У 802 році Карл Великий наказав скласти правди всіх племен, що входили до складу його імперії. Ці правди встановлювали норми права з урахуванням процесу зростання майна, класоутворення і формування феодальних відносин.
У 843 році розкол був юридично закріплений в договорі, укладеному внуками Карла Великого. Правонаступниками імперії стали три королівства: - західно-франкське, східно-франкське і серединне. Основним джерелом права у франків стає звичай, який має письмовий характер.
У період V-IX стст. відбувається запис звичаїв племен Франкської держави у вигляді так званих «варварських правд». Створюються Салічеська, Ріпуарська, Бургундська та інші правди.
Правовою основою складання правд стали не тільки звичаї, але і ті норми правди, які були запозичені у римлян (конституції, едикти магістратів та імператорів, рескрипти, декрети).
З урахуванням того, що останні роки існувала Римська церква, велику роль грало її законодавство - канони, які були прийняті на з'їздах церкв, також запозичалися. Були спеціальні видання, які цілком присвячувалися цим питанням - капітулярії. Хлодвіг, як додаток до Салічеської правди, видавав капітулярії. Вони доповнювали основний закон, розділи які необхідно було врегульовувати і послідуючі пропуски в законодавстві.
Сама Салічеська правда відображала період становлення ранньофеодальних відносин, які засновувалися на формуванні земельної власності. Цей інститут складався в період сеньйоріальної монархії аж до XIII ст.
У цей же період королі починають видавати законодавчі постанови, чим активно сприяють формуванню і зміцненню феодальних відносин. Потрібно відмітити іменні грамоти, які видавалися королівською владою світським земельним магнатам, монастирям і церквам, звільняючи відповідні території від дії судової, поліцейської, фінансової та іншої юрисдикції державної влади і, тим самим, зосереджуючи всю повноту влади в руках магнатів і духовенства.
Основні межі права яскраво характеризує Салічеська правда - одна з найдревніших форм запису звичаїв Салічеських франків. Запис цих звичаїв відносять до часу правління Хлодвіга. У подальші роки їх зміст доповнювався. Текст Салічеської правди являє собою розрізнений запис звичаїв, що склалися, в основному, ще до утворення Франкської держави і звичаїв, що виникли при формуванні класового суспільства і утворенні держави. Її зміст відображає соціальний і правовий устрій, що характеризує перехід від первісної общини до класового суспільства. Одна з основних його задач - захист приватної власності, що змінював колективну. Характерний для Салічеської правди формалізм, який вимагає здійснення правових дій в суворо установленій формі.
Про майнову нерівність свідчить поява статей про позику і боргові зобов'язання. З появою приватної власності виник інститут успадкування майна і дарування.
У області зобов'язальних відносин Салічеська правда мала в своєму розпорядженні прості форми операцій: купівля-продаж, позика, обмін. Передача права власності при операціях здійснювалася публічно, а невиконання зобов'язань спричиняло майнову відповідальність. Шлюб проходив у формі купівлі женихом нареченої. Заборонявся шлюб між вільними і рабами. У разі складання такого шлюбу вільна людина ставала рабом.
Основна увага в Салічеській правді приділялася злочинам і покаранням. Під злочином розумілося нанесення шкоди особистості, майну або порушення королівського «миру». Під покаранням розуміли - відшкодування збитків потерпілому або членам його роду, сплата штрафу королеві за порушення королівського «миру». За Салічеською правдою, для злочинів і покарань характерна система штрафів, хоча зберігаються пережитки первіснообщинного ладу: розплата життям, у випадку, якщо вбивця не в змозі сплатити штраф, участь родичів у сплаті або отриманні штрафу за вбивство, вигнання людини з общини (у разі оголошення його поза законом), заборона в прийнятті його іншими. У тому випадку, коли для раба передбачалася страта, вільна людина повинна була сплатити штраф. Якщо раб вбивав вільну людину, то вбивця віддавався родичам убитого як половина штрафу за вбивство, а іншу платив його господар. Вільна людина, що вбила раба, платила штраф на користь його господаря.
Салічеська правда виділяла наступні види злочинів:
· злочини проти особистості ( вбивство, згвалтування, каліцтво, наклеп, образа, викрадення вільних людей, посягання на честь, достоїнство і свободу);
· злочини проти власності (крадіжка, грабіж, підпал, нанесення шкоди майну);
· злочин проти порядку (неявка до суду, лжесвідчення);
· порушення розпоряджень короля.
Основним видом покарання, таким, що застосовувався до вільних людей, був штраф. Він визначався двома частинами: одна з них призначалася потерпілому або його родичам, інша - йшла на користь держави. Передбачалося також покарання у вигляді конфіскації майна. Смертна кара і тілесні покарання застосовувалися тільки до рабів. Процес по Салічеській правді носив звинувачувальний характер і передбачав три види доказів: співприсяжність, свідчення свідків і ордалії - «суд божий». До рабів застосовувалися тортури.
Всі варварські правди характеризуються як основні джерела права, запису звичаїв: фрагментарністю - вириваючи головне з контексту всієї правової регламентації, не представляли єдиного цілого, а тільки регулювали з точки зору законодавця і права - основними були майнові відносини (оскільки земля була основним джерелом багатства), земельні відносини, сімейні відносини (також були важливими інститутами, оскільки сім'я - колективна виробнича сила, джерело багатства, тільки разом можна було утримати власність і вести господарство), але були нерозвинені торгові відносини. Будь-яке суспільство потребує захисту порядку, тому найважливішим інститутом був інститут злочину і покарання. Особливе положення займала Англії, де система джерел ранньофеодального права пов'язана з іншими джерелами, не характерними для Німеччини і Франції. Всі джерела в Західній Європі пов'язані з іменами королів. Це вже були не звичаї, а законодавство королів. Основні межі англосаксонського права в принципі співпадають з іншими країнами: єдина основа, значення сім'ї, охорона основних устроїв феодального суспільства, фрагментарність. Безсистемність - характеризується відсутністю системи взаємовідносин між частинами, що складають систему, тобто інститутами права власності, шлюбу і сім'ї, обов'язкових відносин, карного права - злочину і покарання. Пов'язана з практикою застосування - сам король створює норму права, за допомогою ради мудрих (згоди князів, згоди народу). Всі закони є судебниками для суддів.
Розглядаючи виникнення і розвиток держави Франків, його суспільний і державної лад, систему органів влади, управління і основні межі права, можна сказати, що головною лінією розвитку франкського суспільства було формування і еволюція феодальних відносин, як наступної стадії розвитку суспільства після первіснообщинного і рабовласницького ладу.
Розвиток феодальних відносин був зумовлений тим рівнем, який складався ще у Франкській імперії. Земля концентрується в руках не багатьох, йде закріпачення селян.
Як вже говорилося, після смерті Карла Великого, стався розкол держави франків на декілька частин, що послужило причиною утворення нових держав. Правовою основою розділення землі Франкської імперії став Верденський договір 843 року, Карл Лисий отримав землі на захід від ріки Рейн. Це стало базою для розвитку подальших феодальних відносин у Франції. З IX-XI ст. розвинені феодальні відносини стають пануючими. У основі цього процесу лежало монопольне право на землю феодалів; зникнення вільних селян-землевласників; панування натурального господарства, яке вело до дроблення великих сеньйорій і виникнення великих маєтків. Вони стають чинниками, які ведуть до підриву єдності країни і територіального розпаду.
Процес становлення пануючого класу. Приватна власність на землю стала основою формування класів феодалів. Вплинула і система васальних відносин, яка відображала складні відносини між різними категоріями земельної власності. Приватна власність вела до того, що з’являлися великі площі землі в одних руках: захоплення, успадкування, державні наділи, закабалення, все це вело до монопольного права на володіння земельною власністю в руках вузької групи осіб (король і найближче оточення). Васальна система, що склалася у Франції, характеризувалася правовим оформленням відносин між землевласниками. Мета зводилася до того, щоб забезпечити політичну силу земельної власності і підтримати їх військовою силою.
Потужність власника землі визначалася кількістю васалів, тому прагнучи залишати мінімум землі, власник роздавав землі васалам. Собі залишали тільки родовий маєток, інше віддавалося у вотчину - у використання васалами, які повинні були виконувати деякі обов'язки.
Визнання влади сюзерена. Договір між васалом і сюзереном укладався публічно за допомогою чітко розробленого і урочистого обряду. Головним в цьому обряді було введення васала сюзереном в його володіння, а також клятва вірності васала. З’являється певна система між власниками землі – ієрархія. Також діє правило: “Васал мого васала, не мій васал". Сеньйор брав на себе обов'язок захищати свого васала, не тільки особисто, але і його майно. Також у разі необхідності допомагати йому матеріально, а васал повинен був нести військову службу[5] у сеньйора, брати участь в судах, інших зборах, робити грошові виплати, які були суворо зафіксовані в звичаях: при викупі сеньйора з полону, при виданні старшої дочки заміж, при посвяченні старшого сина в рицарі. Також могли підносити різні подарунки. Договір діяв протягом усього життя. Надалі васали добилися права успадкування землі. Таким чином, формувався клас землевласників. Цей процес тривав досить довго.