Отож , не було єдиного мислення та оптимального плану комадування польськоого війська. До того ж, хвалькувата шляхта недооцінювала суперника і зібралась на війну як на бал.За свідчення очевидця, склалося враження враження, ніби то вони збираються воювати не залізом, а золотом та сріблом.
У такому обсязі та з такими надбаннями обидві армії зустрілися 23 вересня в бою під Пилявцями. Богдан Хмельницький дуже вдало використав надзвичайну підбуреність шляхтичів.
Спочатку Хмельницький пустив татар. Їх було небагато, коло 3000 одиниць. Польська кіннота, не слухаючи команди, кинулася на орду. Почалася безладна боротьба по ярах та балках. Все нові й нові корогви летіли в бій, і не можна було їх зупинити. Використовуючи цю метушню Хмельницький і козацька артилерія почала інтенсивно обстрілювати греблю. Польське військо не витримало обстрілу й чим-дужче залишило шанці. Тоді до наступу рушила козацька піхота. Під її напором поляки почали відступати до свого табору. Але виявилося, що цей табір закладено в такому невигідному місці, що з нього оборонитися буде надто важко. Тоді польські полководці наказали відступати до Костянтинова. Козаки й татари напирали далі, і тоді серед поляків виникла така паніка, що ніяк не можна було утримати військ у порядку. “Як прийшов вечір “ , писав польський офіцер, “панове регіментарі й полковники з¢їхалися тихцем і, ховаючись у темній ночі , зі всієї сили почали втікати. І покинули корогви, знаки, гармати, табори і численні вози, що рахуються на многокроть сто тисяч. Як кінне військо побачило, що нема старшини, покидали на землю зброю, панцирі, копії, і все пішло в врозтіч, видавши на різню піхоту...
Таким чином, польську армію згубила власна пиха і гордовитість. Незалежно від цих подій, на Україні палало всенародне повстання. Після перемоги Хмельницького під Пилявцями, козацька армія рушила на Польщу і зупинилася під Львовом. Повстання перекинулася і на Галичину.Особливо рославився шляхтич із Покуття - Семен Височан, який зібрав 15 тисячну армію.
" Першим об’єктом операції був Львів, надзвичайно важливий пункт із погляду політичного та економічного. Це місто, лежачи на перехресті торговельних шляхів, мало велике значення в економічному житі цілої тодішної Польщі і було дуже багате. Тут жили поляки, українці, жиди, вірмени, німці. Ще в кінці XVI ст. Львів з його заможним і патріотичним українським міщанством, з його братствами, школами, друкарнями, був осередком українського культурного життя. Але перехід на латинство й спольщення українських панів і шляхти, скріплення церковної унії й католицької реакції взагалі, значно ослабив культурний рух серед львівського міщанства. Підупало воно й економічно, хоча все-таки ще грало значну роль в торговельному житті міста. Польський уряд розумів значення Львова й небезпеку від його втрати. Вже в літку 1648 р. один із польських головнокомандувачів, Остророг, зайняв укріплення Львова. Після пилявецького погрому польські начальники, в тім і Ярема Вишнивецький, утекли до Львова й спішно почали збирати сили для його оборони. Але на вістку про наближення козаків вони покинули місто, щоб провадити далі організацію оборони самої столиці держави, і Львів був залишиний на його власні сили. Незабаром появилися козаки й татари й почалася облога Львова, яка тяглася 6 тижнів. Облога ця провадилася дуже мляво". [5] Хмельницький обмежився викупом з мешканців Львова і рушив під Замостя де домігся обрання королем Яна Казиміра, після чого повернувся в Київ.
"Місця війн Б.Хмельницького:
- похід головного війська Хмельницького 1648 року". [6]
Для істориків завжди лишиться загадкою, чому Хмельницький, який на той момент зміг би знищити Річ Посполиту, вирішив пристати на цю пропозицію й повернутися на Наддніпрянщину. Вочевидь, він й надалі сподівався змінити політичну систему Речі Посполитої так, щоб вона могла задовольняти козацтво. До того ж, голод і чума вже позначилися на його військах, як і на населенні України в цілому. Та й союзникам гетьмана - кримським татарам, кортілося повернутися додому. Можливо ці обставини зумовили небажання досвідченого гетьмана продовжувати військову кампанію взимку...
Однією з можливих причин перемир¢я, що уклав Хмельницький з Польщею була чума, яка забрала цієї осені життя багатьох козаків і серед них був заступник, або ще як тоді козаки казали – військовий товариш, Максим Кривоніс.
" Хмельницький в¢їхав до Києва напередодні різдвяного свята і був надзвичайно врочисто зустрінутий населеням столиці як тріумфатор, “новий Мойсей”, як визволитель України “з лядської єгипетьської неволі”, як говорено йому в часі зустрічі". [7]
ЗБОРІВСЬКИЙ ТРАКТАТ
Навіть після перемог Хмельницького стосунки між поляками та українцями лишилися нез`ясованими. Хоч гетьман усе ще не вирішив розірвати зв`язки з Річчю Посполитою, він знав, що його послідовники рішуче настроєні проти повернення до стану, який існував у 1648 р. Зі свого боку поляки, готові надати незначні поступки козакам, все ж наполягали на поверненні українців під панування шляхти. Ця безвихідь спричинила до повернення певної моделі подій: з року в рік обидві сторони воювали між собою, але не в змозі завдати одна одній рішучої поразки, вони закінчували виснажливі кампанії написанням незадовільних для себе угод, після чого верталися додому, щоб вести військову і дипломатичну підготовку до наступної війни.
Навесні 1649 р. в наступ пішли поляки. З Волині йшли їх основні сили - 25 тис. на чолі з самим королем Яном Казимиром, а через Галичину під командуванням сумнозвісного Яреми Вишневецького рухалося 15-тисячне військо. Вдавшись до своєї звичайної тактики швидкого обманного маневру, Хмельницький і його союзник хан Іслам Гірей 80-тисячним військом обложили Вишневецького у фортеці Збараж. Коли на допомогу Вишневецькому поспішив польський король, Хмельницький раптовим маневром напав на армію Яна Казимира під Зборовом і оточив її. Але якраз коли поляки от-от мали зазнати поразки й під Збаражем і під Зборовом, татарський хан зрадив гетьмана. Підкуплений поляками й побоюючись зміцнення українців, Іслам Гірей відвів своє військо й поставив перед Хмельницьким вимогу укласти угоду з польським королем. За таких обставин гетьманові не залишалося нічого іншого, як погодитися.
18 серпня 1649 р. було підписано Зборівський трактат. " Головні пункти умови були такі: козацького війська мало бути 40 000 і воно мало мешкати на території воєводств Київського, Брацлавського й Чернігівського, причому ця територія перебувала під управою козацького гетьмана й на ній немогло стояти коронне військо. На цій території всі уряди мали надаватися тільки шляхтичам православної віри. Жиди й єзуїти не мали права мешкати в цій області. Київський митрополит діставав місце в польському сенаті. Мала бути проголошена загальна амністія, а крім того ще спеціальна амністія для шляхти, яка була прилучилася до козацького повстання. Всі ці умови мали бути підтверджені на найближчому сеймі". [8] Лише тиск татар змусив Хмельницького піти на цю невигідну угоду, котра викликала широке невдоволення по всій Україні. Але оскільки поляки вважали, що поступилися надто великим, а козаки були переконані, що отримали замало, ця угода так і не була повністю виконана.
Зборівський мир висвітлив ті внутрішні й зовнішні проблеми, на які мав зважати Хмельницький. Те, що інтереси селянства фактично проігнорували у Зборові, не було випадковим недоглядом. Хоч Хмельницький і більшість його полковників, а також багато реєстрових козаків хотіли покращити долю селянства, вони не мали намірів цілковитого знищення кріпацтва. Для козацької верхівки, включаючи Хмельницького, це б означало підрив тієї соціально-економічної системи, в якій вони посідали помітне місце. Відтак, уже в Зборові виник конфлікт між козацькою старшинською верхівкою та черню. З часом він розвинеться у фатальну ваду козацького устрою, що формувався на Україні.
На думку Хмельницького, зручним кандидатом на роль покровителя і захисника України на міжнародній арені був турецький султан. Він був достатньо могутнім для того, щоб відбивати у поляків бажання нападати на Україну, й водночас надто віддаленним, щоб відкрито втручатися в її внутрішні справи. Відтак , у 1651р., після обміну посольствами Оттоманська Порта формально прийняла своїми васалами гетьмана та Військо Запорозьке на таких же умовах зверхності, що їх мали Крим, Молдавія та Валахія. Проте через поширену серед українців ненависть до “бусурманів” та внутрішні зміни в самій Оттоманській Порті ця угода так і лишилася нездійсненою.
Значно популярнішим кандидатом на роль покровителя України був православний московський цар. Зпочатку повстання Хмельницький умовляв царя в ім¢я спільної для них православної віри прийти на допомогу. Але Москва реагувала надзвичайно обережно. Зазнавши тяжких втрат у недавній війні з Польщею, московити воліли почекати, доки козаки й поляки не виснажать одне одного, і вже тоді вдаватися до відповідних дій. Проте у 1653р., коли українці стали погрожувати тим, що віддадуть перевагу оттоманському варіанту, московити не могли більше зволікати з рішенням. Цар Олексій Михайлович скликав Земський собор, який вирішив, що “заради православної віри й святої церкви Божої государеві слід прийняти їх під свою високу руку”. Приймаючи це рішення, московити також сподівалися відібрати деякі захоплені Польщею землі, використати Україну як буфер проти Оттоманської імперії та взагалі розширити свої впливи.