Розпорядчі методи державного управління та Гетьманат
Зміст
1. Розпорядчі методи державного управління: поняття та їх характеристика
Список викорстної літератури
Перш за все, для того щоб розібратися з розпорядчими методаи державного управління необхідно визначити сутність цього поняття загалом. Американський вчений Фелікс Нігроу визначаэ державне управління як спільні зусилля певної групи в контексті держави.
Державне управління охоплює всі три гілки влади - виконавчу, законодавчу й судову, а також їхній взаємозв'язок та виконує важливу роль у формуванні державної політики, а отже, є частиною політичного процесу[15].
Варто привести визначення державного управління, яке дав німецький соціолог Макс Вебер: "Державне управління - це конкретний вид діяльності щодо здійснення державної влади, що має функціональну та компетеційну специфіку, що відрізняє її від інших видів, форм реалізації державної влади". А англійсько-український словник термінів і понять з державного управління так визначає це поняття: "Державне управління - широке й аморфне поєднання теорії і практики, покликане сприяти кращому розумінню уряду та зміцненню його зв'язку з суспільством, яким він править, а також заохочувати державну політику, чутливішу до соціальних потреб, і запроваджувати таку адміністративну практику державних бюрократій, що спрямована головно на ефективність, продуктивність і дедалі більшою мірою на задоволення людських потреб. За матір державному управлінню править політологія; за батька - керування."
Як загальне визначення цього поняття у західному світі можна ще навести те, яке подає всесвітньовідома енциклопедія Britanika: "Державне управління - це діяльність, яка включає здійснення політики та програм урядів (виконавчої влади). Сучасне державне управління включає діяльність у визначенні політики уряду, але, в основному, має справу з плануванням, організацією, спрямуванням, координацією та контролем за урядовими діями".
У сучасних дослідженнях російських вчених чітко проявилася тенденція на відхід від розуміння державного управління як системи державних органів, що наділені відповідними владними повноваженнями командного характеру. Воно розуміється як організаційна діяльність відповідних державних органів на основі законів до більш гнучких і демократичних його форм, зокрема, як "організованого процесу керівництва, регулювання і контролю державних органів за розвитком сфер економіки і культури, інших сфер державного життя" [16].
Таким чином, державне управління - явище універсальне і рівною мірою притаманне всім без винятку країнам. Однак, як видно з вищенаведеного, його розуміння в різних країнах є неоднаковим і значно різниться між собою. На його зміст впливають історичний та політичний досвід нації, рівень його економічного й суспільно-політичного розвитку, національні традиції, культура, ментальність та багато інших факторів.
Разом з тим, у всіх наведених тут визначеннях державного управління є те спільне, що відзначається всіма науковцями і практиками, незалежновід їх громадянства, національності чи країни їхнього перебування, і що властиво складає його суть. Найголовніше - це те, що воно являє собою владну, організуючу діяльність держави, її органів, в результаті якої виникають управлінські відносини.
Аналізуючи характерні риси державного управління, його можна визначити як багатогранну організуючу діяльність держави, яка здійснюється на основі та відповідно до чинного законодавства через практичну діяльність її органів виконавчої влади. Управлінська діяльність органів виконавчої влади, яку ми називаємо виконавчо-розпорядчою, полягає у:
1) діяльності щодо виконання законів;
2) діяльності з використання владних повноважень, наданих органу виконавчої влади чи посадовій особі (розпорядництво).
Організовуючи виконання законів, суб'єкти управління розпоряджаються - видають владні акти управління, які набирають форми правових актів і є предметом дослідження як правової науки, так і науки управління [14].
Часто в науці і на практиці як рівноцінний замінник до терміна "управління" вживається термін "адміністрація", маючи на увазі не назву керівництва якогось органу чи організації, а сам процес здійснення управління (адміністрування). Цей термін походить від латинського "administrum", що означає підпорядкування, служба. Він набув широкого поширення в усіх країнах і мовах світу, широко використовуючись в управлінській та правовій термінології. Зокрема, англійською - publicadministration, французькою - administrationpublique, іспанськоюadministrationpublica. Віншихмовахєсвоїособливості. Так, німецькоюцейтермінперекладаєтьсяstaatsleitung, італійською - direzionestatale. Певніособливостіцейтермінмаєуслов'янськихмовах - польськоюsprawowanieadministracji, чеською - statnirizeni, словацькою - statneriadenie. Саме тому галузь права, норми якої регулюють відносини у сфері державного управління, називається адміністративним правом.
Як уже зазначалось, у радянських умовах державне управління як наука розвивалося значною мірою в рамках науки адміністративного права, і це наклало на його розуміння і сприйняття специфічний, адміністративно-правовий відбиток. Тому в наших умовах, особливо в науковій літературі, часто можна зустріти, як управлінські відносини ототожнюються з адміністративно-правовими. А це далеко не одне й те ж. Тому слід погодитися з думкою професора Н.Р. Нижник, що "адміністративні правовідносини це лише юридична "оболонка" управлінських відносин... Врегульовані правом управлінські відносини - категорія більш містка і багата, ніж адміністративні правовідносини. Управлінські відносини об"єкт правового регулювання, аадміністративні правовідносини - регулятори перших, їх правова форма".
По суті, державне управління є поєднанням політики, права, бізнесу й економіки, а якщо розглядати весь спектр його змісту, охоплює також історію, соціологію, психологію і навіть деякі точні науки, коли йдеться про математичні методи. У широкому розумінні державне управління базується на двох першоосновах - політології та праві, а міжнародна практика, як вже зазначалося, виокремлює адміністративно-управлінську науку у спеціальну галузь знань про державу і суспільство [5].
Отже, державне управління – складнебагатогранне явище, що охоплює численні фундаментальні та прикладні науки: технічні (прикладна математика, інформатика, технічна кібернетика, системо-техніка тощо), економічні (макро- і мікроекономіка, статистика, економетрія та ін.), природничі (гігієна праці, промислова медицина); політичні, юридичні, історичні, морально-етичні, соціологічні, організаційно-технічні, психологічні. Всі разом вони складають поняття "наука управління". Потреба у виокремленні управлінської науки визначається цілою, низкою факторів, які в сукупності визначають специфічні об'єкт і предмет, зміст, методи, закони, закономірності й тенденції нового напряму науки, а також відображають світовий досвід структурування наукової сфери. Отже, можна зробити висновок, що державне управління - це галузь науки, що складається з багатьох дисциплін, зосереджених на процесах і функціях управління і як вид діяльності держави проявляється у вигляді виконавчої та розпорядчої функцій.
Що ж стосується методів державного управління, то перш за все зауважимо, що термін «метод» у загальноприйнятому розумінні означає спосіб чи прийом здійснення чого-небудь, засіб досягнення поставленої мети. Відповідно до цього, методи державного управління – це сукупність засобів здійснення управлінських функцій держави, впливу суб’єктів державного управління на об’єкти.
Особливості методів державного управління:
– реалізуються в процесі державного управління;
– виражають керівний (упорядковуючий) вплив суб’єктів управління на об’єкти управління є змістом цього впливу і завжди мають своїм адресатом
– конкретний об’єкт(індивідуальний чи колективний);
– в методах державного управління завжди міститься воля держави,
– виражаються повноваження владного характеру органів виконавчої влади;
– використовуються суб’єктами управління як засіб реалізації їх компетенції;
– мають свою форму і зовнішнє вираження.
У зв’язку з переходом до ринкових відносин і корінними змінами в механізмі державного управління та організаційно-правовому статусі суб’єктів управління, різноманітність конкретно використовуваних у державному управлінні методів реалізації завдань і функцій державних органів роблять актуальною проблему їх класифікації.
Найпоширенішою є класифікація методів державного управління на загальні й спеціальні. Загальні – методи управління, які застосовуються на найважливіших стадіях управлінського процесу; спеціальні – методи управління, які застосовуються при виконанні окремих функцій або на окремих стадіях процесу управління.
Одним із загальних методів управління є контроль і нагляд. Сутність контролю як соціального явища полягає в перевірці відповідності діяльності учасників суспільних відносин встановленим у суспільстві приписам, у межах яких вони мають діяти. Мета такої діяльності полягає у виявленні результатів впливу суб’єктів на об’єкт, допущених відхилень від прийнятих вимог, діючих принципів організації і регулювання, причин цих відхилень, а також визначення шляхів подолання наявних перешкод для ефективного функціонування всієї системи [3].
Нагляд – пасивний метод управління, що полягає у збиранні потрібних знань про діяльність об’єкта управління й їх оцінки, це юридичний аналіз стану справ додержання законності і дисципліни щодо об’єкту управління, який здійснюється суб’єктом управління із застосуванням відповідних, наданих йому законодавством форм, але без безпосереднього втручання в оперативну та іншу діяльність підконтрольного об’єкту.