Курсова робота
З курсу: Історія України
На тему: Вінницький державний педагогічний університет
у 1912-1944 роках
Київ 2011
Зміст
Вступ
1.Відкриття інституту. Становлення закладу у 1912-1920 рр.
2.Інститут у 20-х – 30-х рр.
Висновки
Список використаної літератури і джерел
Вступ
Історія almamater для кожного студента становить неабиякий інтерес. Тим більше, коли твоєму навчальному закладу уже сотня років! Поважний вік стимулює дослідити основні віхи розвитку дуже помітного у місті навчального закладу, звернути увагу на малоз’ясовані аспекти теми. Це є тим більше актуальним в зв’язку з перманентним процесом реформ вищої освіти України. Вивчення історії одногоз провідних педагогічних закладів країни, аналіз досягнень і помилок наших попередників може стати основою для збалансованих і розумних змін.
Об’єктом дослідження цієї роботи є історія розвитку та становлення Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського з 1912 по 1941.
Предметом дослідження є процес становлення контингенту студентства різних етапів навчального закладу: учительського інституту, інституту народної освіти, інституту соціального виховання, педагогічного інституту; навчальна праця і громадська діяльність, матеріально-побутові умови життя першого покоління вінницького студентства.
Метою роботи є дослідження малоз’ясованих аспектів теми: соціального, національного складу першого набору студентів у Вінниці. Цікавим мав би бути аналіз «вступної кампанії» 1912 року. Особливу увагу заслуговує розгляд щоденного побутового життя, дозвілля студентської молоді початку ХХ ст., вплив Першої світової війни і Визвольних змагань на долю окремих випускників і викладачів. Крім цього вищеназваного, завжди актуальним є питання взаємовідносин викладачів та студентства. На думку автора, подібний підхід є пізнавальним і корисним: у педагогіці, як ні в якій іншій сфері важливо дотримуватись традицій, вивчати їх, можливо поновлювати кращі з них.
Завданням вказаної роботи є опрацювання наявної літератури, з’ясування окремих маловідомих фактів історії навчального закладу, введення в обіг маловідомих фактів і джерел.
Хронологічні рамки дослідження охоплюють період від 1912 року і до початку Другої світової війни, розглядається лише історія закладів освіти, які виникли на основі вінницького учительського інституту.
В роботі конкретизовано процес створення матеріальної бази закладу, звернуто увагу на національний і соціальний склад першого набору, вперше проаналізовано процес вступу до інституту. Автор запропонував до розгляду ряд маловідомих документів про побутові умови життя, рівень матеріального забезпечення студентів і викладачів поч. ХХ ст., діяльність благодійних товариств. Цікавими також є документи про вплив подій Першої світової війни на долю навчального закладу, студентів і викладачів.
Названа тема має певну історію вивчення. Хоча до ювілейних дат було випущено кілька узагальнюючих робіт (авторський колектив: А.М. Подолинний, Б.В. Хоменко, А. К. Лисий)[1], вони носять характер ознайомлювальної літератури і дають читачеві уявлення про загальну картину історії закладу. В роботах Гандзюка В., Єсюніна С., Вітюка О., Вороліса М., Стадник О. висвітлюються певні питання історії ВДПУ у загальному контексті культурного, освітнього, духовного розвитку Поділля на початку ХХ ст. У публікаціях Комарніцького О., Шунди Н. досить глибоко досліджені певні етапи становлення навчального закладу у дореволюційний період, проаналізовано трансформацію навчального закладу у 20-х – 30-х рр. У роботах прослідковується доля студентів та викладачів, які зробили значний внесок в українську науку, культуру.
Аналіз наявних публікацій виявив ряд малоз’ясованих питань, зокрема досить мало уваги приділено соціальному та національному складу студентства, рівню його знань та підготовки, матеріального забезпечення та умов проживання. Малодослідженими є також питання взаємовідносин студентів та викладачів, а також доля тих вихованців та викладачів, що брали участь у Першій світовій війні Робота з архівними документами Вінницького державного архіву дозволила заповнити деякі прогалини. Водночас необхідно зазначити, що документальна база є досить неоднорідною і дещо незбалансованою. Період 1912-1925 рр. представлений архівними матеріалами досить повно, а проміжок часу з 1925 по 1930 рр. практично не відображений.
1.Відкриття інституту. Становлення закладу у 1912-1920 рр.
Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. наше місто бурхливо розвивалось. Залізничне сполучення з Одесою, Києвом, Москвою, Санкт-Петербургом, більше двадцяти підприємств різних галузей – все це перетворило Вінницю в значний адміністративний та діловий центр Поділля, призвело до зростання чисельності населення.
Виникла необхідність у збільшенні кількості навчальних закладів різного типу. Починаючи з 70-х рр. ХІХ ст. в місті було створено кілька початкових шкіл з трирічним терміном навчання, які давали випускникам закінчену початкову освіту. З 1908 року у Вінниці щорічно відкривалось по одній двокомплектній школі (два учителі на 100 учнів). На 1915 р. у місті було 11 училищ (однокласні і двокласні). У перших навчалися три роки, в других – чотири. Природно, виникла потреба у забезпеченні цих навчальних закладів педагогічними кадрами.
В дореволюційній Росії була доволі різноманітна система підготовки учительських кадрів. Основним типом навчальних закладів для підготовки вчителів початкової школи були учительські семінарії. Вчителів початкових класів готували також педагогічні класи жіночих гімназій, жіночих єпархіальних училищ, жіночий педагогічний інститут у Петербурзі. При деяких вищих початкових училищах і прогімназіях створювались 2-х річні педагогічні курси. Для церковно-парафіяльних шкіл учителів готували церковно-учительські школи, а також двокласні учительські школи (для шкіл грамоти)
А от учителів для міських і повітових училищ готували учительські інститути з 3-х річним терміном навчання.
Історія першого в Російській імперії учительського інституту при Головному педагогічному інституті у Петербурзі сягає 1817 року. Довгий час учительські інститути були закритими закладами для підготовки вчителів міських училищ. Такі училища давали можливість закінчити 1-2 річні педагогічні курси і вступити до учительських інститутів.
Після революції 1905-1907 рр. учительські інститути стали відкритими навчальними закладами для чоловіків усіх станів. На 1917 р. у Російській імперії нараховувалось 58 учительських інститутів.
Заклад подібного типу був відкритий у Вінниці у 1912 році. Важливо зазначити, що рішення про відкриття не було спонтанним – йому передувало активне обговорення в середовищі освічених городян. Саме представники культурної еліти міста неодноразово ініціювали розгляд даного питання на засіданнях Думи ще починаючи з 1907 р.[2]
Місцева влада в особі міського голови М.В. Оводова та предводителя дворянства графа Д.Ф. Гейдена пішли назустріч прогресивним прагненням у сфері освіти і культури: інститутові було безкоштовно передано двоповерхове приміщення, що знаходилося на Олександрівському проспекті (нині проспект Коцюбинського). Хоча приміщення, як і садиба в цілому, було досить невеликим, але повністю придатним для комфортного навчання вихованців. Збереглися документи, де детально описана матеріальна база: опалення було місцевим (забезпечувалось голландськими печами). Денне освітлення відповідало нормі – відношення площі скла до площі підлоги складало більш, ніж 1:5. Вечірнє освітлення було досить слабким, адже на перших порах забезпечувалося гасовими лампами (електричне освітлення буде проведено сюди лише у жовтні 1913 р.). Вентиляційна система була змішаною; забезпечувалася звичними кватирками і фрамугами, а також витяжними трубами при димоходах.[3]
З місцевого бюджету на рахунок інституту було перераховано суму в 4 тисячі рублів. Вона стала тим необхідним мінімумом, своєрідним першим поштовхом, який дав можливість розпочати роботу і обладнати хоча б одне навчальне приміщення.[4]
До відкриття інститут готував директор чоловічої гімназії П. О. Адріанов. Він перебував на посаді виконуючого обов’язків до вересня 1912 р. Крім того, указом попечителя навчального округу було визначено трьох викладачів.
Відразу після появи постанови про відкриття розпочалися вступні іспити. Всього було подано 70 прохань до вступу, але медичний огляд пройшли 62 учасники випробувань. 1 вступник був недопущений до складання іспитів по хворобі. Отже, до екзаменів приступила 61 особа. Абітурієнти були досить різноманітною масою і за віком, і за соціальним статусом, і за рівнем знань та попередньої підготовки. Тож хто вони – люди, що вибрали для себе шлях педагога,тоді у далекому вже 1912 році?[5]
В більшості своїй вступники були молодими людьми віком від 17 до 21 року. Таких було близько половини – 32 чол. Друга половина – люди віком від 22 до 29 років – 29 чол. Соціальне становище абітурієнтів не було дуже строкатим. Більшість становили селяни – 42 чол., козаки – 12 чол., було також 4 міщанина та один дворянин. Тогочасні документи не дають нам повного уявлення про національний склад вступників. Більшість становили 52 росіянина (слід зрозуміти - українці) та 2 молдаванина. Найбільше вступників було з Подільської, Київської, Волинської, Полтавської, Бессарабської губернії – 48 чол. Були також поодинокі представники з багатьох губерній Імперії: Варшавської, Курської, Мінської, Могилевської, Новгородської, Харківської, Херсонської. Досить неоднорідною була також попередня підготовка вступників. Дехто закінчив міські училища (8), учительські семінарії (6), двокласні церковно-парафіяльні школи (4), церковно-учительські школи (3), один отримав домашню освіту. Немало вступників після отримання початкової освіти закінчували педагогічні курси (15) або отримували звання вчителя за екзаменами (24). Тому багато абітурієнтів вже мали педагогічний досвід, а саме: 23 були вчителями у школах міністерських і земських, а 18 – вчителями у церковно-парафіяльних школах[6].