- Сусідство кримських татар. Одним із занять татар було людоловство – вони нападали на слов’янське населення і забирали у полон (ясир), потім продавали у рабство (за підрахунками Шашкевича з XV по XVII ст. вони взяли у полон від 2 до 2,5 млн. українців при загальній чисельності останніх в 4 млн.). Тому територія півдня України мала назву Дике Поле й була незаселеною. Щоб протидіяти татарам потрібно було не поступатись їм у військових навичках, стати сильніше їх. Отже для захисту своєї території прикордонне населення займалися вдосконаленням військової майстерності й тими видами господарства, які не так страждали від ворожих нападів (мисливство, рибальство, бортництво);
- Причина етнографічної подоби (архетип) полягала в тому, що в українців з давніх-давен існували свої традиції (віче, самосуд, общинне самоуправління), а в Литві переважали феодально-аристократичні порядки. Тому українці хотіли жити, як і їх діди на засадах самоуправління, а козацька община вповні відповідала їх прагненню, відновлювала втрачені общинно-вічові порядки.
- посилення соціального й національно-релігійного гніту, остаточне закріпачення (1529, 1566, 1557, 1573, 1588 рр.)стало нарешті основною причиною й поштовхом для виникнення українського козацтва.
У окремий суспільний прошарок козацтво виділилося лише в середині 16 ст. (1545 р.), однак при цьому все козацтво цього періоду поділялося на дві категорії:
- міське(з’являється наприкінці 15 ст. і виконує функції охорони прикордонних земель; ці козаки наймалися на державну службу й керувалися старостами чи воєводами) (своєрідний аналог майбутнього реєстрового козацтва);
- низовекозацтво (вільне, яке нікому не підкорялось і яке мешкало переважно в низов’ї Дніпра, звідки й виникла назва – низові козаки). Вислів “ходити в козацтво” означав виходити в поле чи “на низ”, на здобич. Яскравою ілюстрацією цього служать слова Рейнольда Гейденштейна – секретаря Стефана Баторія: “Великі простори полів, безліч землі залишаються там необробленими та незаселеними... Більшу частину часу люди займаються рибальством і здобичництвом, ... оскільки серед них переважають чисельно християни, то вони відчувають особливу неприязнь до невірних (варварів), насамперед до татар, і не раз давали допомогу польським королям. Оскільки вони займають нижню частину Польщі, яка прилягає до річки (Дніпра), то й називаються... низовими...”.
2. Запорозька Січ та її устрій.
Спершу вільні, низові козаки не мали організації, вони діяли спонтанно, невеличкими групами - “купами”. Заснування козацького війська почалось з появою ватажка козаків, який вперше об’єднав їх усіх заради загальної мети – боротьби з татарами, й заснував козацьку столицю – Січ. Першим таким ватажком став Дмитро Іванович Вишневецький.Саме з його ім’ям пов’язують історики будівництво першої Запорозької Січі в 1552-1556 рр. на о. Мала Хортиця. Слово “Січ”(від січа, секти) походить від старослов’янських слів “рубити”, “висікати”, і означає фортецю, обнесену високим частоколом. Січ була не одна, й існували січі на Запоріжжі не одночасно. Коли руйнувалась одна січ, будували іншу, але, як правило, будували січі на о.Хортиця і Томаківка.
Територіально уся козацька спільнота поділялась на Січ (столицю) й паланки (поселення поруч з Січчю, укріплення), кількість яких коливалась у різні часи від 5 до 10. У військовому відношенні січ поділялась на 38 куренів (кількість їх завжди була постійною). Слово “курінь” мало два значення: житло та військова одиниця (полк).
Система управління в запорізькому війську була представлена козацьким самоуправлінням. Його здійснювала так звана січова Рада – народне зібрання – тобто вищий адміністративний, законодавчий і судовий орган, в роботі якого брали участь усі козаки. Найбільшою повнотою влади після Ради володіла Військова старшина, до складу якої входили кошовий отаман (старший гетьман), кошовий суддя, кошовий осавул, писар, 38 курінних отаманів. Кошовий отаман мав військову, адміністративну, судову і духовну владу, він: затверджував поділ земель, ділив військову добичу, приймав нових та відпускав старих козаків, вів дипломатичні стосунки з сусідами тощо. У військовий час мав диктаторські повноваження. Кошовий суддя мав судити на основі звичаїв та вікових порядків; писар мав виконувати функції військового міністра та міністра іноземних справ, лише він міг вести рахунки витрат та доходів, вести дипломатичне листування, складати ділові папери від імені старшини. Військового осавула називали “правою рукою та правим оком кошового отаману”, він спостерігав за порядком на Січі, виконував судові рішення, заготовлював продовольство на випадок війни, забезпечував охорону приїжджих, займався розвідкою і так далі. Курінні отамани обирались у своїх куренях, до їх завдань входило піклування про козаків. По статусу за курінними козаками йшли “батьки”, “знатні радці”, “старики”, які мали авторитет і вважались носіями козацьких звичаїв. Така досить оригінальна форма управління козаків дала підстави історику М.Костомарову назвати Січ “християнською козацькою республікою”.
Усе козацтво ділилися на:
· січових (що жили на Січі);
· зимових (мешкали в паланках, за межами Січі) козаків.
Січові козаки представляли собою цвіт козацтва, називались “лицарством” або “товариством”, лише вони мали право обирати старшину, ділити добич, отримувати грошове й хлібне жалування. Їх заняттям були військові дії, займатись землеробством й скотарством вони вважали нижче своєї гідності.
Зимові козаки складали податну верству січовиків – верству сімейних козаків, головним зайняттям яких було “годування себе й Січі”. Вони займались скотарством, землеробством, ремеслами, торгівлею, промислами. На Січ вони допускались, але жити в ній не могли. Жили вони в зимівниках, хуторах і слободах. Їх називали “гречкосіями”, “баболюбами”, “гніздюками”, “сиднями”. Вони жили з сім’ями, але у випадку війни повинні були нести військову службу, мати при собі зброю та амуніцію. У мирний час вони охороняли кордони. Зимових було в 10 різ більше, ніж січових козаків.
Спочатку термін “козацтво” фіксував не соціальний статус, а рід занять, спосіб життя певної верстви людей, але з кінця XVI ст. ситуація змінюється. З’являється категорія “реєстрового козацтва”. У 1572 році король Сигізмунд ІІ Август видав універсал про утворення найманого козацького формування, і 300 козаків були прийняті на державну службу й записані в реєстр (список), реєстрові козаки отримали правовий статус регулярного війська. З часом кількість реєстрових козаків зростає: від 1 тис. у 1590 до 8 тис. у 1631 році. Таким чином, на початку 17 ст. окрім запорізького й прикордонного, нереєстрового козацтва, з’являється реєстрове козацтво, що являло собою групу міських, заможних, привілейованих козаків, які перебували на державній службі в Речі Посполитій.
3. Заняття, звичаї та побут козаків.
Вступити до запорізького війська міг будь-хто, аби він міг прийняти 5 головних умов: бути вільним і неодруженим; говорити козацькою (малоросійською) мовою; сповідувати православ’я, пройти навчання, і присягнути на вірність російському царю (пізніша умова). Будь-хто міг назвати себе вільним, доказів ніхто не просив, але, якщо козак приводив на Січ жінку, його страчували. Те ж стосувалося й віри. Нових козаків навчали порядкам, бойовим мистецтвам, а потім вже записували до числа дійсних товаришів. На навчання уходило до 7 років.
Через розвинуте почуття гумору у козаків, а також і для того, щоб сховати минуле того, хто приходив на Січ, новачку давали жартівливе нове прізвище, яке характеризувало людину з якогось боку. Наприклад, один з козаків був прозваний Бараном за те, що в п’яному вигляді завжди бушував, й двері шинків відкривав, чи просто вишибав виключно головою. Такі прізвища, як Перебійніс, Пробейголова, Семишапка, Шмат, Часник та інші в далекому минулому були козацькими прізвищами. Таким чином, якщо польський чи російський уряд розшукував якогось Шевченка чи Войнович, і питали, чи нема таких на Січі, їм говорили, що нема, а є н, наприклад, Задерихвіст, який потрапив на Січ в час, про який йде мова. Вихід з Січі був також вільним, як і вхід до неї.
Одягались козаки більш, ніж скромно, що навіть слова “голитьба” й “козак” були синонімами. Сидячі у лісах, степах, в очереті по кілька годин, вони не дуже піклувались про одежу – “ни одежды, ни рубах почти до сносу не меняли, а мыть их и вовсе не знали”. Сорочку й шаровари носили, поки ті не розпадалися на шматочки, а щоб їх не турбували комахи, одежу пропитували риб’ячим жиром і вижарювали на сонці. Покрой одежі вони позичили у татар і турок: високі шапки, широкі “шальвари”, довгі каптани, широкі пояси. Така одежа не заважала рухам й підходила до жаркого, степового клімату. В цілому похідна, буденна одежа козаків була бідною. Але нарядна була розкішною – з дорогих тканей (шовку, шкіри, саф’яну). Голови козаки голили і мазали милом. А чуприну залишали довгою й намотували на вухо.
Військові сили козаків складались з кінноти, піхоти, артилерії (займались нею пушкарі). Розповсюдженим засобом захисту від ворога був табір. Він уявляв з себе чотирикутний або круглий ряд возів, що захищав військо, яке знаходилось в середині. Табором пересувались запорожці і коли переслідували ворога у відкритому степу. Поставивши кілька возів у ряд, козаки змикали колесо з колесом залізними ланцюгами, в середині робили глибокі балки, у кутках ставили пушки. Відстрілювались з табору, немов з фортеці. Іноді навкруги табору робили ще канали, вали і ями. За словами Боплана, для ворога запорожці у таборі були непереможними: він сам бачив, як 500 татар були не в змозі перемогти 50 козаків, що сховались у таборі. Козаки також часто застосовували систему засік і використовували ландшафт в своїх цілях. Їх легкі судна – “чайки” давали змогу бути мобільними на морі та ріках, а система вартової служби і передачі інформації (в основі її були “фігури”) не давала змогу зненацька застати козаків.