась “зверху” тощо)