РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКЕ "БРАТСТВО” НА СЛУЖБІ У НІМЦІВ
Не виявлено серйозних ексцесів між російськими і українськими колабораційними формуваннями.
Єдиний відомий випадок — це перехід двох українських батальйонів з 30-ї дивізії військ СС (російської №2) до французьких партизанів-МАКИ під приводом того, що німці їх зрадили, зарахувавши до російської дивізії.
Найбільш знакові спільні дії російських і українських колабораціоністів це:
у німецькі частини вермахту дозволялося брати на службу тільки росіян (72%) і українців (28%), за винятком комуністів, бандерівців і карних злочинців;
спільне знищення під командуванням німців Хатині російськими есесівцями з батальйону Дірлевангера і українськими поліцаями з батальйону Кернера;
загибель у Бродському котлі 14-ї дивізії при СС "Галичина” і 454-ї охоронної дивізії вермахту, укомплектованої російськими козаками. Обидві дивізії загинули, прикриваючи відхід залишків шести німецьких дивізій. Те, що 3000 українців все ж змогли прорватися до німців, пояснюється тим, що, як фронтова дивізія, "Галичина” мала в шість разів більше артилерії, ніж 454-та охоронна, тобто каральна.
На Західному фронті полювали на німців-дезертирів загони 3-го Рейху: шість козацьких російських батальйонів з бригади польової поліції генерал-майора Духопельникова і три українських батальйони польової жандармерії з військовополонених РСЧА.
Мабуть, найодіознішим випадком російсько-українського колабораційного "братства” є вигнання зі штрафного батальйону СС Дірлевангера трьох російських рот і українського взводу — за "дідівщину” і пияцтво. Дідівщина по-есесівськи (слов’янський варіант) — це розстріл молодого поповнення у нетверезому стані.
Українські історики-емігранти відзначають, що в багатьох частинах РВА вермахту наприкінці війни було до 30 — 40% українців. Загальновідомою є тенденція істориків-емігрантів перебільшувати участь "своїх” у війні проти СРСР. Наприклад, козаки-емігранти стверджують, що на боці 3-го Рейху служило 250 тисяч козаків, що є явним перебільшенням. У той же час офіцери РВА КЗНР відзначають, що деякі частини РВА вермахту змішаної комплектації протестували проти перепідпорядкування Власову. У результаті німці були змушені заново формувати українські батальйони. У 481-му запасному полку РВА було два російських і один український батальйони. У 599-й бригаді РВА було 4 російських полки, 12 російських і один український батальйон, переданий потім генералу Шандруку, а не генералу Власову.
Це при тому, що спроби німців у 1941 — 1942 рр. направити офіцерів-поляків в українські частини, а офіцерів-прибалтів — у білоруські частини закінчились розкладом, падінням дисципліни, втратою боєготовності, і німці були вимушені припинити таку практику.
Таким чином, завдяки українофобії (багато в чому спровокованій ОУН-Б) 3-го Рейху, а також "старих” і "нових” союзників, 3-й Рейх недоотримав 300 — 400 тисяч солдатів-українців.