Упродовж тривалого терміну існування України як незалежної держави вчені,
політики, управлінці намагаються розв’язати найважливіше питання сучасності: чому
країна, що має потужні чорноземи, неабиякий науково-технічний потенціал і працьовите
населення, пасе задніх у низці країн з перехідною економікою? Спробуємо розглянути
цю проблему з точки зору історичної ретроспективи хлібозаготівельної політики 1927-
1929 років.
Значне розбалансування хлібного ринку у 1927-1929 рр. об’єктивно було
спричинене принциповими прорахунками державного керівництва в аграрній політиці і
кардинальними змінами його поглядів щодо перспектив непу, які зумовили негативне
ставлення сільських товаровиробників до хлібозаготівельної кампанії. Спочатку
поступове і обережне, а згодом активне і беззастережне підпорядкування соціально-
економічних процесів інтересам форсованого розвитку індустріальної бази
спровокувало категоричне несприйняття селянами нового більшовицького курсу, який
по суті майже не відрізнявся від політики воєнного комунізму у пожовтневий період і
свідчив про остаточно усталену традицію розв’язувати всі існуючі проблеми силовими
методами.
До арсеналу методів впливу на селянство була залучена система “надзвичайних
заходів”, до складу якої входили економічні, політичні і адміністративні заходи. Ця
система замовчувалася офіційними установами, центральне керівництво при нагоді
намагалося відмежуватися від неї і перекласти тягар відповідальності за її дію на
місцеву владу, але масштаби її застосування дозволяють надати означеним заходам
статус державної політики наприкінці 20-х років.
У свою чергу, хлібороби України з року в рік посилювали опір, надаючи перевагу
господарчим, суто економічним, а відтак пасивним з соціально-класової точки зору
формам боротьби за власні права. Поширеним стало індивідуальне скорочення
виробництва, зменшення посівних площ, використання посівного матеріалу з великими
домішками жита (суржиковий клин). Значне падіння частки товарного зерна сталося
внаслідок переорієнтації рільництва у бік вирощування малоцінних технічних культур,
масового розповсюдження на Півдні України так званих “житніх настроїв”, збільшення
внутрішнього споживання селянського двору і повсюдного приховування збіжжя.
Відносний спокій у взаєминах селянства і влади, властивий періоду розквіту непу,
змінився ескалацією напруженості, каталізаторами якої стали активні форми протидії
найміцніших прошарків села “надзвичайним заходам”. Хвиля “баб’ячих бунтів” у
Херсонському, Запорізькому, Маріупольському і Миколаївському округах, стійка
тенденція до зростання кількості терористичних актів проти представників радянської
влади на місцях, групові відмови не тільки від виконання, а й навіть від вручення
повідомлень про обсяги хлібозаготівельного завдання, волинки і демонстрації, листівки,
прокламації, народні пісні та приказки, що закликали до збройної боротьби, чітко
обреслювали фронт протистояння.
Ці аспекти хлібозаготівельної політики вже знайшли певне відображення у
попередніх публікаціях автора [3, с.62-67]. Сьогодні спробуємо зосередити увагу на
маловивчених, специфічних, суб’єктивних аспектах означеної проблеми: негативному
впливі хибного керівництва на різних щаблях влади.
Перекручення, злочини та зловживання місцевої влади опосередковано
провокувалися вказівками з центру, бо працівники низової ланки на довгий час
залучалися до хлібозаготівельної кампанії, опинившись на становищі заручників запеклої боротьби держави з селянами. Так, РНК УСРР 27 серпня 1929 р. провів чергове
засідання, де обговорювалися заходи хлібозаготівельної кампанії на поточний рік. З
цього часу питання продрозкладки у селах розв’язували члени комісій сприяння
хлібозаготівлям, які мали існувати протягом всього періоду до повного виконання
плану і включали по одному представнику сільради та КНС, 2–3 члени обиралися
загальними зборами. Збори повинні були також визначити терміни остаточного та
проміжного виконання плану, але Раднарком “орієнтував” їх на виконання не менше
85% завдання до кінця року. Головне полягало у тому, що, згідно з рішенням уряду, 35-
40% планового завдання покладалося на заможні – “вершкові кола села”, які складали,
на погляд урядовців, 7-8%, а в деяких районах 10% господарств [17, арк.277]. Таким
чином, на відміну від реальної, кількість міцних, дрібнокапіталістичних, куркульських
господарств директивно збільшувалася у 5-8 разів, адже під час оподаткування в
індивідуальному, експертному порядку було з’ясовано, що таких в Україні не більше
1,22%. Тобто центром заздалегідь планувалося напруження психологічної атмосфери в
селі, тому що штучна зміна соціального стану селянського двору автоматично
викликала хвилю репресивних заходів з боку влади щодо штучно виділених “ворожних
елементів”.
Важливим напрямком боротьби держави за якомога більше вилучення селянських
коштів був наступ на селянський ринок – адже відсутність альтернативних форм збуту
змушувала хліборобів здавати власну продукцію за низькими державними цінами до
кооперації, тобто сплачувати ще один прихований податок. До того ж, у залежності від
напруження хлібозаготівель, влада то повністю забороняла ринкову торгівлю і
спільними зусиллями міліції, ДПУ, фінорганів придушувала приватників, то на
короткий термін дозволяла вільний обіг товарів.
Так сталося на початку 1928 р. в умовах, коли планові розкладки хлібозаготівель
на місцях приймалися беззастережно. За даними 25 окрпарткомів, на село виїхало 1292
відповідальні працівники, але завдання виконувалися дуже кепсько. За перші дві
п’ятиденки січня план виконали тільки 2 округи (Полтавський і Уманський), решта
спромоглися тільки на 50% [14, арк.176]. Значне “відставання” спостерігалося у
Миколаївському окрузі (30% плану), Одеському (42%), Зінов’ївському (29,8%),
Вінницькому (22,1%). Причини повільної хлібоздачі лежали на поверхні – дефіцит
промислових товарів та сільгоспмашин у продажу, зміщення кон’юнктури ринку в бік
технічних культур, чутки про війну та голод у Москві і Ленінграді, побоювання селян
степової зони за майбутній врожай (на полях Херсонського та Миколаївського округів
лежала щільна льодова скорина, а в інших південних округах не було снігу), збіг з
релігійними святами тощо. Та влада почала панікувати. Секретар Запорізького
окружного партійного комітету доповідав у центр, що “на зборах селян з питань
хлібозаготівель майже не чути партійців, голови сільрад і ті мовчать”. З Одеського
округу повідомляли: “Наші кооперативні органи без бою здали позиції на хлібному
ринку. Райспоживспілки вимагають повернути їм зернові аванси, а більшість
сільгосптовариств звільнило своїх заготовачів”. Уповноважені Мелітопольського
окрпарткому надсилали з місць звістки про пасивність та бездіяльність місцевого
апарату у питаннях хлібозаготівель [14, арк.186].
Головним винуватцем зриву планових завдань хлібоздачі державні органи
визначили скупників-куркулів і обґрунтували необхідність посилити роботу
адміністративно-судових органів по боротьбі з власником-спекулянтом, котрий
перешкоджає забезпеченню продовольством промислових робітників й сільської
бідноти. Безперечно, існувала необхідність усунути порушників правил торгівлі з
хлібного ринку, та ярлик “спекулянта” отримував кожний селянин, що поривався
продати власноруч вироблену продукцію з вигодою для себе. В Україні почалося масове
“полювання” на “дезорганізаторів хлібного ринку”. Тільки за 10 днів (з 9 по 19 січня
1928 р.) у Дніпропетровському окрузі було складено 49 протоколів і затримано 68
“порушників правил торгівлі” [8, арк.6]. Паралельно у цей же час за допомогою міліції
по округу здійснювалося вилучення головних селянських платежів. Це змушувало
господарів терміново шукати кошти під загрозою руйнації власного двору шляхом продажу сільськогосподарської продукції. Під час цієї кампанії тільки у
Павлоградському, Юр’ївському та Котовському районах міліція конфіскувала майно
325 господарств і вчинила більше 1000 описів. За умов такого тиску селянство
Дніпропетровського округу виконало завдання хлібоздачі у січні-березні 1928 р. на
81,5% [8, арк.35].
В Україні внаслідок операцій, проведених органами ДПУ у листопаді-грудні 1928
р., були заарештовані 783 особи, що звинувачувалися у скуповуванні зерна, притягнуто
до відповідальності 140 орендарів млинів, власників хлібопекарень, кооператорів за
порушення розпоряджень про помел борошна, до фінорганів передано 627 справ на осіб,
що займалися торгівлею без патентів [19, арк.48]. До цієї роботи в округах з другої
половини 1928 р. були підключені спеціальні наради по боротьбі із спекуляцією, які
об’єднували зусилля окрфінвідділу, адміністративних органів, суду, міліції,
прокуратури, хлібозаготівельників та ДПУ, зокрема, його транспортних відділів. Так,
спецнарада Дніпропетровського округу у серпні-вересні 1928 р. відрядила у кожний
район по одному представнику ДПУ та працівнику міліції з числа командного складу,
видала кілька директив про заборону допущення приватників до заготівель та випікання
хліба, складала інструкції фінорганам по боротьбі зі спекуляцією і встановила порядок,
за яким сільрадам, КНС та іншим установам не дозволялося видавати приватним особам
посвідчення на купівлю зерна. В результаті діяльності спецнаради за два місяці було
порушено 110 карних справ (заарештовано 90 осіб), притягнуто до адміністративної
відповідальності 120 осіб, складено 160 протоколів фінорганами. Крім того, виявлено 33