Політика, яку провадили більшовики в Україні в 1919 р. , дістала назву політики «воєнного комунізму». Вона означала: проведення повної націоналізації всіх підприємств, мілітаризацію праці, широкий централізм, введення продрозверстки, заборону торгівлі, скасування товарно–грошових відносин, натуралізацію в оплаті праці, урівнення в розподілі.
Розгляньмо складові політики «воєнного комунізму».
Одним із найголовніших завдань була націоналізація промисловості, фінансів, транспорту, системи зв'язку. Для управління господарським життям було створено Українську раду народного господарства (УРНГ), а також систему виробничих управлінь, главків, центрів (їх налічувалось до 45; вони керували діяльністю 10 720 великих, середніх і дрібних підприємств).
На початку 1919 р. низкою декретів і постанов було запроваджено продовольчу розверстку з селянських господарств, за якою селянське господарство мало здати державі 85% свого врожаю. На практиці це перетворилося на звичайну реквізицію. У 1919 р. на українське село було накладено продрозверстку в розмірі 140 млн. пудів.
Проведення політики «воєнного комунізму» на селі означало ще й колективізацію селянських господарств: поміщицькі господарства перетворювалися на радгоспи й комуни.
Запровадження в Україні «воєнного комунізму» супроводжувалося різким звуженням її суверенітету, що облудно прикривалося «воєнно–політичним союзом» братніх республік і зводилося до концентрації продовольчих ресурсів України в руках центру, передання йому головних важелів в управлінні українською економікою, а також — суцільною русифікацією (X. Раковський навіть заявив, що «декретування української мови як державної — справа реакційна»).
Запровадження «воєнного комунізму» спричинило величезний опір у суспільстві. Щоби придушити його, провадили політику червоного терору — однієї з найважливіших складових «воєнного комунізму”. Він проявлявся в репресіях проти реальних і потенційних противників більшовизму, масових розстрілах, організації у великих містах спеціальних концентраційних таборів, системі заручництва тощо.
На початку 1920 р. більшовики втретє повернули в Україну. Вони прагнули зробити все, аби вже ніколи не втрачати контролю над нею.
Перші кроки нової влади були розраховані на те, щоби продемонструвати населенню України своє прагнення виправити «помилки» (так вони сором'язливо називали свої жахливі злочини) минулих років. На VIII Всеросійській партконференції у грудні 1919 р. у резолюції «Про радянську владу в Україні» більшовики взяли на себе незвичне зобов'язання: стояти «на позиції визнання самостійності України», підтримувати прагнення українців учитися і розмовляти українською мовою. Трудящому селянству обіцяли обмежити масштаби радгоспного будівництва, добровільність у створенні колгоспів, передати землю тим, хто її обробляє. Робітників на свій бік залучали брехливими обіцянками покращити їхнє життя, перетворити на власників фабрик і заводів, на керівну силу суспільства, встановивши «диктатуру пролетаріату».
Проте, як і в попередні роки, обіцянки нової влади виявилися демагогічними.
Про реальне утвердження самостійності України годі було й казати. Українська промисловість і транспорт, як і в 1919 р. , передавалися під контроль російського центру. «Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може, вона задихнеться, а з нею і радянська влада, і ми з вами», — відверто казав Л.Троцький, голова Реввійськради Республіки, у виступі перед агітаторами, що відправлялися в Україну на початку 1920 р.
У господарській сфері більшовики продовжували політику «воєнного комунізму», наріжним каменем якої стала суцільна націоналізація і мілітаризація (воєнізація) найважливіших галузей економіки. У 1920 р. було націоналізовано понад 11 тис. підприємств. Впроваджувалася загальна трудова повинність. У січні 1920 р. в Україні було створено трудову армію, особовий склад якої перебував на казарменому становищі. Близько 30 тис. «трудармійців» працювали, зокрема, на підприємствах Донбасу. За відсутності матеріальних стимулів до праці тис.ячі робітників у пошуках кращої долі тікали на село. Торгівлю, кооперацію і кустарні промисли більшовики поставили поза законом.
Така політика призвела до остаточної руйнації промисловості, особливо важкої. В Україні не працювала жодна домна й не було вироблено жодного пуда прокату.
На селі, де половину населення вже становили середняки, більшовики зробили ставку на продовольчі загони та комітети незаможних селян (комнезами). На 1 листопада 1920 р. комнезамів налічувалось більш як 10 тис. Їх, власне, було вивищено над місцевими радами. Що ж до більшовицьких партійних осередків, то вони практично не мали підтримки з боку українського селянства.
Наприкінці лютого 1920 р. Раднарком УСРР прийняв закон про хлібну розкладку. До продзагонів було мобілізовано близько 15 тис. робітників. Влітку продрозкладку збирала 1–ша Кінна армія С.Будьонного. Селяни відмовлялися здавати хліб, план продрозкладки було виконано лише на 10%. Разом із хлібом із села вигрібали м'ясо, яйця, деякі овочі.
Як і минулого року, продрозкладка поєднувалась із боротьбою проти ворогів радянської влади. Жертвами жорстоких розправ стали тис.ячі українців. Найгостріше відчували на собі репресії колишні повстанці — махновці, селяни півдня України. У 1920 р. в Україні було створено органи примусових робіт, обладнано 18 концтаборів, через які пройшло 25–30 тис. осіб.
Але, незважаючи на репресії, політика більшовиків на селі провалилася.
Перехід більшовицького керівництва до нової економічної політики був зумовлений насамперед соціально–політичною кризою 1921 р. , яка виявилась у розгортанні страйкового руху робітників, у військових заколотах, повстанському русі селянства майже всієї України. Нещадне придушення робітничо–селянських виступів не вирішувало проблеми. Отже, доля радянського режиму і курс більшовиків на соціалістичні перетворення опинилися під загрозою.
Криза 1921 р. змусила радянське керівництво негайно переглянути економічну політику, головне — політику щодо селянства. Вперше з ідеєю заміни політики продрозверстки продподатком у лютому 1920 р. виступив Л.Троцький, але його пропозицію не було прийнято. Лише в лютому 1921 р. ЦК РКП(б) розглянув це питання і прийняв рішення про заміну продрозверстки продподатком. X з'їзд РКП(б) затвердив цей курс. Крім за провадження продподатку, нова економічна політика (неп) передбачала: відновлення торгівлі й товарно–грошових відносин, децентралізацію дрібних і середніх підприємств, дозвіл приватної торгівлі та дрібного підприємництва, введення стабільної валюти, госпрозрахунок на підприємствах (право продажу обмеженої кількості надпланової продукції), дозвіл іноземних концесій, відновлення матеріальних стимулів виробництва, розвиток кооперації та оренди, реорганізацію апарату державного управління господарством країни.
Основними заходами радянського керівництва з реалізації нової екополітики були: повернення власникам дрібних і середніх підприємств, дозвіл оренди підприємств у торгівлі, промисловості й техніки в сільському господарстві, створення спільних підприємств, дозвіл приватної торгівлі та кредитної, збутової, продовольчої кооперації, ліквідація главків та організація трестів, розширення торгівлі з іншими країнами. Неп був тимчасовою поступкою приватному капіталу під час переходу до соціалістичного будівництва. Його завданням було подолати труднощі поточного моменту, забезпечити досягнення кінцевої мети — побудови соціалізму за радянською моделлю. Тому основними складовими непу були жорсткий однопартійний режим в політико–ідеологічній сфері та адміністративно–ринкова система господарства в економіці. Остання пов'язувалась зі світовою лише через торгівлю на основі державної монополії на неї.
Запровадження непу збіглося в часі зі страшним лихом — голодом 1921 –1923 рр., який був зумовлений посухою, скороченням посівних площ, руйнацією сільськогосподарського виробництва. Уряд РСФРР не приховував факту голоду, намагався внутрішніми силами і через міжнародну підтримку подолати його.
Однак допомога надходила лише голодуючим Поволжя, а Київщина та Полтавщина відправляли вагони з зерном у Росію, замість того, щоб допомогти своєму населенню, особливо Півдня України, де навесні 1922 р. вимирали цілі села.
У промисловості України результати були такими: 5200 підприємств харчової, шкіряної, інших галузей було передано в оренду, приватний капітал контролював 75% роздрібного товарообігу, виробництво предметів споживання у 1927 р. сягнуло довоєнного рівня, виробництво промислової продукції зросло майже вдвічі проти 1913 р. , розпочато реконструкцію старих та будівництво нових підприємств.
У 1922–1924 рр. відбулася грошова реформа: в обіг надійшли забезпечені золотом радянські гроші — червінці.
Запроваджений у сільському господарстві продовольчий податок був значно меншим за продрозверстку, а 1923 р. його було замінено на грошовий. Ці та інші заходи забезпечили зростання виробництва зерна до 17 млн. тонн у 1926 р. , формування єдиної кооперативної системи, до якої було залучено 85% селян. Згідно з земельним законом УСРР від 22 листопада 1922 р. земля, залишаючись державною власністю, надавалася селянам у приватне користування чи оренду.
Неп сприяв зрушенням і в суспільно–політичному житті: припинилися масові розстріли, було проголошено амністію решткам повстанців, політемігрантам гарантувалося вільне повернення до України.
Отже, неп обумовив поліпшення стану економіки УСРР, але водночас породив безліч протиріч, що виявились у кризах 1925 р. , 1929 р. Тому не слід ідеалізувати неп і перебільшувати його значення.