Навчальні плани були досить перевантажені великою кількістю предметів. Звичайно, знання цих предметів було важливим для фахівця-педагога, але зайнятість студентів, їх важкий матеріальний стан, відсутність багатьох підручників часто не давали можливості логічно та послідовно викласти навчальний матеріал і досягти найвищого ефекту викладання.
Викладання в інституті здійснювалося кваліфікованими викладачами, видатними науковцями того часу. Так, у 1920-1921 н.р. українську літературу викладав В. М. Чехівський, колишній прем’єр-міністр уряду Директорії (через десять років він був репресований за сфабрикованими звинуваченнями та розстріляний у 1937 р.). Взимку 1921 року починає працювати в інституті етнограф, член Української Академії наук В.А. Камінський. Курс західноєвропейської літератури кілька років (1921 – 1924) викладав професор С.В. Савченко. Студенти, які слухали його лекції відзначали ерудицію професора, образність та емоційність мови. Певний час курс українського мовознавства читав професор Є.К. Тимченко – відомий мовознавець, автор багатьох підручників, перекладач з ряду європейських мов. Глибокими знаннями також відзначався Ф.А. Кондрацький, що очолював інститут та викладав студентам педагогіку. Плідно працювали також викладачі точних та природничих наук, які активно займалися наукою, досліджували природні багатства регіону. Серед таких викладачів можна відмітити М.І. Безбородька, дослідження якого мали велике значення для розвитку промисловості Поділля. Довгий час у місті та області працював відомий учений-методист С. К. Бабенко, який викладав у інституті фізику. Здібними викладачами зарекомендували себе історик М.С. Шлепаков, художник С.І. Слободян та інші[39].
Значна увага приділялась практичній підготовці майбутніх учителів. Зокрема, першокурсники відвідували заклади соціального виховання, де вони робили певні спостереження, записи, підмічали особливості викладання. Згодом вони зачитували реферати, складені на основі власних спостережень, на семінарських заняттях. Студентами-практикантами ІІ курсу керували завідувачі навчальних закладів, які були визначені як бази практики. Третьокурсники проходили практику у закладах соціального виховання як штатні вчителі або як самостійні практиканти. Чимало студентів мали педагогічний стаж і навіть учителювали паралельно з навчанням[40].
Керівництво ІНО контролювало дотримання дисципліни на заняттях. Зокрема студентам заборонялося входити в аудиторію після початку лекцій, під час лекцій було суворо заборонено ходити по коридору та голосно розмовляти і т. д. За порушення цих та інших заборон та перший та другий раз порушнику оголошувалася догана на загальному зібранні, на третій раз накладався штраф. Такі заходи давали позитивні результати – порушення дисципліни траплялися досить рідко, а відвідуваність була стабільно високою (80-100%)[41].
Студенти, в свою чергу, також вимагали дотримання трудової дисципліни з боку викладачів. 14 лютого 1923 р. вони у зверненні до директора вказали на факти неявки лекторів на роботу, частих спізнень на заняття. Керівник відреагував швидко і вже 15 лютого видав розпорядження , у якому досить коректно закликав викладачів покращити трудову дисципліну і не провокувати керівництво застосовувати в даному питанні «крайніх заходів»[42]
Молодь, згуртована навколо студентського комітету, брала активну участь у громадському житті закладу та міста. Студком складався з трьох осіб – представників незаможного селянства та «трудової інтелігенції». Очолював студком закладу Павлович. Разом з колегами він зорганізував «Бюро студкомів студентства Вінниці», домігся запровадження штрафів для пасивних студентів (тих, які не відвідували різні збори, не виконували доручень і т. д.). Студком в такому вигляді проіснував до вересня 1923 р. Тоді його реорганізували у виконавче бюро професійних секцій (ВБПС). До складу новоствореного бюро ввійшли представники секції профспілки робітників освіти («Робос»), комітету незаможного селянства та інших громадських організацій[43].
Для проведення культурно-освітньої роботи ВБПС створило студентський клуб, у якому працювали різні гуртки. Активно працював культурно-освітній гурток імені Лесі Українки (очолював студент Мельник), який видавав свій часопис «Струмки», підтримував постійні зв’язки з підшефною червоноармійською частиною і мешканцями навколишніх сіл (для них читали лекції та проводили політгодини). Крім того, гуртківці купували книги й газети для читальні, провели вечірку, виручені від якої 527 крб. передали на благочинність, влаштовували літературні суди. Не менш плідно працювала драматична студія, яка організовувала концерти, вистави тощо. Зокрема у травні 1923 р. гуртківці поставили ряд п’єс для місцевої публіки. Студком, а згодом і ВБПС, мобілізовували студентство на різні загальноінститутські та загальноміські заходи. Урочисто святкували чергові річниці Жовтневої революції та Комуністичної спілки молоді України. Студентів також залучали до українізації радянського і профспілкового апарату м. Вінниці, особливо до роботи гуртків по вивченню української мови. У звіті інституту за останній триместр 1923-1924 н. р. зазначалося, що українізацію радянського апарату проведено силами студентів на 80%[44].
Матеріальне становище студентів було досить важким. Студентство походило переважно з незаможного селянства і різних категорій так званої трудової інтелігенції, насамперед учительства. Засобів до існування катастрофічно не вистачало, тому керівництво закладу намагалося допомогти усіма можливими способами. Починаючи з грудня 1922 р. студентам було надано 20 державних стипендій (по 70 крб. кожна). У наступному році НКО виділив додатково 30, а губернська стипендіальна комісія – ще 14 півстипендій. Практикували також продовольчі стипендії. Більшість пролетарських студентів були звільнені від плати за навчання. На прохання молоді заняття проводилися після обіду, що давало їм змогу працювати у різних установах, насамперед освітніх закладах (у 1923 р. такими роботами були зайняті 41,2% студентів)[45].
З допомогою місцевих органів влади для студентів облаштували інтернат на 50 осіб. Хоча облаштування такого приміщення частково вирішило надзвичайно гостру проблему з житлом для багатьох вихованців закладу, але не зняло її зовсім, адже умови проживання були досить важкими – в інтернаті не було елементарних зручностей, у кімнаті мешкало по 10 чоловік. Питання про незадовільний стан неодноразово піднімався, але керівництво не мало змоги перенести інтернат до іншого приміщення. При інтернаті функціонувала їдальня, яка обслуговувала 60 студентів (переважно найбідніших)[46].
Різні негаразди, в першу чергу матеріальні, призвели до закриття закладу. Аргументи керівництва інституту про те, що студенти через важкий матеріальний стан не зможуть дістатися Кам’янця-Подільського, куди їх планувалося перевести, на жаль, не переконали вищі інстанції у подальшій доцільності існування закладу. Так, 15 січня (за іншими даними в лютому) 1924р. було видано розпорядження Подільського губернського відділу профосвіти, яке базувалося на відповідному рішенні НКО, про закриття Вінницького ІНО. Студентів перевели до вишів Кам’янця-Подільського, Києва, Одеси, Житомира, Харкова[47].
Як бачимо, діяльність Вінницького ІНО базувалася на державній політиці у сфері освіти, яка, у свою чергу, прямо залежала від ідеологічних настанов правлячої партії. Формування контингенту молоді здійснювалося за принципом партійно-класової належності. Навчальні плани були перевантажені та нестабільні – тому студентам важко було ефективно навчатись. Не сприяла навчанню також матеріальна скрута більшості студентів, важкі умови життя, відсутність або мала кількість необхідних підручників та посібників. Важливо відмітити і те, що, незважаючи на складні умови життя, вінницьке студентство було активним і не стояло осторонь громадського життя закладу та міста, створювало та брало участь у різних клубах та гуртках, надавало шефську допомогу.
3 кожним роком потреба в учительських кадрах зростала. Це було зумовлено, зокрема, постановою про здійснення загального обов'язкового початкового навчання і розширення мережі загальноосвітніх шкіл, дошкільних і позашкільних закладів.
Уряд республіки прийняв ухвалу про створення в Україні інститутів соціального виховання, в які перейменували всі колишні ІНО. Згідно з Постановою РНК УРСР від 11 серпня 1930 року такий вищий навчальний заклад почав діяти у Вінниці на базі педтехнікуму (директор А.Я. Гібер, заступник О. Коцюба).
У цьому ж році на навчання було прийнято 150 осіб, в т.ч. на денну форму - 120, на вечірню - 30. До інституту було переведено 240 студентів 2-го і 3-го курсів педтехнікуму. Функціонувало чотири відділення: історико-економічне, агробіологічне, мовно-літературне, техніко-економічне. Навчання спочатку проводилося в будинку по вулиці, яка тепер носить ім'я М. Грушевського, а в 1932 році інститут отримав триповерховий корпус колишньої гімназії в "Мурах".