Серед трагічних сторінок української історії ХХ століття доля УГКЦ, її священників та вірних посідає особливе місце. Відзначаючи 60-ті роковини з дня так званого Львівського собору 1946 р., який поставив Українську греко-католицьку церкву поза законом в СРСР, ми сьогодні можемо твердити про повернення історичної справедливості. Швидке відродження УГКЦ на зорі нашої незалежності та її нинішня визначна роль в українському суспільстві, особливо на Західній Україні, свідчать про те, що греко-католицька церква в Галичині напередодні приходу радянської влади була дійсно всенародною і впливовою інституцією, з якою були змушені рахуватися державні органи.
Тривалий період, який віддаляє нас від досліджуваних подій, не лише дає змогу детально опрацювати й проаналізувати праці попередників з історії УГКЦ та державної політики по відношенню до церкви на західноукраїнських землях, а й переосмислити події того часу, більш об'єктивно і без зайвих емоцій підійти до розгляду проблеми. Звичайно, частково історіографія політики радянської влади щодо греко-католицької церкви знайшла своє відображення в дисертаціях, монографіях та окремих статтях сучасних дослідників. В. В. Марчук1 , Я. І. Білас2 , О. О. Волинець3 , С. І. Гнот4 , О. Є. Лисенко5 , О. І. Сурмач6 та інші науковці продовжують історіографічні розвідки в процесі висвітлення окремих аспектів діяльності УГКЦ. Проте узагальнюючого історіографічного дослідження, яке охоплювало б праці як радянських істориків, так і науковців діаспори та сучасні здобутки вітчизняної історіографії в галузі відносин радянської влади та УГКЦ досі не зроблено.
Історія Української греко-католицької церкви протягом усього періоду викликала значний інтерес у дослідників різних спеціальностей - богословів, істориків, релігієзнавців, філософів, соціологів. Проте в різні періоди як церковні діячі, так і науковці, торкаючись теми УГКЦ, ставили перед собою різні завдання - від звеличення Церкви і спроби об'єктивного висвітлення її історії та діяльності, до спроб дискредитації та засудження, що було притаманним для радянського періоду. У цілому, досліджуючи проблему нищення УГКЦ, зокрема в повоєнні роки в радянській Україні, наявні праці можна до певної міри умовно розділити на три групи. До першої належать праці радянських істориків та релігієзнавців, які здебільшого працювали в руслі офіційної теорії, обґрунтовуючи ліквідацію УГКЦ її співпрацею з нацистами та українськими націоналістами та подаючи Церкву як реакційну інституцію, яка була далекою від народу. До другої групи слід віднести праці українських дослідників та діячів церкви за кордоном, а також окремих зарубіжних дослідників церкви. Перебуваючи в умовах демократичного суспільства, вони не лише вільно висловлювали своє бачення проблеми, а й зібрали численні матеріали про УГКЦ з вуст тих, кому вдалося виїхати з України до приходу Радянської Армії чи вирватися з рук радянського „правосуддя". Однак ці праці також є до певної міри тенденційними як через брак документальних свідчень, так і через спробу свідомо протиставити своє бачення проблеми офіційній історіографії СРСР. До третьої групи належать праці сучасних дослідників, які стали можливими завдяки вільному розвитку історичної науки в умовах незалежності, оприлюдненню численних архівних документів з історії УГКЦ, які раніше зберігалися в спецфондах та були недоступними для вивчення. Саме сучасні праці, завдяки доступу до широкого кола різносторонніх документів та відсутності ідеологічного тиску, вигідно вирізняються і є спробою об'єктивного висвітлення проблеми.
На сьогодні цілий ряд інституцій фахово займається дослідженням церковної проблематики, у тому числі й історії УГКЦ. Серед них варто відзначити наукові здобутки Відділення релігієзнавства Інституту філософії НАН України в м. Києві, Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства, Львівського музею історії релігії, дослідження викладачів та аспірантів історичних та філософських спеціальностей багатьох ВНЗ країни. Їхніми зусиллями проводяться щорічні наукові конференції, семінари та круглі столи, які заповнюють „білі" плями в історії церкви.
На особливу увагу заслуговує проект Інституту історії Церкви у Львові „Образ сили духу: жива історія підпільного життя УГКЦ 1946-1989 рр.", у рамках якого створено комп'ютерний архів про діяльність УГКЦ у підпіллі і переслідування Церкви органами радянської влади. Архів Інституту активно поповнюють студенти Українського католицького університету, які в межах власних наукових робіт записують інтерв'ю і спогади священників і вірних УГКЦ радянського періоду. Таким чином, історія Української греко-католицької церкви вивчається не лише істориками церкви, а й науковцями академічних установ та вищих навчальних закладів, що сприяє об'єктивності дослідження й більш повному висвітленню проблеми.
Загалом, приступаючи до аналізу праць, які проливають світло на відносини радянської влади і греко-католицької церкви в повоєнній Україні, варто відзначити, що це питання широко дискутується, а визнання ролі Церкви й українського руху опору 40-50-х рр. ХХ століття сьогодні виступає об'єктом політичних спекуляцій та виборчих технологій окремих політичних сил. Проте твердження більшості радянських дослідників, які пояснювали ліквідацію греко-католицької церкви її „зрадницькою політикою в роки війни", спростовуються численними документами, у тому числі й тими, що півстоліття пролежали на таємному зберіганні в архівах КДБ та спецфондах партійних і державних архівів.
Про те, що „визволителі" зі сходу в 1939-1941 рр. „не зачепили уніатів" пише В. Сергійчук7 , однак припускає, що такий факт можна пояснити впливовістю УГКЦ і наявністю великої кількості греко-католиків не лише в новоприєднаних областях, а й на території окупованої нацистами Польщі, де жодної дискримінації греко-католиків не було. Такі дані спростовує В. Марчук8 , зазначаючи, що вже восени 1939 р. радянський режим припинив діяльність Богословської академії у Львові, Перемишльської, Львівської і Станіславської духовних семінарій, закрив видання духовних часописів, відібрав багато церковних приміщень. Священникам було заборонено відвідувати хворих у лікарнях з метою сповіді та причастя. Доповнює цей перелік список 27 священників, заарештованих у 1939-1941 рр., який подає В. Гордієнко9 . Серед них і батько С. Бандери А. Бандера. У свою чергу, у пересланому до Ватикану в листопаді 1941 р. звіті про нищення УГКЦ більшовиками митрополит А. Шептицький повідомляв, що 1939-1941 рр. у Західній Україні „ув'язнено або замордовано 32-ох священників, а 33-ох депортовано до Сибіру"10 . Серед заходів тиску на церкву називають також появу в радянському часописі „Безбожник" від 11 квітня 1940 р. (¹ 11) статті під назвою „Глава униатов", спрямованої проти митрополита А. Шептицького11 . Отже, остаточна ліквідація непокірної церкви була лише питанням часу, яке відтягнуло нацистське вторгнення.
Як справедливо відзначає О. Сурмач, позитивне сприйняття УГКЦ нацистської адміністрації на початковому етапі окупації пояснюється тим, що в порівнянні з радянською дійсністю зміни, які відбувалися в суспільстві, здавалися справжнім переломом. Священикам дозволили вчити дітей катехизму в школах. Віруючим були повернуті культові споруди. Відтак, з лютого 1942 р. українське національне життя в межах Дистрикту „Галичина" було зведене до рамок діяльності 10 інституцій, серед яких була і Українська греко-католицька церква. Однак між церковною ієрархією ГКЦ і вищою німецькою владою, за винятком відвідин губернаторів, не було постійних взаємин. Тільки з нижчою адмі¬ністрацією Церква утримувала зв'язок буденного характеру12 .
Про численні застереження і протести митрополита А. Шептицького, у тому числі й до вищого німецького керівництва, проти сваволі нацистів щодо українського населення та євреїв свідчать о. В. Лаба13 , О. Кіцера14 , О. Сурмач15 , Ю. Туркевич та ін.16 У цих же працях наводяться дані про переховування митрополитом особисто та за його зверненням у монастирях великої кількості євреїв. Про те, що митрополит А. Шептицький виступав з осудом нацистської політики та звертався з цього приводу з листом до Гіммлера, а також ще в серпні 1943 р. заявляв про поразку німецької армії свідчать і матеріали радянських спецслужб, наголошує в дослідженні В. Трофимович17 .
Незважаючи на це, широко цитована істориками та публіцистами як за кордоном18 , так і в Україні19 фраза А. Шептицького у розмові з головою Українського Центрального Комітету В. Кубійовичем про те, що „немає майже ціни, яку не треба б дати за створення української армії" (про доцільність створення дивізії „Галичина"), стала ключовим пунктом звинувачення УГКЦ радянськими органами в співпраці з нацистами.
Праці, видані в діаспорі, та дослідження сучасних істориків спростовують поширену тезу радянської історіографії про підтримку верхівкою УГКЦ терористичних заходів ОУН-УПА як проти радянських активістів, так і проти поляків та нацистів. Як наголошує дослідник історії церкви воєнного періоду О. Лисенко, митрополит А. Шептицький та станіславський єпископ Г. Хомишин неодноразово засуджували будь-які прояви насильництва як засіб досягнення мети, оскільки відплатні акції падали на невинних людей20 .
Не витримує критики й теза радянських авторів про те, що УГКЦ підтримувала українських націоналістів в обмін на забезпечення ними гегемонії католицької віри й поширення католицизму на схід. Як справедливо вказує В. Ухач, ще на Другому великому зборі ОУН (серпень 1939 р.) поряд із визнанням за релігією важливої виховної ролі, необхідності співпраці держави з церквою та її охорони, організація чітко заявила, що підтримуватиме обидві українські церкви: православну та греко-католицьку21 .
На думку Н. Вол, О. Сурмач та інших авторів, не викликає сумніву, що гнів Кремля викликала підтримка провідниками греко-католицької церкви Акта відновлення української державності 30 червня 1941 р. та пастирський лист з цього приводу митрополита А. Шептицького „До українського народу"22 .