А легендарний Бей, командир відділу “Хортиця”, в бою був завжди попереду. З усіх командирів УПА він був найбільше разів поранений. За великі бойові заслуги його було відзначено Золотим Хрестом Бойової Заслуги та найбільшою кількістю зірок за поранення.
За нікого битися не будем,
До нікого в найми не підем.
За Україну вільну, самостійну
Свої буйні голови кладем.
(З пісні вояків УПА)
Систематичні бойові дії УПА розгорнула наприкінці 1942 – на початку 1943 р. В її складі вже були добре навчені та озброєні загони, здатні виконувати складні завдання. До речі, до складу вояків УПА входили люди з різних верств суспільства: селяни, робітники, інтелігенція.
Українська молодь, не бажаючи служити чужій імперії, добровільно вступала до лав УПА; щоб не бути підданою тоталітарній системі утікала в ліси, чинила опір цій владі у багатьох містах і селах України.
Спеціальні підрозділи НКВС прочісували ліси, розшукували криївки, знищували “ворогів народу”. Українських юнаків примусово забирали до Червоної армії, де, виконуючи радянський “інтернаціональний обов’язок”, вони масово гинули на полях боїв далеко за межами України.
Боїв повстанців з енкаведистами було багато. Перший великий бій УПА провела 7 лютого 1943 р., захопивши Володимир та звільнивши в’язнів з тюрми. А потім бої з німцями, в яких УПА зайняла міста й містечка: Степань, Топорівці, Людвипіль, Деражне, Олика, Цуман, Горохів, Крем’янець, Дубно, Ковель, Луцьк, Рівне, Ківерці та ін.
Розріст УПА йшов швидким темпом. Вістка про українських повстанців – самостійників, чи як їх німці називали – “Рух Бандери” (Banderabewegung), а більшовики – “бандерівці” (бандеровцы), розходиться серед народу і організує до боротьби. З усіх сторін України поспішають добровольці, часто пішки по кількадесят миль, щоб вступити в ряди Української повстанської армії. Ідуть тепер на Полісся, як колись їх предки ішли на Січ…
Вже в лютому 1943 р. крім відділів Остапа й Коробки діє на терені Полісся і Волині три нові сотні УПА: сотня командира Дороша, сотня командира Крука, сотня командира Гонти.
Підрозділи УПА у квітні 1943 року звільнили ряд районів Волині. Гітлерівці кинули проти них цілу дивізію, яка після триденних боїв відступила. З Волині очищувальні операцій УПА спрямовувалися на Поділля. У боях проти гітлерівців вояки УПА лише у квітні 1943 року знищили 600 нападників.
За даними Володимира Косика гітлерівці в боях з УПА в липні-серпні 1943 року втратили 3000 убитих, УПА – 1234 вояки , в жовтні – листопаді цього ж року: німці – 1500 убитих, УПА – 414 осіб. Як ми бачимо, полягло багато борців, але всі повстанці вмирали по-геройськи. Ось один випадок, про який розповів Янишівський Йосип Павлович (1925 р. н.), учасник УПА, нині мешкає в Івано-Франківську: “Наша криївка була далеко в лісі, над селом Липою. В криївці перебували крайовий провідник “Роберт”, його дружина, дитина, я і ще двоє стрільців. Я був наймолодший. Вхід у криївку був добре замаскований. На вході закладалася смерічка, немов вона росла. Однак НКВС нас викрило. Очевидно, видав їхній агент, який, якщо не точно, то приблизно знав місце. Опергрупа оточила криївку. На вимогу здатися “Роберт” відповів відмовою. Всі документи наказано було знищити. Мені як наймолодшому, “Роберт” наказав здатися, щоб колись розповісти людям про їхню смерть. Всім іншим наказано було живими не здаватися. Енкаведисти хотіли взяти “Роберта” живим, однак провідник застрілив спочатку жінку, дитину, потім себе. Постріляли себе і інші. Я вискочив з криївки і здався, як і було мені наказано.”
В жовтні-листопаді 1943 року німцями на Волині була проведена велика терористична акція проти УПА. Її очолив обергрупенфюрер СС і генерал поліції Пріцман. Але тепер німцям приходилось воювати набагато важче. Відділи УПА і СКВ (Самооборонні Кущові Відділи) замітно зміцніли – де влітку 1943 р. була сотня, сьогодні вже стояв курінь з важкою зброєю, а іноді й з гарматами. Та й військова виучка повстанців в результаті безперервних боїв з різноманітними бандами значно зросла. За два місяці УПА і СКВ провели 47 боїв з червоними партизанами і 125 – з німцями.
Так, як УПА була побудована та організована на принципі добровільності, то в її ряди міг ставати не лише кожен українець чи українка, а й кожен громадянин України без огляду на національність.
Влітку 1943 року в УПА було стільки чужоземного елементу, що команда УПА Волині – згідно з політичними напрямками – приступила до створення з нього окемих автономних національних відділів – грузинів, татарів, азербайджанців, узбеків. Ці відділи мали своїх власних командантів, свої національні прапори і свою команду. В бойових акціях проти ворога, як проти німців, так і проти більшовиків, ці відділи відзначалися великою завзятістю і навіть героїзмом.
Значним етапом на шляху до зміцнення дружби між поневоленими більшовиками народами стала Перша конференція поневолених народів Східної Європи та Азії, яка була скликана 21-22 листопада 1943 року з ініціативи УПА і відбулася на території, зайнятій Українською Повстанською Армією.
В конференції взяло участь 39 делегатів від 13 народів: азербайджанського – 4, башкирського – 1, білоруського – 2, вірменського – 4, грузинського – 6, кабардинського – 1, казахського – 1, осетинського – 2, татарського – 4, узбекського – 5, українського – 5, черкеського – 1, чуваського – 1. Крім того було присутніх 10 почесних гостей різних національностей, що також взяли участь у працях конференції. Наслідком цих праць є “Постанови Першої конференції поневолених народів Східної Європи та Азії” і заклик “До поневолених народів”.
Ось виняток з постанов: “Для швидкої і повної перемоги національної революції потрібний один спільний фронт поневолених народів . Тому Конференція вважає необхідним створити спільний Комітет народів Східної Європи та Азії, який буде координувати тих народів, виробить єдину лінію боротьби зі спільним ворогом, єдину тактику боротьби та у відповідний момент дасть гасло до одночасного повстання всіх поневолених народів”.
1944-й рік характеризується найбільшим піднесенням національно- визвольного руху. Героїзм українського народу не затухає, повстанці керуються девізом: “Краще смерть, ніж неволя”.
13 вересня 1944 року в м. Заставна банда силою 120 енкаведистів – погромників оточила в хаті повстанця “Вусатого”. Після закінчення обстрілу зрівноважений повстанець скористався пригожим моментом і викинув з хати підряд 3 гранати в саму гущу енкаведистів. Несподівані вибухи гранат викликали серед них біганину і замішання. Тоді повстанець вільним автоматним вогнем прочистив собі шлях до відступу. “Вусатий” прорвавсь з оточення і почав відступати, але недалеко його перестріла друга енкаведівська банда, що стояла на заставі. Хоробрий повстанець, не гаючи ні хвилини, привітав напасників рясним вогнем. Перелякані енкаведисти кинулись врозтіч. Після другої ганебної поразки у погромників зникла охота до дальшої гонитви. По стороні ворога загинув капітан НКГБ і 8 енкаведистів. Опріч цього була велика кількість поранених.
Та саме в 1944-му році було створено підпільний уряд УПА, ідею започаткування якого Роману Шухевичу подав видатний український письменник Іван Багряний (1907–1963) – активний працівник пропагандистського апарату ОУН.
11 липня 1944 р. далеко від непрошеного ока в Карпатах почалися наради нового Українського Революційного Парламенту. Курінь УПА охороняв місце нарад перед можливими наскоками німців чи більшовицьких партизанів. Зібралися представники всіх Українських Земель, причому особливо численно були представлені Східноукраїнські Землі. Зійшлися люди різних політичних поглядів.
Збори святочно проголосили себе Тимчасовим Українським Парламентом і назвали себе Українською Головною Визвольною Радою (УГВР).
Перший великий збір повідомив, що “Українська Головна Визвольна Рада є найвищим органом українського народу на час революційної боротьби, аж до створення уряду Української Самостійної Соборної Держави”.
Перший Великий Збір УГВР також затвердив зміст присяги УПА (19 серпня 1944 р.).
Президентом УГВР було обрано Кирила Осьмака, а Романа Шухевича – Головою Генерального Секретаріату УГВР. На пост віце-президента УГВР Р.Шухевич рекомендував Василя Мудрого.
“Урочиста тиша запанувала в залі нарад, - згадував Р.Шухевич, - коли Голова Президії УГВР став перед Головою Великого Збору УГВР, поклав руку на Українськй Державний Герб та почав повторювати слова присяги…Це присягав Президент України перед українським народом”.
Невдовзі на теренах України УГВР перестала існувати.
Найбільш поширеною формою боротьби були: наскоки, засідки, практикувалися й ланцюгові засідки. Найчастіше вони здійснювалися вночі і на закритій місцевості.
7 квітня 1945 року курінь УПА здійснив наскок на загін НКВС, що дислокувався у селі Посічі. У тригодинному бою загинуло понад 120 енкаведистів, у повстанців загинув один стрілець.
Засідки ж робилися найчастіше малими силами – чотою чи роєм, інколи сотнею чи куренем.
22 березня 1945 року сапери повстанської сотні “Летуна” неподалік Калуша висадили в повітря дволокомотивний поїзд з енкаведистами, які їхали для здійснення облав на УПА. Тоді загинуло понад тисячу енкаведистів.
Велике значення мали і закордонні рейди УПА. В інформаційному бюлетні УГВР у травні 1950 року про значення закордонних рейдів підрозділів УПА зазначалося: “В історії УПА окреме місце займають бойово-пропагандивні рейди поза кордони СРСР, на території так званих народно-демократичних республік, народи яких, опинившись під фактичним пануванням московсько-більшовицьких імперіалістів, стали природними союзниками українського народу, поневоленого більшовицькою Москвою. У 1945-47 р.р. відділи УПА відбули вже декілька таких рейдів: на територію Чехословаччини, Польщі, а також в межах СРСР на тер. Білоруської ССР…”.