Однак і кукурудза не дала очікуваних результатів. Партійна верхівка звинуватила селянство у недостатньо відданій пращ на колгоспних ланах і взяла курс на ліквідацію особистих присадибних господарств. Мовляв, коли селян позбавити власного господарства, то у вивільнений час вони сумлінніше працюватимуть у колгоспах. Посилився податковий тиск на селян, знову вдалися до обтинання городів, обмеження кількості худоби. З 1958 по 1962 р. поголів'я корів на се-лянських пддвір'ях скоротилося з 22 до 10 млн голів. Утиски селянських господарств, підперта експлуатація праці колгоспників призвели до масової втечі селян до міста. Дешеві робочі руки потрібні були для розширення промислового виробництва, будівельного комплексу.
Міграція до міст загострила і без того серйозну житлову проблему. М. Хрущов намагався її розв'язати шляхом механізації будівельних робіт та широкого будівництва малогабаритних «п'ятиповерхівок», які за низьку якість архітектурного планування та будівництва у народі прозвали «хрущобами».
Все ж мільйони недавніх мешканців «комуналок» та бараків уперше отримали власні окремі квартири. Порівнюючи зі сталінським періодом, удвічі зросла заробітна плата робітників, у крамницях з явилися телевізори, холодильники, пральні машини. У вільному продажу були автомобілі «Волга» та «Москвич». Звичайно, ці товари коштували надто дорого, як на середній рівень зарплати, і придбати їхмогли далеко не всі.
Грошова реформа 1961 р. викликала деякі інфляційні тенденції і негативно вплинула на життєвий рівень населення. Формально її метою була зміна загального масштабу цін і зарплати (зменшення у 10 разів). М. Хрущов обіцяв, що за новою копійкою почнуть нахилятися перехожі на вулицях. Фактично ж реформа призвела до деякого підвищення, хоча і у новому масштабі, роздрібних цін на продукти і товари широкого вжитку. Разом з тим, розуміючи важливість заохочення виробників сільгосппродукції (а нестача продуктів харчування відчувалася дедалі більше), керівництво вирішило підвищити закупівельні ціни. Це дещо полегшило життя колгоспників — найзнедоленішої верстви населення - однак відчутно вдарило по бюджету робітників та службовців, оскільки підвищення закупівельних цін примусило у 1962 р. підвищити і роздрібні ціни: на масло - на 50 %, на м'ясо - на 25-40 %. Неврожай 1963 р. викликав розлад у постачанні населення продуктами, особливо хлібом. Його випікали з домішкою горохового борошна, знову з'явилися довгі черги. Радянський Союз уперше змушений був закупити продовольче та фуражне зерно за кордоном, надалі така практика стала звичною.
Низький рівень життя, часті перебої у постачанні, відсутність елементарних громадянських прав і політичних свобод, свавілля властей спричиняли спалахи народного протесту. Навесні 1962 р. у СРСР відбулися масові народні виступи, антиурядові демонстрації, зокрема у містах Теміртау (Казахстан), Александрові (Владимирська область Росії), Кривому Розі (Україна), Грозному (Чечено-Інгушетія). Найгостріші страйки і демонстрації відбулися у травні 1962 р. у м. Новочеркаську (Ростовська область Росії). За наказом М. Хрущова проти демонстрантів кинули війська. Під час розгону демонстрації десятки людей було вбито, сотні поранено. У «антирадянській діяльності» звинуватили і розстріляли кілька робітничих активістів. Як і завжди, засоби масової інформації СРСР, які старанно замовчували факти спротиву комуністичному режимові, зберігали мовчанку про новочеркаські події. Новочеркаський розстріл продемонстрував несприйняття робітниками політики непослідовних економічних перетворень М. Хрущова.
Непослідовною була й політика хрущовського керівництва в галузі культури та освіти. З метою наблизити навчання до виробництва у 1958 р. розпочали реформу середньої школи. Термін навчання збільшився з 10 до 11 років. Починаючи з 9-го класу, учні два дні на тиждень мали опановувати виробничі спеціальності безпосередньо на фабриках, заводах, у радгоспах. Реформу проводили нашвидкуруч, без глибокого вивчення справи, без достатнього фінансування. Своєї мети — підняти престиж робітничих професій та збільшити кількість кваліфікованих робітників - вона не досягла.
У ті ж роки почалося цькування і переслідування творчої інтелігенції. Перший залп ідеологічної нагінки було спрямовано проти знаменитого поета і письменника Бориса Пастернака, який у 1957 р. видав за кордоном головний твір свого життя - роман «Доктор Живаго». Письменник намагався опублікувати свій твір у СРСР, однак це виявилося неможливим через цензуру. У романі описано події громадянської війни в Росії з погляду інтелігента, глибоко гуманної людини, яку обурює будь-яке кровопролиття. У 1958 р. авторові присудили Нобелівську премію. Публікація роману за кордоном без відома властей викликала обурення з боку верхів. Комуністична пропаганда розпочала кампанію грубого цькування письменника, звинувачуючи його мало не в зраді Батьківщині. Преса СРСР постійно публікувала підбірки «листів трудящих» з осудом поета. В умовах постійного гоніння, грубих образ Б. Пастернак змушений був відмовитися від отримання найпочеснішої міжнародної нагороди. ЗО травня 1960 р. поета не стало.
Б. Пастернак був не єдиним представником творчої інтелігенції, який зазнав ідеологічних переслідувань. У 1961 р. КДБ вилучило у письменника Василя Гроссмана рукопис його роману «Життя і доля», у якому без прикрас змальовано увесь трагізм початкового періоду німецько-радянської війни. Головний ідеолог партії Михайло Суслов заявив, що така книга може з'явитися у світ не раніше ніж через двісті років.
У 1962 р., коли М. Хрущов відвідав і гостро розкритикував виставку художників-авангардистів у московському Манежі, розпочалися гоніння на абстракціоністів, модерністів, а далі і на кінорежисерів, поетів, музикантів, представників інших творчих професій, чиї твори виходили за вузькі рамки загальнообов'язкового «соціалістичного реалізму». Брутальним нападкам з боку влади було піддано поетів Євгена Євтушенка, Андрія Вознесенського, Беллу Ахмадуліну, прозаїка Іллю Еренбурга, скульптора Ернста Неізвєстного, кінорежисера Марлена Хуцієва та багатьох інших.
Ернст Неізвєстний згодом став автором надгробку на могилі М. Хрущова, у якому досить влучно відобразив суть правління покійного лідера, склавши рівновеликі брили білого та чорного мармуру, контрастність яких символізує суперечливість особи М. Хрущова та його правління - боротьба зі сталінізмом і утвердження власного авторитаризму, непослідовність у спробах лібералізації радянського режиму.
Опора комуністичного режиму - партійно-державна номенклатура -сприйняла спроби лібералізації суспільного життя з глухим ремствуванням, вбачаючи в них відхід від головних засад марксистське-ленінської доктрини і замах на свої кастові інтереси. Реформаторська діяльність М. Хрущова не оминула й апарат КПРС, який у 1962 р. було поділено на дві структури — промислову і сільську. Створювались паралельні крайкоми та обкоми партії — сільські та промислові, що загострювало суперництво в апараті.
Відчутним ударом по партноменклатурі стало рішення про систематичне оновлення складу парторганів. Передбачалося, що керівні посади в КПРС функціонери займатимуть не більше ніж два терміни по чотири роки. Страх втратити «теплі» місця згуртував в опозицію до М. Хрущова впливову партійно-державну номенклатуру.
Невдоволеною правлінням М. Хрущова була і значна частина військових. У країні відбувалося значне скорочення збройних сил.
Відсутність соціальних гарантій офіцерам, нестача житла, складність із працевлаштуванням звільнених у запас та відставку сприяли критиці керівництва з боку військовослужбовців. Свої претензії до М. Хрущова мали й працівники КДБ, які за його правління втратили певну самостійність і підлягали пильному контролю партійних органів.
ЗМІНИ У ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ СРСР
У зовнішній політиці також відбився суперечливий характер керівництва М. Хрущова. Після смерті Сталіна радянський лідер розпочав ліберальні реформи не лише у своїй країні, а й чинив тиск на керівників країн Східного блоку, щоб ті наслідували приклад Москви. Для того, щоб «соціалістична система» трималася купи і піддавалася управлінню, вона мала діяти за єдиними правилами.
Кремль поводився у країнах-сателітах як господар. Коли у червні 1958 р. вибухнуло народне повстання у НДР і східнонімецькі власті виявилися неспроможними придушити виступи робітничого класу, за наказом Москви група радянських військ, дислокована в НДР, власноруч навела «порядок». Радянський Союз використав вступ ФРН до НАТО як привід для створення у травні 1955 р. воєнно-політичного блоку — Організації Варшавського Договору під власним керівництвом. До нього увійшли всі комуністичні країни Центральної та Східної Європи, за винятком Югославії. Восени 1956 р. радянські війська потопили у крові революцію в Угорщині.
Критику сталінізму в СРСР схвально зустрів комуністичний лідер Югославії Йосип Броз Тіто, який намагався побудувати у своїй країні соціалізм за власним планом. Відносини між СРСР і Югославією, розірвані за часів Сталіна через небажання маршала Тіто виконувати накази з Москви, починаючи з 1954—1955 рр. нормалізувалися. Однак нові спроби Москви втягнути Югославіє до комуністичного табору призвели до нової напруженості між країнами.
Розвінчання культу особи Сталіна справило болісне враження на керівників Китаю та Албанії. Мао Цзедун та Енвер Ходжа у цей період створювали власні культи. Мао претендував на вивільнене місце лідера у міжнародному комуністичному русі, яке традиційно належало керівникові Кремля. Стосунки між СРСР, з одного боку, Китаєм і Албанією, з іншого, погіршувалися. У результаті обидві країни опинилися поза радянським блоком.