На правому фланзі Південного фронту - на лінії Новоград-Волинський, Житомир, Фастів, лівий берег Дніпра, Сосниця, Хутір-Михайлівський — 4 листопада наступ розпочала 12-а армія.
Червонокозаки В. Примакова і латиські стрільці 12 грудня вибили денікінців з Харкова, зумовивши захоплення Донбасу. 16 грудня денікінці залишили Київ. Білогвардійський фронт почав розвалюватися. На початку січня 1920 р. Червона армія повністю зайняла Донбас. У січні-лютому розгорнулися бої за Правобережжя. У перші дні лютого червоні ввійшли в Миколаїв і Херсон, а потім при допомозі робітників, які підняли збройне повстання, в Одесу. Україна була очищена від денікінців. Наприкінці березня 1920 р. склав зброю останній їх оплот—Новоросійськ. Лише Крим, невдалий штурм якого вели ослаблені більшовицькі війська, все ще залишався під контролем білогвардійців.
Таким чином, боротьба між Добровольчою армією, Червоною армією і об'єднаними українськими арміями, яка розгорнулася на території України в другій половині 1919 р., завершилася перемогою більшовиків.
Цілком зрозуміле з погляду вищесказаного вкрай вороже ставлення до українства з боку «охоронців», що стоять на сторожі інтересів бюрократії чи плутократії, панування національного чи станового, централізму чи феодалізму.
Для них — це руйнівна, анархістична стихія, ворожа суспільному ладу і державному порядку, як вони собі його уявляють. Оскільки в програмі українства соціально-економічна сторона тісно і нерозривно пов'язана з політичною і національною, так що неможливо відокремити його «національні вимоги» від його «соціального радикалізму», то навіть і для тих, хто був би, можливо, схильний піти на певні поступки чисто національним українським вимогам, але не може змиритися з українською соціально-економічною програмою, немає місця для компромісу і угод. Об цей наріжний камінь українства розбилась спроба польсько-українського порозуміння в Галичині, так звана угода 1890 р. Ціною поступок у сфері культурно-національній польсько-шляхетські політики хотіли перетворити українців на охоронців політичного і суспільного statusquo, привести їх до зречення їхнього «соціального радикалізму», захисту інтересів українських мас. Ця пропозиція була дуже спокусливою для тодішнього, у всіх відношеннях обділеного, українського суспільства Галичини, і в його середовищі якийсь час було хитання; але логіка фактів, логіка національного українського руху негайно взяла гору, і сочевична юшка національних поступок, за яку мали бути продані найважливіші життєві інтереси українського руху, була відкинута.
Якщо таким чином свідомі, прогресивні, політично і соціалістично настроєні елементи, що являють собою сучасний український І рух, так різко обмежені справа, що тут немає місця для будь-яких 1 угод, компромісів і т. п., то зліва — з боку прогресивно чи соціалістично настроєних шарів великоросійського чи польського суспільства варто було б, здається, чекати доволі близького і тісного єднання, природного для елементів співзвучних і в цілях своїх : доволі близьких. Однак на ділі виявляється не те. І тут дається взнаки не лише брак поінформованості, відсутність належних відомостей про суть і характер українського руху, а й більш чи менш несвідоме успадкування ідей офіційної російської народності в суспільстві великоросійському, традицій «історичної Польщі» — в суспільстві польському, від впливу яких, очевидно, не встигли цілком звільнитися навіть найпрогресивніші групи того й другого суспільства.
Це малодоброзичливе ставлення до українства прогресивного великоросійського суспільства має свою доволі довгу й невеселу історію. Законоположник і вождь прогресивної Росії Бєлінський, як відомо, зустрів вождя і пророка нового українства Шевченка різкими вихватками, в яких проступало не тільки нерозуміння українства, але й неприхильність до цього, ледь народженого тоді руху. Палкому проповідникові європеїзації Росії, найповнішого засвоєння нею західної культури і державності, українське народництво, романтичне козакофільство, культ демосу здавались чимось ворожим культурному розвиткові Росії, що відволікало сили від культурного руху «на захід». Розгром кирило-мефодіївського гуртка, тяжка кара, що впала на представників цього найчистішого, найпрогресивнішого вияву українського руху, викликали в ньому зловтішні зауваження, недостойні прогресивної Росії і засуджені по достоїнству біографами Бєлінського. В не таких різких формах це неприхильне ставлення до українства давало про себе знати і пізніше — за небагатьма і доволі слабенькими винятками. Українство здавалось представникам прогресивної Росії чимось малосерйозним і малокультурним, малопрогресивним, якимось вузьким провінційним патріотизмом, архаїчним партикуляризмом, недостойним сучасної людини. Жива, дружна робота над одними й тими ж питаннями в епоху визволення селян дещо зблизила і згладила цю нерівність. На цей час припадають сповнені симпатії до українства відгуки Добролюбова , Тургенєва, Бакуніна. Але урядові проскрипції ще раз скинули українців з їхніх позицій, і коли вони, після довгої вимушеної перерви, що загальмувала український рух, почали в 1870-х роках з того самого місця, на якому захопили їх урядові заборони, — представникам прогресивної Росії українство знову здалось чимось вузьким і жалюгідним, стало предметом якщо не неприязні, то поблажливого співчуття. Цікаво констатувати, що навіть український радикалізм Драгоманова, який звужував до мінімуму спеціально-українські національні запити в інтересах, так би мовити, загальноросійських політичних і культурних завдань, здавався все ж представникам лівих великоросійських течій вузьким, жалюгідним провінціалізмом і викликав тільки насмішкуваті зауваження такого чутливого показника сучасного прогресивного курсу, як Салтиков, що жартував над «гадяцьким сепаратизмом».
Таке ставлення, окрім необізнаності, підтримувалось також тією обставиною, що поруч з українцями, які відмовлялися йти «в бік найменшого спротиву» і які бажали поєднувати інтереси загальнокультурні чи загальнополітичні з безпосереднім служінням суспільству, своєму народові, знаходилось і знаходиться немало людей прогресивно настроєних, тямущих, навіть обдарованих, котрі, виросши в атмосфері офіційного обрусіння, втратили живий зв'язок з народним життям, з традиціями українства, і не вважаючи себе якимись там відступниками, цілком щиро зараховуючи себе «тоже к малороссам» 10, обмежуються в своєму «малоросійстві» більш чи менш неясними і доволі несерйозними симпатіями до зовнішніх, декоративних сторін українського життя і серйозно ставляться лише до культури і державності «загальноросійської», тобто великоросійської. З голосу таких «теж малоросів» різних відтінків, чи «більшості малоросів», як їх титулують при нагоді11, повторювали урядові сфери різні аргументи, якими мотивувались заборони і репресії проти українського слова, проти українського руху, і вони не залишались без відгуку і в прогресивних колах. По слабості людській всі ми охочіше віримо тому, що нам більше подобається, більш вигідне, і в прогресивних, як і в охоронних колах із двох категорій «малоросів» —- тих, які ставили відомі вимоги в інтересах української народності, і тих, хто не ставив жодних вимог, прирікаючи українську народність на службову роль стосовно (велико) російської культури і державності, ці останні, так би мовити «общеруссн малороссийскаго происхождения» мали більше шансів: саме їх хотіли вважати за справжніх виразників українства, представників того, які справжні українці і яким їм треба бути й надалі. З їхніх слів і з огляду на їхнє існування повторювались ходячі фрази, що національні устремління українства — це справа купки фантазерів, які не мають грунту ні в українському суспільстві, ні в українських масах; що сучасне українство взагалі явище наносне, вигадане; ніякої власне української мови немає і бути не може; українців цілком задовольняє загальноросійська література й культура,— і прагнення до створення української літератури, науки і т. п. це непотрібне роздрібнення сил, шкідливий партикуляризм, що суперечить сучасним прагненням до загальнолюдського і т. д.
Врешті-решт з-під ухильного мовчання, яким оточується звичайно все, що стосується українства, у (велико) російських прогресивних сферах виступають мотиви доволі аналогічні з аргументами і мотивами кіл охоронців: сумніви в законності устремлінь українців до самостійного національного розвитку, побоювання за долю загальноросійської культури і державності, що може потерпіти певне послаблення з розвитком культури української, і бажання утримати в службовій ролі українську народність.
Російська соціал-демократія, взагалі недоброзичливо настроєна до національних питань, не змирившись, як соціал-демократія австрійська, з неминучістю національної диференціації соціал-демократизму, зокрема дуже неприхильно ставилась досі до національних запитів українства. Вважаючи, що привнесення національних вимог послаблює класову солідарність взагалі, вона піддає сумнівам наявність національних запитів в українських робітничих мас, вважає їх недоречними, шкідливими.
Разом з нею думку про відсутність в українських мас певних національних запитів засвоїли і представники інших прогресивних напрямків. Звичайно, якщо ставити необхідною умовою, щоб по кожному запиту більш свідомої частини суспільства були представлені докази наявності такого запиту у всієї маси населення, можна відкинути будь-яке із сучасних питань (окрім аграрного) і ставити таку вимогу до українства — значить штовхати його на шлях посиленої не лише національної, а й націоналістичної пропаганди. Але це забувається у даному випадкові.