Переяславські переговори гетьмана Хмельницького з королівськими комісарами завершилися лише домовленістю про тимчасове перемир’я "до трави", а точніше до Зелених Свят, які того року випадали на 23 травня. Й усім було зрозуміло, що з настанням сприятливих погодних умов сторони спробують знову з’ясувати на чиєму боці правда за допомогою зброї.
Власне, збройні сутички між повсталими й магнатськими надвірними військами розпочалися ще взимку 1649 р., під час проведення переяславських переговорів. Зокрема, у північно-західних районах Поділля спробу збройного реваншу намагалися вчинити жовніри кам’янецького каштеляна Станіслава Лянцкоронського та сина коронного гетьмана Петра Потоцького. На Волині подібні каральні акції проводили підрозділи князів В.Заславського, С.Корецького та А.Радзивілла. На теренах Південно-Східної Білорусі широкомасштабні каральні акції провадив польний гетьман литовський Януш Радзивілл.
Як правило, відновлення контролю над втраченими в перебігу повстання 1648 р. територіями, супроводжувалося жорстокими розправами шляхти та польських жовнірів над місцевим населенням. Наприклад, підрозділи С.Лянцкоронського, штурмом оволодівши Дунаївцями, за наказом свого командира вирізали його мешканців, а саме місто спалили. Князь Я.Радзивілл, увірвавшись з боями до Мозиря, наказав посадити полонених козаків на палі, а голову їхнього полковника Міхника, виставити на найвищій вежі Мозирського замку на пострах селянам навколишньої округи.
Уже з березня 1649 р. розпочалися локальні сутички залишених Хмельницьким козацьких гарнізонів на території Східної Волині та Поділля з підрозділами коронних військ і магнатських збройних формувань, що намагалися вибити повсталих з рубежу Горині та Случі.
Ще під час коронаційного сейму, що проходив у другій половині січня (початку лютого 1649 р., сенат і посольська ізба ухвалили рішення про набір 19 тис. коронної армії та скликання королем у разі потреби шляхетського ополчення (посполитого рушення). Тобто, підготовка до війни у Варшаві розпочалася навіть до отримання повідомлень про результати переговорів у Переяславі. Трохи згодом було ухвалено план бойових дій, який передбачав комбінований удар по українській армії із заходу силами коронної армії, шляхетського ополчення та магнатських надвірних військ і з півночі — литовською армією.
Зі свого боку, Хмельницький, готуючись до війни, також намагався виступити проти Речі Посполитої не самотужки, а міцною коаліцією. З цією метою він із зими розпочинає інтенсивні консультації з московським керівництвом, переконуючи його в доцільності виступити разом з Військом Запорозьким проти свого супротивника, який завдав Москві таких серйозних територіальних збитків у Смоленській війні. Одночасно гетьман активно розвиває стосунки із тогочасним правителем Трансільванії Д’єрдєм ІІ Ракоці, закликаючи його силою зброї здобути польську корону, претензії на яку висував його батько, Д’єрдь І Ракоці. Певні сподівання Хмельницький покладав і на литовських протестантів на чолі з польним гетьманом литовським Янушем Радзивіллом, котрий у минулому році так і не прийшов на допомогу полякам у їхній боротьбі з повсталими козаками. Крім того, з осені 1648 р. набувають інтенсивності переговори з Османською Портою, а також й надалі зберігає свою актуальність українсько-кримський військово-політичний союз.
Домовленість сторін про перемир’я, досягнуте в Переяславі, було остаточно зірвано наприкінці травня, коли 10–12-тисячне (а разом з обозними та військовими слугами — 18–20 тис.) польське військо переправилося через Горинь і кількома колонами вторгнулося у південно-східну Волинь. На чолі коронного війська цього разу було поставлено регіментарями Белзького каштеляна Анджея Фірлея, кам’янецького каштеляна Станіслава Лянцкоронського та Миколая Остророга. Їм намагалися протидіяти розрізнені козацькі полки Івана Донця, Андрія Романеска, Гараська Яцкевича, сина М.Кривоноса — Кривоносенка. Запеклі бої відбулися під Заславом, Зв’ягелем, Острополем та в інших містах і містечках південно-східної Волині.
На зустріч ворогові через Животів, Пиків, Хмільник і Старокостянтинів вирушив з військами й гетьман Хмельницький. На той час для нього вже став очевидним факт, що наміри створення антипольської коаліції успіхом не увінчаються. Офіційна Москва, пам’ятаючи про ганебну поразку під Смоленськом на початку 1630-х рр., не наважувалася розпочати війну з Річчю Посполитою. Не виявив бажання цього разу вести спільні з козацьким військом дії й правитель Трансільванії, котрий спробував домовитися з впливовими польськими магнатами й через них зійти на польський трон. Наприкінці червня в Україну надійшла обнадійлива для Богдана звістка про те, що головні сили кримського хана форсували Дніпро й рухаються на з’єднання з козаками. Водночас став очевидним той факт, що в кампанії 1649 р. не лише не можна розраховувати на підтримку литовських протестантів, а й доведеться докласти чимало зусиль для того, аби захистити свої тили від нападу литовського війська.
Вже просуваючись у напряму до Чолганського Каменя, куди відійшли польські загони, Хмельницький довідавшись про початок козацького наступу та вступ в Україну Кримської орди, ще отримав повідомлення — про наступ польного гетьмана литовського Я.Радзивілла на північні кордони Козацької держави. Для того, аби не допустити проникнення литовців до себе в тил, гетьман вирядив назустріч Радзивіллу 10-тисячний кінний корпус київського полковника М.Кричевського та віддав наказ чернігівському полковнику Степану Подобайлу негайно перекрити переправи через Дніпро.
Лоївська битва
Марш наказного гетьмана Кричевського на північний схід, у напрямі Чорнобиля, відзначався динамізмом і стрімкістю. До 8 липня його кіннота подолала близько 300 км важких волинських і поліських шляхів, й вийшла до Чорнобиля, де до нього прилучилися Чорнобильський полк Михайла Панкевича, Овруцький — Івана Бруяки та полк Григорія Голоти. Внаслідок цього загальна чисельність зросла до майже 18 тис. вояків, але переважна частина новоприбулих була погано навчена та вкрай незадовільно озброєна. На відміну від Радзивілла, який мав у своєму розпорядженні близько півсотні гармат, Кричевський в разі необхідності міг використати лише декілька легких гармат, що перебували на озброєнні Чорнобильського замку.
За таких умов єдиним реальним шансом здобути перемогу над сильним супротивником (у польного литовського гетьмана під командою перебувало 10–11 тис. добре навчених жовнірів та ще близько 7 тис. обозних і військових слуг) було швидке маневрування та несподіваність удару. Власне, на застосуванні цих прийомів і вибудував свій план полковник Кричевський.
Взявши із собою лише кінноту, Кричевський форсував р.Прип’ять і, розгромивши передові роз’їзди противника, стрімко наблизився до Річиці. З прибуттям до міста частини литовських військ, наказний гетьман відмовився від проведення бою з ними, вирішивши завдати удару головним силам Радзивілла, що стояли під Лоєвом. Адже саме від їхньої боєздатності залежали результати походу литовської армії в Україну.
Стрімка атака козацької кінноти військ на польного гетьмана литовського розпочалася на світанку 30 липня 1649 р. Для того, аби збити ворога з пантелику, Кричевський вдався до проведення обхідного маршу й вийшов до литовського табору з південно-західної сторони, звідкіля не очікували його появи. Бій під Лоєвом відзначався неймовірним динамізмом і кровопролиттям. На різних ділянках фронту ініціатива переходила то до однієї, то до іншої сторони. Перевага добре навченої литовської кавалерії змусила козацького гетьмана спішити своїх вояків і уже в ході бою вибудувати укріплений табір. На його штурм Радзивілл кинув майже всі наявні в нього сили, включаючи спішених гусарів, обозну обслугу та військових слуг. У бою, що тривав до пізнього вечора, козаки відбили три відчайдушні приступи. І якби полковник С.Подобайло не припустився серйозної помилки, надіславши в розпорядження Кричевського замість усіх наявних у його розпорядженні сил лише близько 3 тис. козаків, результати бою могли мати для литовців найтрагічніші наслідки. А так, зазнавши величезних втрат при штурмі козацького табору, Радзивілл віддав наказ про припинення атак і відхід в укріплення.
Таким чином, кровопролитний бій не приніс переваги жодній зі сторін, а понесенні втрати були величезними. Становище українського війська ускладнювалося ще й тим, що в ході бою важких поранень у голову зазнав його командир — полковник Кричевський, котрий як простий воїн бився з ворогом під час його приступів. Кричевський раз по раз непритомнів від ран, і козацька рада, скликана вночі в таборі, прийняла загалом єдино вірне рішення — під прикриттям ночі відірватися від супротивника та відійти на Україну.
За наполяганням наказного гетьмана, котрий гостро картав себе за те, що не зумів завдати військам Радзивілла поразки, а сам поклав під Лоєвом так багато козацьких життів, Кричевського залишили на полі бою, де його і знайшли вранці 1 серпня литовські жовніри, що вступили в покинутий табір.
Радзивілл, котрий знав Кричевського ще з часу, коли він служив у короля полковником реєстрового козацького війська, та щиро захоплювався виявленою рицарською звитягою як самого козацького гетьмана, так і його підлеглих, приставив до нього лікаря та віддав наказ з почестями поховати загиблих козаків. Але, тяжко переживаючи загибель бойових товаришів і картаючи себе за те, що не зумів виконати наказ Хмельницького, Кричевський відмовився від допомоги та не захотів вступати в розмови з литовським князем. Через день серце козацького ватажка перестало битися, причому, як стверджували очевидці, помер він не стільки від отриманих ран, скільки від почуття розпачу за отриману поразку.
Але, як слушно відзначають українські історики В.Липинський, В.Степанков, В.Смолій та інші, Лоївська битва, з точки зору стратегії знаменувала собою поразку не Кричевського, а Радзивілла. Адже, зазнавши в ній величезних людських втрат і витративши майже всі боєприпаси (залишилася лише одна бочка пороху), литовське командування відмовилося від продовження походу в Україну і тим самим не виконало наказу польського короля щодо удару в тил Хмельницькому.