Більшість з них розміщувалась в спеціальних таборах, якими опікувались ООН та Міжнародна організація біженців. Після переговорів і узгоджень розпочалось розселення мешканців таборів по різних країнах. Це розселення тривало з 1947 по 1955 роки. Крім традиційних країн – Канади, США, Аргентини, Бразилії, українці „відкрили” для себе нові землі. Так опинились українці в Британії, Уругваї, Парагваї, Чілі, Австрії.
Специфічним видом еміграції в 70-80 роки ХХ століття в СРСР і в радянський Україні стало утворення подружніх пар з іноземцями для наступного виїзду за кордон. Дівчата виходили заміж за іноземних спеціалістів, зарубіжних студентів та аспірантів, в основному з азіатських і африканських країн.
В останнє десятиліття ХХ сторіччя Україна переживала економічну кризу пов`язану з переходом до нової моделі економіки. Перехід до т. зв. ринкових відносин різко погіршив матеріальне становище українців. З`явились невідомі за радянських часів безробіття, невиплата заробітної платні, зубожіння. Саме вони стали причинами масового виїзду українців за кордон. Серед тих хто виїздить за кордон представники інтелігенції – вчителі, лікарі, наукові працівники, викладачі вищих навчальних закладів; робітники – будівельники, кораблебудівники, моряки.
Українці погоджуються на будь-яку роботу і на заробітну платню нижчу від звичайної в цих країнах. Частина українців намагається отримати офіційний дозвіл не лише на тимчасову роботу але і на постійне проживання. Серед європейських країн, де в кінці ХХ і на початку ХХІ століття працюють українці, Польща, Чехія, Словакія, Німеччина, Італія, Іспанія, Португалія, Росія. Частина українців виїздить до США, Канади, Нової Зеландії, Аргентини.
Життя українців за кордоном.
Соціально-економічний, політичний, культурний статус українців в країнах західного світу змінювався протягом всього процесу еміграції. Однозначно оцінити становище українців неможливо. Надто різні умови життя і праці наших співвітчизників в США і Канаді, Латинській Америці і Європі.
Близько трьох мільйонів українців проживають зараз в США і Канаді. Це одна із самих заможних груп української діаспори. Незважаючи на те, що українці були найбіднішими емігрантами кінця ХІХ – початку ХХ століття сьогодні вони мають досить високий соціальний статус. Популярними професіями серед українців стали професії лікаря, інженера, адвоката, вчителя, викладача вищого навчального закладу. Значна кількість українців має свій бізнес. Більшість українців мешкає в містах.
Соціально-економічне становище українців в Латинській Америці неоднакове. Найкраще становище української громади в Аргентині. Вона налічує близько двохсот п’ятдесяти тисяч. З них біля ста тисяч – мешканці Буенос-Айреса. Основна маса українців фермери і робітники. В останні роки ХХ століття зростає кількість осіб інтелектуальних професій. Це онуки і правнуки перших емігрантів.
Українці Бразилії, яких налічується більше трьохсот тисяч, в основному мешкають сільській місцевості. Фермерство для них є більше способом існування ніж багатого життя. Загалом рівень життя українців в Бразилії нижчий від середнього життєвого стандарту країни. В інших латиноамериканських країнах мешкає від тисячі до п`ятнадцяти тисяч українців. Більшість з них фермери, власники дрібних майстерень, наймані робітники. Невелика кількість інтелігенції.
Українська діаспора в Європі ділиться на дві частин. Частина з них постійно мешкала в Польщі, Чехії, Словаччині, Угорщині, Румунії. Найбільші громади в Польщі – близько трьохсот п’ятдесяти тисяч, в Румунії – трохи більше ста тисяч. Життя українців в цих країнах було і залишається нелегким. Становище співвітчизників змінюється потроху на краще лише в останні десятиліття.
В інших європейських країнах українців з’явились через еміграцію і зараз їх небагато небагато. В Британії – 30 тисяч, Франції – близько 40 тисяч, ФРН – 25 тисяч. Більшість з них опинилась в цих країнах в 20-30 роки ХХ століття та після Другої світової війни. Українці, в основному, зайняті фізичною, малокваліфікованою роботою. Невелика частина - власники дрібних підприємств, магазинів. Зростає кількість інженерів, вчителів, представників інших інтелектуальних професій.
Важкі умови життя, туга за Батьківщиною, природний колективізм притаманний українцям об`єднували їх на нових землях. Насамперед об`єднання йшло навколо церкви. Адже в кожному поселенні українці намагались побудувати свою церкву. Церковні братства стали самою поширеною формою об`єднання. Одним з перших стало Братство Святого Миколая засноване у містечку Шенандоа (США), у 1885 році, священиком Іваном Волянським. На сьогодні українці за кордоном об`єднанні в парафії Автокефальної православної церкви, греко-католицької, української католицької церкви, української протестантської громади, баптистської церкви.
Другою формою об`єднання стали товариства взаємодопомоги. Вони відіграли помітну роль у підтримці їх учасників, особливо в період скрут, потрясінь, масового безробіття. Згодом засновуються культурні товариства „Просвіта”, читальні, видавництва. Найкраще організовані в цьому відношенні українці США і Канади.
Східна українська діаспора.
Під східною українською діаспорою ми розуміємо українців які мешкають на території колишнього СРСР. Після розвалу Радянського Союзу поза межами України опинились, за різними підрахунками, від шести до восьми мільйонів співвітчизників. В 1989 році, за останнім переписом населення, в Росії проживало трохи більше чотирьох мільйонів українців, в Казахстані – близько мільйона, в Молдавії – близько шестисот тисяч і т.д. В процесі формування сучасної східної діаспори можна виділити свої особливості і етапи. Але саме головне те, що українці переміщувались (мігрували) в межах однієї країни – Російської імперії, а згодом СРСР.
Українські переселенці в Московській державі з`являються у XVII столітті. Це були втікачі з Речі Посполитої – учасники козацько-селянських повстань. Українці селяться в порубіжних землях Московської України. Нині це територія Курської, Білгородської, Воронезької, Ростовської областей Російської Федерації. На цих землях утворилась Слобожанська Україна. В 20-ті роки ХХ століття уряд радянської України піднімав питання про приєднання прикордонних районів Росії в яких проживають українці до УСРР. Але питання було вирішено не на користь Україні. Сучасне населення цих областей вже давно не відчуває себе українцями, забуло мову і культуру.
В кінці XVIIІ століття почалось масове заселення українцями територій Північного Кавказу. В 1792 році царський уряд переселив Чорноморське козацьке військо, організоване з колишніх запорожців на т.зв. Чорноморську прикордонну лінію. Цей кордон Росії з північним Кавказом проходив правим берегом річки Кубань. На двадцять п`ять тисяч козаків виділили біля тридцяти тисяч гектар землі. На початку XІХ століття козацьке військо поповнювалось переселенцями з Чернігівської, Полтавської, Харківської губерній. З огляду на нестачу жінок в 1832 році було проведено примусовий набір кількох тисяч дівчат з України і відряджено їх на Кубанщину. Обживаючи нові землі українці дійшли до гирла р. Кубань і далі на південний схід аж до Кавказького хребта. Так формувався „Малиновий клин” – територія Російської держави колонізована українцями.
До початку ХХ століття українці зберігали свою мову, культуру, традиції. Політика коренізаціїї-українізації проголошена в СРСР-УСРР в 20-ті роки ХХ століття поширювалось і на кубанські землі. В цей час тут працюють український педагогічний технікум, шість сот українських шкіл, два українських видавництва.
Протягом ХІХ століття українці доходять до Поволжя, починають освоєння заволзьких степів, територій Західного Сибіру і Північного Казахстану. Після скасування кріпосного ладу в 1861 році активізується переселення за Урал. Наші предки оселяються в Томській, Тобольській, Єнісейській, Іркутській губерній. Царський уряд надавав переселенцям п`ятнадцять десятин землі, позику в сто карбованців, невеликий земельний податок і звільнення на три роки від інших податків. Навіть такі мінімальні переваги привабили на ці землі, в 1891-1914 роках, більш ніж півтора мільйони українців. В основному, це були переселенці із малоземельних українських губерній: Полтавської, Харківської, Чернігівської, де більшість земельних володінь не перевищувала п`яти десятин.
Центрами т.зв. Сірого Клину вважались міста Омськ, Томськ, Актюбінськ. В 20-ті на початку 30-х років тут також діяли національні школи, педтехнікуми, виходили українські газети. Влада навіть утворювала українські райони і сільські ради.
Районами Північного Казахстану і Західного Сибіру рух українців не обмежився. Навпаки, з 80-90-х років ХІХ століття, особливо в 1906-1911 роках, під час проведення П.Столипіним аграрної реформи українське селянство починає освоєння сучасних територій Приморського і Хабаровського краю, Камчатської, Сахалінської, Амурської області. Переселення було настільки масовим, що українці налічували від сорока до шістдесяти відсотків населення цих районів. Саме тому ці землі отримали назву – Зелена Україна – Зелений Клин – Нова Україна. В двадцяті роки ХХ століття тут діяли понад півтисячі українських шкіл, три українські педтехнікуми, український відділ агропедінституту, три видавництва, десяток газет і журналів.