Особливо активізувалися виступи селян в період хлібозаготівельної кампанії 1932 р. Про численні прояви „правоопортуністичних настроїв" доповідав генеральному секретареві ЦК КП(б)У С. Косіорові голова ДПУ УССР С. Реденс. Не міг, зокрема, керівник республіканської партійної організації не ознайомитись з виступом кандидата в члени партії, члена сільської ради на пленумі Ленінської сільської ради Білозерського району Дніпропетровської области, який, критикуючи районних керівників та їх запопадливість у проведенні хлібозаготівель, заявив: ,,Ви захищаєте свої партійні квитки, але все рівно за цю хлібозаготівельну кампанію ваші партквитки полетять, бо плян нереальний, хіба що будете людей заготовлювати в хлібозаготівлю. Все рівно доведеться селянству помирати голодною смертю, і якщо це так, то ви заздалегідь готовте собі могилу, оскільки без цього не обійдеться. Видно, що у влади знаходяться контрреволюціонери, або просто безголові, які виробляють пляни так, щоб їх неможливо було виконати, і тим самим підбурюють проти себе народ".11
За таких умов вище партійно-політичне керівництво та уряд країни не найшли іншого шляху, як посилити репресивні заходи, в серпні 1932 р. ЦВК СССР схвалив Закон „Про зміцнення соціялістичної власности", власноручно написаний Й. Сталіним. Дещо пізніше, 8 вересня 1932 р. Політбюро ЦК ВКП(б) на своєму засіданні розглянуло і затвердило текст інструкції для Верховного Суду СССР, прокурора Верховного Суду СССР та ОДПУ щодо проведення цього закону. Вражає те, що навіть за незначні злочини вона передбачала вищу міру покарання. При чому при винесенні вироку рекомендувалося брати до уваги соціяльне походження звинувачених.12 Як свідчать документи, лише в перший рік застосування цього закону було засуджено близько 300 тис. громадян. З них, близько 5 відсотків до розстрілу, а 55 відсотків до десяти років позбавлення волі.13
В контексті рішень, прийнятих правлячою верхівкою большевицької партії совєтської імперії, слід розглядати і директивно-репресивні заходи її прислужниці — ЦК КП(б)У, проведені восени 1932 р. Адже саме політичне керівництво УССР рекомендувало Державному політичному управлінню України „проведення масової операції по нанесенню оперативного удару по клясовому ворогові". Основна мета операції, як з'ясувалося, полягала у виявленні „контрреволюційних центрів, які організовують саботаж і зрив хлібозаготівель та інших господарсько-політичних заходів".14
На виконання директиви ЦК КП(б)У 19 листопада 1932 р. була проведена нарада начальників обласних відділів ДПУ України, на якій грунтовно обговорювались оперативні пляни проведення такої операції по кожній з областей. Відповідно до них передбачалось заарештувати 3,425 громадян. З них, по лінії „української контрреволюції" — 1,180, по „білій контрреволюції" — 247, по польській контрреволюції — 341, по „національній контрреволюції" — 540, по „сільській контрреволюції" — 812, по „церковниках та сектантах" — 420, по „контрреволюційних групах промисловости" — 63, по „шкідництву в сільському господарстві" — 135".15 Загалом операція мала охопити 243 райони Української ССР.16
На думку голови ДПУ УССР С. Реденса, складність та масштабність операції вимагала мобілізації зусиль не лише підвідомчих органів репресивно-карального апарату. Тому він 22 листопада 1932 р. звернувся до ЦК КП(б)У з проханням „...політбюро затвердити накреслені заходи і одночасно дати вказівки обласним партійним комітетам про посилення партійної та совєтської роботи, без чого... заходи не будуть мати належного та необхідного... результату".17
Голова ДПУ УССР С. Реденс ніскільки не сумнівався у підтримці ЦК КП(б)У, адже тільки репресивно-каральна система забезпечувала нічим не обмежену владу большевиків шляхом державного ціленаправленого терору, стверджуючи тоталітарний режим на території поневоленої України. Так, лише в листопаді 1932 — січні 1933 рр. органи ДПУ „ ... ліквідували 1,208 „контрреволюційних колгоспних" груп, заарештували 6,682 особи".18
Аналізуючи причини, хід та масштаби репресій в Україні, необхідно зазначити, що з 1934 р. розпочинається своєрідний етап перегрупування сил, удосконалення репресивного механізму, політичного та юридичного обґрунтування дальших, ще більш маштабних за рамками та трагічних для українського народу за наслідками політичних репресій. Підтвердженням цього може служити реорганізація репресивно-каральної системи.
Так, постановою ЦВК СССР від 10 липня 1934 р. був утворений Народній комісаріят внутрішніх справ СССР (НКВС СССР), який перебрав на себе керівництво міліцією, карним розшуком, пожежними частинами, органами запису актів громадянського стану, картографією, виправно-трудовими установами тощо. Принципово новим стало включення до нового народнього комісаріяту ОДПУ, яке після реорганізації перетворилося у Головне управління державної безпеки НКВС СССР. У відповідності з прийнятими рішеннями у складі наркомату внутрішніх справ діяла Особлива нарада при наркомі внутрішніх справ, якій надавалося право виносити вироки щодо ув'язнення у виправно-трудові табори, заслання, вислання на термін до 5 років або вислання за межі СССР.19
Таким чином, внаслідок проведеної реорганізації у складі центральних органів червоної імперії вперше в історії з'явилося відомство, яке сконцентрувало в своїх руках практично всю повноту адміністративно-політичних та репресивно-каральних функцій, мало прикордонні та внутрішні війська, а також воєнізований склад центральних і місцевих установ органів внутрішніх справ.
Аналізуючи законодавчі і нормативні акти, відомчі інструкції, можна простежити основні етапи формування совєтських репресивно-каральних органів, функції яких повною мірою розкрилися в другій половині 30-х років.
Так, у правозастосувальних та правоохоронних органах (суд, прокуратура, НКВС, що фактично ніколи не виконували суто правоохоронних функцій, являючись складовими репресивної системи) з початку 30-х років почали формуватися спеціяльні підрозділи, зорієнтовані на придушення „будь-якого інакомислення і протесту, ліквідацію або ізолювання потенційних політичних противників, а також на постійне поповнення армії примусової праці".
В цей період також спостерігається відосіблення і обмеження прокурорського нагляду у боротьбі з так званими „контрреволюційними злочинами". В його структурі в особливому порядку створюються прокуратури військ НКВС, а також у справах спеціяльної підсудности в обласних, крайових та республіканських прокуратурах.
У 1934 р. для розбору справ, пов'язаних з „контрреволюційними злочинами" у складі Верховного Суду СССР, Верховних Судів союзних та автономних республік, крайових, обласних та окружних судів організовуються спеціяльні судові колегії, які розглядали справи без народніх засідателів, тобто з участю головуючого і двох членів суду.20
Але, як виявилось, період перегрупування сил тривав зовсім недовго. Новий період в кривавому літописі большевицьких репресій ознаменувало собою вбивство в листопаді 1934 р. С. Кірова, яке було використане вищим політичним керівництвом совєтської імперії для розгортання масового пляномірного терору проти політичної опозиції. Вже 1 грудня 1934 р. за ініціятивою Сталіна шляхом опитування була прийнята відома постанова ЦВК СССР, яка зобов'язувала слідство вести справи у підготовці і здійсненні терористичних актів прискореним порядком, судові органи — не приймати до розгляду клопотання про помилування, а НКВС — приводити виконання вироків до вищої міри покарання негайно.
Завдяки „большевицькій революційній пильності" у Києві в найкоротші строки була викрита „українська група терористів". 18 грудня 1934 р. преса оголосила вирок Виїзної сесії Військової колегії Верховного Суду СССР у Києві, очолюваної горезвісним В. Ульріхом. Вирок не залишив ніяких надій. З 37 осіб (українських письменників, політичних діячів, мистців) було засуджено до розстрілу двадцять вісім.21
На початку грудня 1934 р. репресивними органами НКВС УССР були проведені арешти у справі так званої „контрреволюційної боротьбистської організації". Сфабриковану справу боротьбистів розглянула Виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СОСР під головуванням В. Ульріха 27-28 березня 1935 р. Сімнадцять осіб, серед яких — О. Полоцький, М. Любченко, Г. Єпік, В. Поліщук, С. Семко-Козачук, Ю. Мазуренко, Д. Кудря, Л. Ковалів, М. Куліш, В. Вражливий, В. Підмогильний, Є. Плужник, А. Панів, В. Штангей, П. Ванченко, Г. Майфед, О. Ковінька — були засуджені до різних термінів позбавлення волі.22
Досить активно у відкритті „ворожих елементів" працювали місцеві репресивно-каральні органи, в тому числі обласні управління та районні відділи НКВС. Статистика, наведена Ю. Шаповалом, свідчить про те, що в другому півріччі 1935 р. порівняно з першим півріччям цього ж року кількість справ, розглянутих спецколегіями обласних судів, набагато збільшилась. Майже традиційним було звинувачення засуджених у „контрреволюційній та троцькістській агітації".23
Разом з тим маштаби репресій, які вже і на той час досягали свого апогею, явно не влаштовували вождів большевицької партії. Саме цим можна пояснити шифровку, направлену 25 вересня 1936 р. з Сочі до Москви за підписами Сталіна та Жданова: „Вважаємо абсолютно необхідною і терміновою справою призначення т. Єжова на посаду народнього комісара внутрішніх справ. Ягода явним чином опинився не на висоті у справі викриття троцькістсько-зінов'євського бльоку. ОДПУ запізнилося з цією справою на чотири роки. Про це говорять усі партійні працівники і більшість обласних представників НКВС". Дещо пізніше це знайшло своє відображення в рішеннях лютнево-березневого (1937 р.) Пленуму ЦК ВКП(б).