- удосконалення знарядь праці (плуги, борони і сохи з залізними зубцями);
- розвиток племінного тваринництва (селекційна робота); розвиток вівчарства (для забезпечення мануфактур) – Запоріжжя, Слобідська Україна.
2) Промислове виробництво:
- на початку XIX ст. промисловість була представлена переважно дрібними ремісничими майстернями феодального типу. З часом вони набувають чіткішого буржуазного вигляду.
Мануфактура – капіталістичне підприємство, засноване на розподілі праці і ручній ремісничій техніці.
Ще у 1719 році перша суконна мануфактура в Україні була заснована у с.Глушково. У 1782 р – на Лівобережжі і Слобожанщині – 240 мануфактур. На Правобережжі темпи розвитку мануфактур були повільнішими. Мануфактури Російської імперії до закріплення кріпацтва у 1783 працювали на базі вільнонайманої робочої сили, на Правобережжі і Західній Україні домінувала залежна праця на мануфактурах; зростання чисельності робітників. Але з початку 19 ст. поширюється використання вільнонайманої праці. З 40-х років 19 ст. фабрична продукція активно витісняє з ринку мануфактурну.
- активно освоюються вугільні залежи Донбасу, зростає роль важкої промисловості (в 50-ті роки в Україні діяло 11 чавунолітейних, 32 залізоробних і 16 технічних заводів). Розвивається винокуріння, селітровий промисел.
- продуктивність праці в промисловому виробництві настільки зростає, дає поштовх для промислового перевороту, який розпочався в 40-і роки з впровадженням нового облаштування на цукрових заводах.
- Зростає кількість міських жителів (за першу половину 19 ст. – майже в три рази)
- Формування ринку робочої сили - відхід збіднілого населення на тривалі заробітки;
3) Економічні зв’язки:
- ярмарки (найбільш важливі і відомі ярмарки у Харкові, Полтаві, Києві, Сумах, Бердичеві тощо; велика кількість дрібних базарів, торгів, ярмарок – до 12 тис.);
- формується український національний ринок, що було зумовлено зростанням кількості українського купецтва і розвитком чумацтва (торгово-візницький промисел, що спеціалізувався переважно на перевезенні солі, риби, сухих фруктів, спецій тощо; найбільше їм займались селяни); започатковується створення морського пароплавства.
- Пожвавлення старих і створення нових торгових шляхів (Київ-Харків; Харків-Полтава-Херсон; транзитна торгівля з Західною Європою і Ближнім Сходом).
4). Еволюція соціальної структури:
- нівелювання козацтва, зрівняння їх у статусі з державними селянами - на кінець 18 ст. стан козацтва зникає;
- українське селянство за структурою наближається до російського, його становище погіршилось. У кращому стані перебували селяни Півдня України. Поширення панщини. На Правобережжі – відробіткова рента теж зростає, як і панщина на Лівобережжя. Збільшення податків з селян (Кріпацтво узаконено: 1760 Універсал К.Розумовського про заборону переселення на нові землі, 1783 – указ Катерини ІІ про заборону переходу селян).
- відбувається формування національної буржуазії: з старшини (Ханенки, Марковичі, Політики), з купців, які вкладали капітал у виробництво, і навіть з селян (брати Яхненки. Федір Симиренко з Черкащини).
- Формування української інтелігенції (інженерна, викладачі навчальних вищих, середніх та початкових навчальних закладів; технічна, медична тощо), яка справила визначальний вплив на піднесення національної свідомості українського народу.
2. Основні етапи українського національно-культурного відродження.
Під впливом Великої французької революції у європейських країнах наприкінці XVIII - початку XIX ст. виникла і набула поширення ідея національної самосвідомості, яка базувалась на етнічній тотожності. Завдяки зусиллям нового і зовсім нечисленного тоді прошарку інтелігенції процес творення національної самосвідомості охопив і Україну. Його посиленню сприяла загальна криза феодально-кріпосницької системи господарювання в українських землях. Національно-культурне відродження, яке розпочалось в українських землях в другій половині XVIII ст., мало кілька етапів: фольклорно-етнографічний, літературний (культурний) і політичний. Процес національно-культурного відродження супроводжувався вивченням фольклору, становленням нової української мови і літератури, активним збиранням і публікацією історичних джерел, створенням культурних товариств, написанням історичних праць. Не бажаючи цього, російський уряд, став каталізатором цього процесу, коли почав вимагати від старшини документального підтвердження її прав на дворянства, а та, в свою чергу, почала активно збирати документи, цікавитися своїм родоводом, вивчати його історію.
Першими історичними працями вважаються “Історія Русів” анонімного автора та “Історія Малої Росії” Д.Бантиш-Каменського. Це були перші спроби узагальнити українську історію. Згодом з’являються дослідження з фольклористики й мовознавства: “Опис весільних українських обрядів” Григорія Калиновського, збірник українського фольклору Миколи Цертелєва, етнографічна праця Максимовича “Малороссийские народные песни” та деякі інші.
В 40-і роки починається політичний етап національно-культурного відродження. У 1846 році у Києві засновується політична організація – Кирило-Мефодіївське товариство, фундаторами якого стали В.Бєлозерський, М.Костомаров, М.Гулак, П.Куліш та інші. Активну участь в роботі КМТ брав і Т.Шевченко. Свої програмні цілі вони сформулювали в “Книзі буття українського народу”: створення демократичної федерації християнських слов’янських республік, знищення царизму та скасування кріпацтва, утвердження демократичних прав і свобод, право на розвиток національної культури, поступове поширення християнського ладу на увесь світ. Навесні 1847 року після доносу студента О.Петрова, члени товариства були заарештовані і потрапили у заслання.
Процес національного відродження охоплює й західноукраїнські землі. З початком XIX ст. в Галичині активізується культурна-освітня діяльність: фольклорист Зоріан Доленга-Ходаковський (обійшов у пошуках пісень усю західну Україну і Подніпров’я, зібрав 3 тис. пісенних текстів); митрополит Михайло Левицький (прихильник національного шкільництва, звертався до галицького губернатора з проханням запровадити викладання у школах українською); єпископ Іван Могильницький (у 1816 заснував у Галичині просвітнє товариство греко-католицьких священиків, ставив питання про удосконалення мови і видання брошур для народу, написав “Граматику язика словено-руського”. Але його починання не мали успіху в народі); історик Денис Зубрицький (“Нарис з історії руського народу в Галичині” на польській, “Історія древнього Галицько-Руського князівства”).
На початку 30-х-40-і роки: у Львові утворено напівлегальне демократично-просвітницьке і літературне угрупування “Руська Трійця”. Фундатори його студенти Львівського університету та греко-католицької духовної семінарії Маркіян Шашкевич, Яків Головацький, Іван Вагилевич. Ідеї: визнання єдності українського народу, розділеного між різними державами та заклик до її поновлення; позитивне ставлення до суспільних рухів та національних ватажків; захист української мови; пропаганда ідей власної державності та політичної незалежності. Їх діяльність складалась з вивчення традицій, історії народу, зібрання фольклорного, етнографічного матеріалу по містечках і селах, видання альманахів і збірників поезій, есе, нарисів, підручників (“Читанка” Шашкевича) і т.д. Вони видали збірник перекладів і поезій “Син Русі”, збірник народних пісень, творів, історичних матеріалів “Зоря”(ідея збірнику – засудження іноземного панування, оспівування Хмельницького, Наливайко тощо), альманах “Русалка Дністрова” (видана у Будапешті, розкриває героїчне минуле, культуру, традиції українського народу). Після переслідувань влади і церкви “трійця” розпалася: у 1843 помер Шашкевич, Вагилевич пізніше перейшов на пропольські позиції, а Головацький до москвофілів у 1867 році.
На розвиток національного руху в західноукраїнських землях суттєво вплинула революція 1848 року в Австрії. У Львові була заснована перша політична організація -Головна Руська Рада (як представник інтересів українського населення; склад – 30 членів з інтелігенції, духовенства; очолив єпископ Григорій Яхимович. Друкований орган – газета “Зоря Галицька”. Виступала за проведення демократичних реформ, забезпечення українцям вільного культурного розвитку. Результат діяльності: у 1849 році відкрито кафедру укр. мови при Львівському ун-ті, її професор – Головацький; скликала “Собор руських учених”, який заснував культурно-освітню організацію “Галицько-Руську матицю”, завданням якої було поширювати і видавати книжки для народу).
В цей період знову активізується український національно-культурний рух в Російській імперії. Члени колишнього товариства Кирила і Мефодія повертаються із заслання і у 1859 році створюють у Петербурзі першу українську громаду – культурно-освітню організацію. Громади виникають у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Найбільш відомою була Київська громада. Незважаючи на суто культурний характери діяльності громад, царський уряд починає реагувати на їх активізацію.
В другій половині ХІХ ст. російський уряд посилює тиск на національно-культурні права українців. У 1863 році виходить так званий Валуєвський указ, що заборонив видання українською мовою шкільних та релігійних видань. Царський міністр внутрішніх справ П.Валуєв так прямо і заявив: “ніякої малоросійської мови не було, нема і бути не може”. Подальшим кроком у цьому напрямку був Емський указ, виданий у 1876 році царем Олександром ІІ, який забороняв друк і поширення книжок українською мовою. Після цього була ліквідована автономія університетів, закриті деякі недільні школи і культурні товариства (Західний Відділ Географічного Товариства, що вивчав українську етнографія, історію, мову тощо).