Тема: Країни Африки в міжнародних відносинах.
ПЛАН.
1. Завоювання незалежності країнами Африки в кінці 50-х початку 60- х років.
2. Створення ОАЄ.
3. Боротьба Алжіру за незалежність. Евіанські угоди 1962 р.
4. Конголезька криза.
5. Громадянська війна в Нігерії 1967.
Друга половина 50-х початок 60-х років - могутній підйом НВР в Африці.
1951 - незалежність Лівії
1956 - Судан, Марокко, Туніс
1957 - Гана
1958 - Гвінея
1960 - 17 незалежних країн - “рік Африки".
З практичної точки зору до 60-х років СРСР не мав ні сил, ні ефективних коштів впливати на події, що відбувалися на Африканському континенті, який аж до того часу залишався сферою монопольного впливу Заходу. Основна активність Радянського Союзу по підтримці національно-визвольного руху на континенті була розвинена вже після того, як повалилися самі великі колоніальні імперії - британська і французька і колонії, що входили в їх склад добилися незалежності.
Проблема інтеграції
1958 м. - Вісім незалежних країн - перша всеафриканська конференція в Аккрі. 1960 - друга - в Аддіс-Абебі.
Головна мета- досягнення свободи і єдності всього континенту.
Загальне прагнення:
- ліквідувати колоніалізм
- укріпити націон. незалежність
- забезпечити міцний мир.
Вирішальна роль - Гана, Малі, Гвінея.
жовтень 1960 р. Абіджан - Дагомея, Габон, Верхня Вольта, Камерун, Конго (Браззавіль), Нігер, Сенегал, ЦАР.
Офіційна мета - вироблення плану переговорів для урегулювання алжірського питання - практично нічого не сказано.
Робота продовжена - в грудні 1960 р. - в Браззавілі + Чад і Мальгашська республіка.
Заява про принципи африканської політичної співпраці:
1) неприєднання ні до якого блоку великих держав
(але були військові угоди з Францією).
2) узгоджена міжнародна діяльність африканських країн в ООН. (але - утворили самостійну групу в ООН - оформлена організаційно).
3) тісна співпраця на основі принципу поваги незалежності і суверенітету держав.
Утворення браззавільського угрупування - поштовх до більш тісного згуртування держав інших поглядів:
січень 1961 р. - Касабланка - конференція глав держав - Марокко, Гана, Гвінея, Малі, ОАР. прем'єр-міністр Тимчасового уряду Алжірської Республіки і міністр закордонних справ Лівії.
Особлива увага - разробка загальної політики у відношенні колон. війни в Алжірі і інтервенції в Конго.
Касабланкська хартія - твердий намір домагатися звільнення усього африканського континенту від іноземного панування, ліквідації колоніалізму і неоколоніалізму у всіх його формах і виявах.
травень 1963 р. - третя міжафриканська конференція - створення ОАЄ - сама велика регіональна організація держав, що розвиваються.
Програмний документ - “Хартія Організації африканської єдності".
Кваме Нкрума - пропозицію створити ефективний союз, що передбачає загальну оборону і зовнішню політику, єдине громадянство і єдину валюту. - по суті - створення континентального федерального уряду, наділеного виконавчою владою в найважливіших сферах - в формі ОАЄ.
Хартія - цілі:
- сприяння розвитку єдності і солідарності країн Африки
- координування і зміцнення співпраці африканських держав для забезпечення кращих умов життя їх народам.
- захист суверенітету, територіальної цілісності і незалежності.
- знищення всіх видів колоніалізму в Африці.
- розвиток міжнародної співпраці.
Особливе місце в НВР Африки - боротьба Алжиру.
28 травня 1958 р. останній цивільний прем'єр-міністр Четвертої Французької Республіки Пьер Пфлімлен подав у відставку, ставши жертвою алжірської війни, покласти кінець якої не зуміли ні він сам, ні п'ятеро його попередників. 13 травня 1958 року Алжір повстав проти Парижа. За планом повсталих 30 травня їх уряд повинен був здійснити переворот і захопити владу в Парижі. Майже вся Корсіка, що служила трампліном для повстанців, визнала повстанський режим, а половина командуючих військовими округами у Франції готова була не підкорятися центральній владі. Залишалася лише одна перешкода для успішного завершення перевороту в столиці француз, що володів величезним авторитетом і неперевершеним мистецтвом політика. 1 червня генералу де Голлю були надані необмежені повноваження. 4 червня він вилетів в Алжир.
Трапилося так, що він оволодів ситуацією і поступово зосередив в своїх руках владу, що дозволила нав'язати потрібне рішення. На це пішло майже чотири роки. Спочатку він налагодив відносини з Тунісом і Марокко, погодившись вивести французькі війська з обох країн (за винятком туниської військово-морської бази в Бізерте). Потім він перевів з Алжиру багатьох вищих офіцерів.
У вересні 1959 року ФНВ оголосив про створення тимчасового уряду Алжиру, прем'єр-міністром якого став Ферхат Аббас, а його заступником що знаходився у в'язниці Бен Белла. Ферхат Аббас поїхав з Туніса в Каїр, де тимчасово було встановлене місцеперебування нового уряду. Алжир звернувся за допомогою до Москви і Пекіна.
Після цих попередніх ходів де Голль, діючи цілеспрямовано і обережно, підготував свою першу важливу заяву: про майбутній статус Алжіру і уперше запропонував мир ФНВ. У вересні 1959 року він запропонував йому вибір між незалежністю, інтеграцією з Францією і асоціацією з Францією; цей вибір потрібно було зробити протягом чотирьох років після закінчення військових дій.
Ця заява спровокувала другий заколот білої общини. 24 січня 1960 р. європейська община показала, що вона швидше виступить навіть проти де Голля, чим визнає незалежність Алжиру. Заколот закінчився невдачею. Французький уряд своїми энергійними діями в Алжирі і в самій Франції продемонструвало, наскільки зросли авторитет і влада Парижа. Але для алжірців пропозиція, висунена де Голлем в 1959 році була лише половинчастим рішенням, що не передбачало справжньої незалежності і тому в даний момент неприйнятним.
грудень 1960 р. - на XV сесії ГА ООН спеціальна резолюція по Алжиру - право на самовизначення і незалежність.
У квітні 1961 року сталося нове повстання білих, яке продовжувалося чотири дні. Очолили його чотири генерали.
Після невдачі цього повстання виникла Секретна озброєна організація (САС), яка діяла терористичними методами і, залякавши європейське населення репресіями з боку майбутнього незалежного алжірського уряду, спровокувала (оскільки незалежність стала неминучою) масовий вихід європейців, що позбавило країну гостро необхідних їй управлінських і викладацьких кадрів, а також працівників інших державних служб.
Перша секретна зустріч, що відбулася в червні в Мелуне закінчилася невдачею, але після дискусії, що проходила між де Голлем і Бургибой, між лідерами ФНВ і Жоржем Помпіду (колишнім в той час приватним банкіром) і між ФНВ і марокканцями, тунисцями і єгиптянами, в Евіані в травні 1961 року відкрилася конференція. Але ФНВ висунув вимоги про визнання його як уряд і про право Ахмеда Бен Белли, що знаходився у в'язниці, бути присутнім на конференції; питання про гарантії для французів, які, можливо, побажали б залишитися в Алжірі; збереження за Францією прав на військово-морську базу в Мерс-эль-Кебире; питання про сахарську нафту і про умови проведення запропонованого референдуму про статус Алжиру.
У вересні 1961 року ОАС здійснила замах на де Голля, який закінчився невдачею. ОАС активізувала свою діяльність на території Франції, а також в Алжирі; з'явилися чутки про проголошення на півночі Алжіру диссидентської французької республіки на чолі з генералом Саланом. У жовтні Бен Хедда запропонував провести новий раунд переговорів.
Друга Евіанська конференція відбулася в березні 1962 року. 18 березня було підписано угода про припинення вогню. На конференції були узгоджені умови проведення референдуму, а також передбачено, що у випадку, якщо в ході референдуму більшість населення висловиться за незалежність Алжиру, наберуть чинності подальші домовленості, зокрема про те, що французькі війська будуть поступово виведені протягом трьох років звідусіль, крім Мерс-эль-Кебира, який залишиться за Францією протягом, принаймні, 15 років; що Франція зможе продовжувати свої ядерні випробування в Сахарі і збереже там на п'ять років свої аеродроми; що Франція продовжить свою економічну діяльність на сахарських нафтових родовищах; що французька технічна і фінансова допомога Алжиру буде виявлятися в колишніх об'ємах протягом, принаймні, трьох років. 3 липня 1962 р. уперше в історії Алжір став незалежною суверенною державою. Однак серед його лідерів не було єдності. Внаслідок подальших розбратів влада виявилася в руках Бен Белли, що повернувся на політичну сцену після шестирічного ув'язнення.
У червні 1965 року він був скинутий в той момент, коли готувався зняти свого міністра оборони полковника Хуарі Бумедьена. Полковник Бумедьен зайняв його місце глави уряду. До 1978 року Бен Белла знов знаходився у в'язниці, а до 1990 року у вигнанні.
Конголезька криза
З 1908 р. Конго офіційно була бельгійською колонією під назвою Бельгійське Конго. Країна була надзвичайно багата природними ресурсами: мідною рудою, ураном, алмазами.
Населення Конго складалося з приблизно 13 млн. чорних аборигенів і 100 тис. білих поселенців, що займали все керівні пости в політичному і економічному житті.
У кінці 50-х м. в Конго посилився національно-визвольний рух. Вже в його рамках виявилися міжплемінні проблеми. Значну роль грали дві організації, що спиралися на різні групи племен: Конголезький національний рух на чолі з Патрісом Лумумбой і Асоціація народів баконго на чолі з Жозефом Касавубу. У січні-лютому 1960 р. в Брюсселі відбулася конференція круглого столу, на якої проблеми Конго обговорювалися з участю лідерів національно-визвольного руху. Внаслідок переговорів бельгійський уряд був змушений прийняти пропозицію конголезьких лідерів про надання колонії незалежності, проголошення якої було намічене на 30 червня 1960 р. У травні в Конго відбулися вибори в парламент і в провінційні збори. Потім президентом країни став Касавубу, був сформований уряд на чолі з Лумумбой.