Утворення Директорії (стр. 4 из 6)

Ще наприкінці грудня 1918 р. під тиском політичних партій Директорія висунула пропозицію скликати Конгрес трудового народу України з метою організації влади. Право обирати делегатів надавалося тільки пред

ставникам трудящих класів. Петлюра хотів обійтися без цього законодавчого органу й стояв за зміцнення виконавчої влади в її мілітаризованих формах, але все-таки підписав відповідну декларацію разом з іншими членами Директорії. Було намічено обрати 528 делегатів за класовою ознакою, поміж них 377 від селян, 118 — від робітників і 33 — від трудової інтелігенції. Додаткові 65 місць надавалися представникам ЗУНР. Делегатські місця розподілялися між дев'ятьма губерніями України, Холмщиною і Підляшшям, а також профспілками залізничників та поштово-телеграфних працівників, які мали особливі заслуги в поваленні гетьманського режиму. Вибори відбувалися по куріях — на повітових селянських з'їздах, губернських робітничих з'їздах трудової інтелігенції.

16 січня 1919 р., коли виборча кампанія ще тривала, у Києві було скликано державну нараду в складі членів Директорії і уряду, керівників політичних партій і ударної військової сили УНР — корпусу січових стрільців. Винниченко заявив, що треба визначити спільну лінію щодо організації влади й рекомендувати її Трудовому конгресу. Керівники січових стрільців запропонували утворити замість Директорії військовий тріумвірат у складі С. Петлюри, командира корпусу Є. Коновальця та його заступника А. Мельника. Один із лідерів українських соціал-демократів М. Порш обстоював парламентський шлях розвитку. Він висловився проти як диктатури пролетаріату, так і військової диктатури. Відповідаючи стрільцям, Порш слушно зауважив: спочатку треба мати військо, а вже потім говорити про військову диктатуру. Представник есерів М. Шаповал доводив, що треба негайно встановити в Україні радянську владу, бо якраз цього вимагає трудовий народ. Нарада не ухвалила жодного рішення І тільки підтвердила зростаючу ерозію влади в УНР.

Однією з перших, до всього без будь-якої участі більшовиків, «збільшовизувалася» Дніпровська дивізія, що розміщувалася в Святошині під Києвом. Петлюра негайно вивів її за межі столиці, але це не допомогло. У селі Григорівка зібрався селянський з'їзд за участю бійців дивізії. Він зажадав передати владу Радам і націоналізувати великі підприємства. У зверненні до Директорії вказувалося, що «озброєний народ силою зброї буде домагатися своїх прав». На з'їзді було обрано ревком, раду дивізії та її отамана — Зеленого (Д. Терпила). Петлюра направив у Трипілля, де розташувалася дивізія, війська для роззброєння бунтівників. Тоді вони перейшли на лівий берег Дніпра, частково розгромили, а частково приєднали до себе військові підрозділи Директорії, дислоковані в цьому районі, й захопили Золотоношу, Гребінку, Ржищів і Черкаси. Тут стала складатися нова адміністрація під проводом українських лівих есерів і незалежників.

Наприкінці січня 1919 р. «збільшовизувалися» частини Задніпровської дивізії, що були розташовані на величезній території південної України. За наказом керівництва партії українських лівих есерів штаб дивізії у складі отамана М. Григор'єва, Ю. Тютюнника і С. Савицького вийшов з підпорядкування Директорії й розпочав під радянськими гаслами бойові дії проти білогвардійців та військ Антанти на фронті від Бесарабії до Перекопу. Дивізія Григор'єва поповнювалася за рахунок численних повстанських загонів селян.

Про підтримку Рад оголосили загони «батьки» Н. Махна (цей титул присвоїли отамани, які визнали його керівництво), що перебували в районі Гуляйполя. У Петлюри залишилося обмаль боєздатних сил: Запорізький корпус на чолі з отаманом П. Балбачаном та корпус січових стрільців під командою Є. Коновальця.

23 січня у Київському оперному театрі зібралися близько 400 делегатів Трудового конгресу. В обстановці війни у багатьох місцевостях вибори не відбулися, а деякі делегати не змогли приїхати в столицю. Основна частина делегатів представляла контрольовану українськими есерами Селянську спілку. Однак ця партія була роз'єднана на три частини і керувати діями своїх делегатів не могла. Та й не було вже у цьому жодної потреби. Директорія, якій конгрес висловив політичну довіру, готувалася до евакуації з Києва. Декларації й постанови делегатів відразу перетворювалися на клаптики паперу. Конгрес припинив роботу й саморозпустився.

Висновки:

Політика Директорії була суперечлива й недалекоглядна. Конкуренція між основними лідерами призвела до того – що хибно були розставлені пріоритети керування внутрішньою політикою країни, що призвело до ще більшої нестабільності в країні та хаосу.

IV Неспроможність соціальної діяльності Директорії та її падіння.

4.1. Підготовка Раднаркому до вторгнення в Україну.

11 листопада 1918 р. Німеччина підписала акт про перемир'я, що означало її фактичну капітуляцію. Для радянської Росії відкрилася можливість анулювати Брестську мирну угоду. 13 листопада ВЦВК РСФРР офіційно заявив, що вважає угоду недійсною.

У заяві вказувалося, що Російська Радянська Республіка вітає трудящих окупованих областей і «...обіцяє їм повну, що йде до кінця, підтримку в боротьбі за встановлення на їхніх землях соціалістичної влади робітників і селян». Курс на світову революцію, під гаслом якої відбувся жовтневий переворот, не перешкодив більшовикам прагнути до встановлення радянського ладу в межах кордонів колишньої Російської імперії. «Збирання» втрачених під час світової і громадянської воєн імперських земель навколо єдиного центру Раднарком розглядав як першочергове завдання.

Заяву ВЦВК про недійсність угоди відділяло од повідомлення про перемир'я на Західному фронті два дні. Але конкретні дії, що випливали з факту капітуляції Німеччини, Раднарком розпочав, не гаючи й такого часу. Вже 11 листопада він дав директиву Реввійськраді республіки у 10-денний термін підготуватися до походу в Україну. Того ж таки дня головком І. І. Вацетіс, терміново відкликаний із Східного фронту В. О. Антонов-Овсієнко і Й. В. Сталін зустрілися з українськими більшовиками В. П. Затонським, М. О. Скрипником і Епштейном (Я. А. Яковлєвим). Останні дали невтішну інформацію: без уведення в Україну значних сил Червоної армії не можна розраховувати не лише на успіх революційного руху, а й на саме його виникнення. За цих умов організувати успішний похід в Україну впродовж десяти днів виявилося справою нереальною. Реввійськрада республіки не мала достатньої кількості резервних військ.

Одначе підготовка до вторгнення розгорталася на повний хід. 17 листопада було створено окрему від Реввійськради Росії Українську революційну військову раду. До неї ввійшли И. В. Сталін, Г. Л. Пятаков, В. П. Затонський і В. О. Антонов-Овсієнко. 28 листопада, через два тижні після утворення Директорії, було проголошено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України у складі Г. Л. Пятакова (голова), В. К. Аверіна, Артема (Ф. А. Сергєєва), К. Є. Ворошилова, В. П. Затонського, Е. Й. Квірінга, Ю. М. Коцюбинського, М. І. Подвойського, О. Г. Шліхтера та ін. Один із перших декретів цього уряду присвячувався утворенню Української радянської армії.

Щоб передчасно не видати справжнє призначення стягуваних у цю армію військ, їх назвали групою курського напряму. Антонову-Овсієнку дали можливість відібрати військові частини з резервної армії, що дислокувалася на Орловщині. Він включив у групу два полки ВЧК, три продовольчі полки, загони угорських Інтернаціоналістів, партизанські загони з-під Уфи, які складалися переважно з поволзьких татар, і три полки прикордонної варти, що раніше охороняли кордон Росії з окупованою Україною. Кістяк групи становили Перша і Друга повстанські дивізії, утворені з партизанських загонів у «нейтральній зоні». 1 грудня в газеті «Известия ВЦИК» з'явився маніфест Тимчасового уряду України, в якому проголошувалася його програма дій. Уряд заявляв, що стає на чолі мас, які повстали проти гетьманського режиму, обіцяв скликати після встановлення радянської влади на місцях Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, проголошував націоналізацію промисловості та банків, повідомляв про безкоштовну передачу селянам усіх поміщицьких земель з реманентом.

Отже, більшовики мали намір перехопити керівництво всенародним повстанням проти гетьмана і окупантів, хоч більша частина України вже перебувала під контролем Директорії. По суті, маніфест сконструйованого у Москві «українського уряду» заповідав конфронтацію з тією адміністрацією, яка утворювалася в ході повстання. Тим часом війська під керівництвом Антонова-Овсієнка вже розпочали вторгнення в Україну.

4.2. Неоголошена війна.

Перша і Друга повстанські дивізії прийшли в рух ще до сформування Української радянської армії. 18 листопада частини Другої дивізії зайняли Ямпіль і Хутір Михайлівський, 20 листопада — Рильськ, потім Суджу і Глухів. Якраз у Суджі й було проголошено утворення Тимчасового уряду України. Наприкінці листопада Перша дивізія зайняла Стародуб і ряд інших населених пунктів на Чернігівщині. І все ж, не маючи достатніх сил, ці дивізії були нездатні розгорнути фронтальний наступ.

Посилаючись на анулювання мирної угоди з Німеччиною, заступник наркома іноземних справ Л. Карахан опублікував циркуляр, з якого випливало, що Раднарком Росії більше не розглядає Україну як самостійну державу. Радянським установам пропонувалося вважати документи, видані українською владою, недійсними. Таким чином, уряд ухилився від визнання української незалежності непомітним відомчим циркуляром. Безсумнівно, це було зроблено, щоб швидше забути неприємні для нього часи, коли з УНР, а потім з Українською Державою підтримувалися офіційні дипломатичні відносини.