У той же час у саамів на початку XX ст. спостерігалося в якійсь мірі майнове розшарування і соціальна нерівність. Найманої праці як такого в саамському суспільстві не було.
Саами були широко втягнуті в систему товарно-грошових відносин. О. Я. Єфименко описує кабальну залежність саамів від Кольської і поморських купців, які «захопили в свої руки постачання лопарів предметами продовольства, а також знаряддями рибної ловлі, сіллю, порохом і всім необхідним. Найбільший внесок державних податків і повинностей з лопарских товариств торговці прийняли на себе. У результаті лопарі перетворилися на неоплатних боржників Кольський і поморських торговців.» Останні за мізерну орендну плату користувалися кращими місцями рибного лову, за безцінь скуповували продукцію рибного і хутрового промислу.
У кінці XIX - початку XX ст. територія розселення лопарів в адміністративному відношенні поділялася на дві волості: Понойску (з управлінням у селі Поноє) і Кольсько-Лопарску (з управлінням у м. Колі). Волості включали в себе лопарські селища-погости.
У Понойску волость входили лопарі, що населяли північно-східні межі Кольського півострова, цвинтарі: Сосновський, Каменських, Іоканьгський, Лумбовский і Куроптевский.
Всі інші лопарі, що населяли землі на захід від них, ставилися до Кольсько-Лопарскої волості, яка включала в себе наступні цвинтарі: Екостровський, Бабенський, Мотовський, Пазрецький, Печенгський, Ловоозерський, Вороненський, Семиостровський, Сонгельський.
Встановлення Радянської влади на Кольському півострові відбулося в лютому 1920 р. У 1927-1928 рр.. сільради Мурманського округу, розташовані в межах проживання лопарів, були перетворені в тубільні саамські ради, що діяли на основі "Тимчасового положення про управління тубільних народностей і племен північних околиць РРФСР", затвердженого ВЦВК і РНК РСФСР у 1926 р. У середині 1930-х років на основної території розселення Кольський лопарів було виділено два національних райони - Саамский і Ловоозерский, населення яких складалося крім лопарів з комі, ненців і росіян.
В даний час велика частина саамської населення живе в Ловоозерському районі (у 1964 р. він був об'єднаний з саамським).
Кольські саами в кінці XIX-початку XX ст. жили не ізольовано, а досить тісно спілкувалися з іншими народами. Перш за все це були росіяни, спілкування з якими налічує вже близько восьми століть.
Крім росіян у зоні розселення лопарів в кінці XIX - початку XX ст. жили карели і фіни (головним чином на південно-заході півострова), а також комі і ненці (переважно в східних районах). Комі і ненці переселилися разом зі своїми оленячими стадами на Кольський півострів в кінці 80-х років XIX ст. з Іжемсько - Печорського краю, де перед цим пройшли сильні епізоотії, що викликали масове вимирання оленів.
У наступні десятиліття XX ст. національний склад Мурманської області стає ще більш змішаним. Однак саами не тільки не розчиняються в середовищі іншого населення, але досить стійко зберігають рідну мову і свою етнічну самосвідомість.
Саами - народ вкрай самобутньої культури. Його рідкісне своєрідність, важко піддається поясненню, зробило цей народ свого роду етнографічної загадкою і з давніх пір привертало до себе увагу дослідників.
Перебуваючи з найдавніших часів у торговельних, культурних і військових зв'язках з росіянами та скандинавами, саами рано познайомилися з європейською цивілізацією і разом з прийняттям християнства засвоювали риси соціальних установлень сусідів, втрачаючи самобутні суспільні відносини.
У саамів немає слова рід. Для позначення свого роду чи рідні взагалі користуються російським терміном, який у вимові саамів звучить "рот", "роот", "руст", "родовий", "ротникам" або "досельний". Мабуть, при детальному позначенні різних ступенів кровної і властивого спорідненості у зведеному терміні позначення родових відносин не було необхідності.
В історичній літературі або державних актах родових імен саамів не зустрічається. Як правило, всі саами, які потрапляли в межі писаної історії, виявляються хрещеними й одержують при хрещенні російські імена. Однак у саамському фольклорі зустрічаються дохристиянські, можливо, родові найменування.
Родові майнові знаки - тамги мають особливі позначення, як "вороняче око", "пташиний дзьоб" і т.д. Можливо, що назва тамог є похідним від позначення роду.
Про існування у саамів видатних богатирів, ми також дізнаємося з саамського фольклору. Зазвичай це кращі мисливці, надзвичайно сильні фізично і які досконало володіють прийомами чаклунства, як Лейн, Ловоозерські брати - богатирі, старий Макар. При одруженні дружину переважно намагалися навіть у близький до нас час взяти в іншому селищі, що, мабуть, відповідало раніше і іншого роду. У разі невдалого заміжжя дружина повертається в рід батька, забираючи з собою оленів, які їй належали.
У кожному селищі, званому сійт, було родове божество-Сейдіу. З матеріалів Записової книги і різних договірних грамот саамів XVI-XVII століть видно, що справи сійта вирішувалися загальними зборами з глав сімейств.
Одним із доказів колишнього родового устрою в саамів є тамги - родові знаки. До недавнього часу кожен голова сім'ї мав своє так зване "клеймо", тобто знак, яким він засвідчував свої повноваження і накладав на належне йому майно. Широке поширення тамга у неписьменних народів і їх давнина, в тому числі у саамів, загальновідомі. Зовнішні форми цих знаків різноманітні і можуть бути уподібнені багатьох предметів.
Безсумнівно, що первісною основою тамог було відтворення реальних предметів і явищ. У процесі розвитку зображення спрощувалися, набуваючи умовний стиль.
Спочатку знаки ставилися на предметах родової власності. У міру розпаду пологів на окремі сім'ї починає дробитися тамга, але зберігаючи тривалий час родову основу. Практично клеймо змінювалося в міру дроблення сім'ї. Виділяючи сина, батько давав йому своє клеймо, додаючи зазвичай, але іноді і відбираючи, яку-небудь деталь. Клеймо батька, як і будинок, успадковував молодший син.
Колективне виробництво найбільш помітно знайшло вираження у мисливський промисел саамів. Сюди відноситься раніше охарактеризована полювання на диких оленів за допомогою загонів (ангаси) і переслідуванні по насту, полювання на ведмедя, лося, бобра і вовка. Представляючи шкури високого мінового значення, бобри до свого остаточного винищення (перша половина XIX століття) продовжували залишатися предметом колективного полювання і місця бобрової полювання були заповідником, де могли полювати лише спільно або з умовою поділу між усім чоловічим населенням сійта. До останнього часу облави на головного ворога стад - вовка - влаштовувалися колективно всім селищем. Колективно ж по осені збирали стада і розбивали потім на шматки з метою зручності зимової пасіння. Продукти мисливського промислу вважалися спільною власністю і розподілялися рівномірно між усіма жителями сійта.
У лопарів є й інші цікаві правила, що стосуються лову й полювання: якщо один мисливець ранить дикого оленя або яку-небудь іншу велику дичину, а інший вб'є, то вони ділять здобич порівну. Було також прийнято, що прийшов після того, як тварина було вбито, мав право на частку видобутку, хоча сам не брав участі в полюванні.
Письменники XVI, XVII і навіть XIX століть повідомляють чимало відомостей про сильно розвиненому в саамів почутті взаємодопомоги, простоті і гостинності. Воно й зрозуміло: капіталістичні відносини починають роз'їдати саамська громаду особливо сильно з другої половини XIX століття; до цього ж пережитки первіснообщинних відносин трималися на кровно-родинної основі; навколишні саамів збирачі данини, чиновники і навіть священники не могли надати такого вирішального впливу в знищенні первіснообщинних пережитків , як оточення капіталізму, просочується всередину громади і сприяло розвитку внутрішньокласової нерівності.
У своїх етнографічних нотатках про саамів А. Кастрен так визначає їхній характер: "За характером всі лопарі схожі один з одним. Характер у них схожий на струмок, води якого течуть тихо і повільно, так що рух їх ледь вловиме. Зустріне струмок велику перешкоду, він відхилився в бік, але під кінець все-таки досягає своєї мети. Такий і характер лопарів: спокійний, мирний, ухильну; світ його улюблене слово, про світ перший у нього питання, світ для нього і прощальне слово, світ для нього все .
Є переказ, що в Лапландії все по своїй зовнішності оголено, бідно, але всередині таїться багато золота. Навряд чи є скарбу краще того мирного спокою, яким володіють лопарі ".
В історії саамів зовсім не зустрічається вказівок на те, що у них коли-небудь існували, як особлива суспільна категорія, військові організатори або воїни. У них не було рабства, не було феодальних відносин і навіть сумнівно, щоб родові їх організації досягали союзу племен. Своєрідні умови півночі і низький рівень продуктивних сил, виключали розвиток сімейної громади (великої родини), хоча громада територіальна проіснувала аж до 1917 року.
В адміністративному відношенні, після секуляризації церковного майна, всі саами вважалися державними селянами і підпорядковувалися чиновнику по селянських справах Кольського повіту. У межах волості кожне велике селище становило товариство з виборним старостою. Проте всі найважливіші справи, які зачіпають інтереси селища, вирішувалися сходом (Суйми). В останні перед революцією 1917 року роки до участі у вирішенні мирських справ, нарівні з чоловіками, допускалися і жінки-домогосподарки, якщо не було чоловіків. Найбільшим впливом на сходах користувалися, зі зрозумілих причин, заможні жителі селищ. За порушення звичаїв сход примовляв винного до штрафу, відпрацюванні, рідше - до прочуханки різками. Найбільш важким покаранням, які практикувалися в старовину за вбивство, підпал або велику крадіжку майна, за словами людей похилого віку, було протягування через ополонку під льодом; відстань, через яке протягували караного під льодом, визначалося в залежності від тяжкості злочину. Не менш важким покаранням для незлагідних людей, забіякуватих або нечистих на руку, було вигнання їх з рідного селища. Згадується про покарання за викрадення з комори оленячого м'яса в кількості двох туш, яка була застосована в 1913 році до саами в Ловоозерскому селищі: до його чола прив'язали оленячі роги, на шию наділи дзвоник і мотузку і за її кінець водили по селищу, як злодія, насміхаючись над ним. Зазвичай при викритті особи, яка вчинила крадіжку оленів, раніше обмежувалися штрафом і відшкодуванням вартості.