Смекни!
smekni.com

Ранньофеодальна станово-представницька та абсолютна монархія в країнах Західної Європи (стр. 9 из 10)

У XI-XII ст. Венеція, завдяки економічному пожвавленню Італії, стала найважливішим політичним і торгово-фінансовим центром Адріатики і Північної Італії. Хрестові походи та матеріальна підтримка хрестоносців, дозволили Венеції не тільки різко збагатитися, але і придбати немало нових володінь, як в Італії, так і в Середземномор'ї. Після перемоги над Генуезькою республікою в XIV ст. стала формуватися Венеціанська середземноморська імперія.

Майже вся Північна Італія, а так само найбільші міста Верона, Кремона, Мантуя та інші, в XIV-XV стст. підпали під владу економічно і політично розвиненої Венеції. Республіка стала важливим суб'єктом європейської міжнародної політики і дипломатії, що по-особливому відобразилось на республіканських інститутах влади.

Існувала відмінність інститутів влади і більш оформлена відмінність владних органів від урядових або виконавчих. Умовна політична революція 1297 року, що мала назву «Закриття Великої ради», сприяла прийняттю рішення про допуск тільки нобілітету до організації вищої влади і соціально-політичної замкненості інститутів влади. У 1315 році влада склала “Золоту книгу”[29] - список активних громадян, які мають політичні права.

До XV-XVI стст. утворилася, по суті, колегія міністрів - фінансів, військового посольств і т. д., всього шістнадцять. Особливою частиною уряду стала рада десяти. Це був перший спеціалізований орган державної безпеки, на який покладена політична задача «захисту конституції». Однією з внутрішніх причин кризи державності XVIII ст. в Республіці св. Марка[30]було зайво раннє становлення розгалуженої бюрократії в республіці, та її відриву від населення, що соціально змінилося.

Всі італійські республіки-комуни характеризувалися загальною властивістю: вперше тут сталося послідовне розмежування законодавчої і урядової влади від виконавчої, які отримали завершену професіонально-бюрократичну організацію.

ІСПАНІЯ

Після того, як Вестготське королівство і окремі ранньофеодальні об'єднання перестали існувати (початок VIII ст.) Іспанія була завойована арабами. Сформувався Кордовський емірат[31] - могутня арабсько-мавританська держава зі столицею в Кордові, що відноситься до ісламської імперії.

Завоювання арабами Іспанії прийшлося на момент завершення соціального процесу феодалізації. Підпорядкувавши собі селянські і напіввільні общини, заснувавши великі землевласницькі латифундії родової знаті вестготів і інших варварів, злившись з колишніми латинізованими рабовласниками. Був деформований процес феодалізації: араби захопили землі знаті, церкви, королівського домена. Така ситуація спочатку полегшила положення селянства, але і викликала згуртування позбавлених землі і відтіснених на північ феодалів. Вияв мусульманського фанатизму і релігійний гніт став особливим чинником нагнітання історичної напруженості.

Але були і позитивні результати арабського завоювання Іспанії. До X ст. існувало біля 400 торгових, ремісничих і культурних центрів. Севілья, Кордова, Валенсія - стали найбільшими містами тогочасної Європи. Пізніше це позначилося на рисах нової іспанської державності.

З незначних самостійних територій в північній частині Іспанії почалося історичне рушення, що отримало назву Реконкисти(VIII-XII стст.), за відвоювання земель у арабів. З'явилася перша іспанська держава - Астурія (початок X ст.), що стала в 1037 році королівством, виділилася Кастілія.

На північному сході утворилася самостійна держава зі столицею в Барселоні. Арагонське королівство, утворене в 1137 році, об'єднало в собі Наварру (IX ст.), Каталонію і Арагон (X ст.). Протягом XI-XII стст. відособилося графство Португальське, що незабаром стало королівством.

Особливу роль в роки Реконкисти зіграли католицька церква і духовно-рицарські ордени. До кінця XIII ст. за маврамизалишався невеликий Гранадський емірат, де вони протрималися до XV ст. Завершилося формування нової феодальної державності на території Іспанії. Хоч і в соціальному, і в культурному, навіть язиковому і етнічному відношенні вона не складала єдиного цілого, що довгий час перешкоджало створенню національної держави.

Основну територію Іспанії зайняло королівство Кастилія[32]. Численним був шар дрібного рицарства - ідальго. Особливе значення в становленні держави мало населення міст. Воно зобов'язувалося нести військову службу, становлячи значну частину іспанської піхоти і рицарської кінноти. Королі закріпили за містами особливі даровані грамоти - фуерос, що складають основу іспанського права того часу. Міста користувалися широким самоврядуванням: обирали магістрів, міську раду, суддів; вони мали в своєму розпорядженні власне ополчення - міліцією.

Другим найбільшим з держав Іспанії було Арагонське королівство, що представляло особливу політичну федерацію, куди входили Арагон, Валенсія, Каталонія і інші. У кожній збереглися свої правителі. У Аргоні, як і в Кастилії, сформувалася феодально-ленна ієрархія - головне місце належало не стільки королям, скільки магнатам - найбагатшим. Їх статус визначався сановими посадами і почесними титулами. Нижче дворянство більш було васалами магната, чим короля.

Слабіше були розвинені тут міста. Але протягом XIII-XV стст. Аргон приєднав до себе значні території Середземномор'я, ставши найбільшою морською державою Європи.

Третім самостійним королівством була Португалія. У середині XII ст. португальські королі остаточно відділилися від Кастилії, визнавши себе васалами папського престолу. По соціальному і політичному розвитку Португалія була багато в чому схожа з Кастилією.

Слаба централізація, недостатній вплив королівської влади додавали іспанській державності XI-XII стст. значні межі ранньофеодальної монархії.

Монарх мав обмежені повноваження. Він мав право наказів, конфіскації, представляв вищу військову владу, але прав законодавства за ним не признавалося, крім фуерос. Судову владу король мав також тільки в межах свого домену. Радикальним способом управління країною було право монарха скликати церковні собори.

Королівську владу не визнавали спадковою. За порадами духовенства і магнатів, з складу колишньої королівської сім'ї, обирали правителя. Після смерті короля його домен ділився між дітьми, які були вимушені вести війни за нові об'єднання володінь, що гальмувало зміцнення єдності країни.

Королівський палац був номінальним представником загальнодержавної адміністрації. Главою адміністрації вважався майордом[33] начальником рицарської кінноти був кабальєрисо. Палацовими фінансами завідував тасореро, керівником писарів і секретарів канцелярії був нотаріо, що вів королівську переписку.

Магнати мали не тільки феодальний, але і політичний статус, по своїх привілеях рівний статусу короля. Їх не можна було засудити за злочин ні до смертної страти, ні до тілесних покарань, крім як судом короля. Але і вони мали право висунути обвинувачення проти самого короля. Знать була звільнена від податків. Їх будинки вважалися недоторканними для посадових осіб і закону. У разі порушення привілеїв, фуерос, за ними зберігалося право оголосити королеві війну.

Основна маса дворянства (інфанціони[34] і ідальго) навіть близько не підходили в своїх правах і привілеях до знаті. У XIV ст. було навіть узаконене право господ умертвляти своїх підданих “холодом, голодом і спрагою". Навіть король був позбавлений права заступатися за підданих.

За принципом майората спадщина передавалася тільки в одні руки, що послужило появі дворян, позбавлених власності. Вони, спрямувавшись в міста і з'єднавшись з міським населенням, стали основою для нової найманої королівської армії.

У період становлення державності королівська влада була відносно слабіше політичної ролі станів. Під впливом цієї ленна (з рисами феодальної) монархія швидко набула форм станово-представницької монархії. Роль і значення станово-представницьких установ в іспанських монархіях XIII-XV стст. були визначними для державно-політичного розвитку. Іспанію можна назвати країною, де станова монархія, як форма феодальної державності, склалася в найбільш класичному і завершеному вигляді.

Зміцнення централізованої адміністрації повільно міняло і статус королівської влади. До XV ст. вона прагнула закріпити за собою право на законодавство[35]. Але станові порядки обмежували це право межами королівського домена. Отримав визнання королівський суд, що став вищою інстанцією, в тому числі і з політичних питань. Карбування монети було визнане також королівської прерогативою. Король знайшов визнане право керувати Радою[36].

Змінився порядок успадкування королівського трону. Замість обрання закріпилося право передачі престолу, слідуючи принципу майората, первонародженій дитині монарха. З'явилися, як позитивні моменти, так і негативні: майоратною перевагою охоплювалися всі діти. Престол мали відтепер і жінки, що стало непоодиноким явищем. Зростання значення шлюбу для корони зумовило зміцнення впливу духовенства на долю влади.

Склад королівського палацу змінився у бік відособлення заголено адміністративних функцій. Королівський канцлер став головним обличчям адміністрації - охоронцем друку. Він відав складанням грамот, дипломатичними стосунками. Мав право візування королівських розпоряджень, і контролювати їх. З'явилася посада верховного судді - головного аделантідо. Майордом зосередив в своїх руках управління фінансами. Інші функції були підвладні становим установам або магнатам.

У XIII ст. виникла Королівська рада, якій належало право рішення найважливіших військових справ і питань законодавства. Формування Ради залежало від станово-представницьких установ. З XIV ст. до його складу вибираються від 4 до 12 найбільш ведучих законознавців. Вже до XV ст. Королівська рада поділялася на дві палати: судову і адміністративну у справах корони і королівства.