У творчості цих книжників проглядається тісний зв'язок між обґрунтуванням необхідності збереження і розвитку старослов'янської мови, вимогою абсолютної точності перекладів з грецької мови на старослов'янську священних і богослужбових книг та ідеями ісихазму. До речі, в основу реформи Євтимія Тирновського було покладено деякі погляди Григорія Синаїта і Григорія Палами. Свою роль тут відіграла віра в чудодійну силу старослов'янської мови. Ця віра традиційно пов'язувалася з осмисленням ролі слова в культурі Київської Русі. Тогочасна українська культура характеризувалася уявленням про світ як про книгу, створену надсвітовим творчим началом з допомогою Слова, і про людину, «словесна» частина душі якої вважалася причетною до вічного буття. Божественна істина мислилася «сокровенною» в слові, передусім у священних текстах, що сприймалися українським книжником через створену Кирилом і Мефодієм старослов'янську писемність, яка мала для нього сакральний сенс. Тому осягнення цієї істини в процесі здобуття навичок розрізняти численні відтінки значень слів, проникнення у їх приховану духовну сутність уявлялось одночасно і процесом становлення людини як особистості, її самостворення. Ці ідеї отримали свій дальший розвиток у період другого південнослов'янського впливу, а також в Острозькому осередку. Інтерес до них не згасав у зв'язку із загостренням уваги до проблеми «внутрішньої» людини і прагненням довести життєздатність русько-візантійських духовних цінностей.
Не менш важливе значення для процесу духовного становлення людини тогочасні українські книжники надавали самопізнанню. Так, на думку Івана Вишенського, завдяки самопізнанню людина стає здатною подолати свою земну форму й увійти у внутрішній духовний контакт з вищим буттям. Внаслідок цього осяяний небесним світлом людський розум проникає в приховану сутність вагомого повчального слова Біблії, а сама людина перетворюється з «ветхої», прив'язаної до земних бажань і пристрастей, на «нову» духовну людину. Свої думки про необхідність такого приготування – через духовні подвиги – до читання священних текстів Іван Вишенський супроводжує відповідними покликами на авторитетного для нього ісихаста Григорія Синаїта. Аналогічні рекомендації читати Святе Письмо дає у своїй передмові до Острозької Біблії Герасим Смотрицький.
Уявлення про те, що осягнення істини можливе через самопізнання, ґрунтувалося на переконаності в нерозривному зв'язку між розумом окремої людини і космічним Розумом – Богом, у безпосередньому контакті людського мислення і буття, що в остаточному підсумку гарантувало істинність пізнання. Отже, самопізнання, на думку острозьких книжників, створювало передумови для проникнення людини в приховану сутність священних текстів, а осягнення божественного слова було умовою її духовного перевтілення, її становлення як особистості. Тому особливе значення вони надавали саме старослов'янській мові як мові, через яку їх предки пізнали істину Святого письма, розвинули самобутню культуру Київської Русі, мові, яку вони вважали сакральною. Виняткову вагу, як зазначалося, мала містична віра в силу цієї мови. Наприкінці XVI– на початку XVIIст. поступово набирала сили також і тенденція витіснення старослов'янської мови книжною українською з характерним для неї багатством народних слів і виразів. Це простежується у творах Герасима Смотрицького, Клірика Острозького, Христофора Філалета та інших острозьких книжників і навіть такого оборонця старослов'янської мови, як Іван Вишенський. Видану 1619 р. «Граматику» Мелетія Смотрицького вже не можна назвати граматикою старослов'янської мови. Вона була граматикою радше слов'яноруської мови, тобто чогось середнього між старослов'янською і народною українською мовою. Згодом українські письменники поступово культивували слов'яноруську мову й народному напрямку.
Водночас під потужним тиском Контрреформації, яка принесла загрозу поглинання української культури високорозвиненим Заходом, думка острозьких діячів активно працювала в напрямку пошуку гідної відповіді латинському Заходові, максимально використовувала потенціал русько-візантійської традиції, запозичувала придатні для неї іншокультурні елементи духовного життя. Отож, так би мовити, зсередини формувався комплекс реформаційних і ренесансно-гуманістичних ідей, незважаючи на деклароване острозькими діячами неприйняття Реформації і західної вченості. При цьому слід зазначити, що формування ідей, зокрема ренесансного гуманізму, відбувалося в Україні в епоху поширення Бароко. Це сприяло синтезові старої русько-візантійської традиції й елементів Західного Відродження, яке прийшло до нас в бароковому забарвленні і спричинилося до самобутніх виявів цього явища в українській культурі. Адже Бароко, сформувавши цілісну єдність Ренесансу і середньовіччя, з характерним для нього поєднанням релігійного і світського компонентів органічно вписувалося в контекст духовної культури України з властивою їй на той час перевагою релігійної сфери: за влучним висловом Д. Чижевського, «прийнялося як нова рослина на плодючому грунті».
Виникненню ідей, суголосних з реформаційними, в середовищі людей, які ототожнювали себе з ортодоксальним православ'ям, великою мірою сприяла певна подібність структури Православної та Протестантської Церков (мала дистанція між кліром і віруючими, дозвіл на одруження духівництва, фактична автономність національних церков, зверхність авторитету соборів над авторитетом патріарха, допущення богослуження національними мовами). Важливе значення мала також певна спорідненість морального устрою, способу мислення діячів Реформації і тогочасної української Церкви. Спільною для цих різних течій християнства була наявність у їх вченнях характерної внутрішньої притягальної сили, джерелом якої був їх глибоко особистісний характер з властивим їм спрямуванням віруючих на пошук сенсу життя, на особисте переживання і внутрішнє осмислення біблійних істин задля знаходження шляху власного спасіння. Комплекс ідей, суголосних з реформаційними, можна знайти у творчості Г. Смотрицького, Клірика Острозького, Івана Вишенського. Проте найпослідовніше вони викладені в «Апокрисисі» Христофора Філалета.
Так, у контекст реформаційної ідеології вписується наголошування острозьких книжників на ранньохристиянській ідеї протиставлення Бога і світу, Бога і людини. Метою формування такого підходу до цієї проблеми – як для західних реформаторів, так і для українських культурних діячів – був розрив встановленого на підставі теологічного переосмислення церковними ідеологами античних філософських систем сутнісного зв'язку, «сумірності» Бога і Церкви або Бога та ієрархії, Бога і земного соціального порядку; тобто необхідність показати Бога альтернативою, а не вершиною цього порядку і в такий спосіб покласти край пануванню Католицької Церкви на Заході, а на українських землях – панівному становищу православної ієрархії в суспільстві, її спробам зміцнити свою владу завдяки союзу з Католицькою Церквою. Ця ідея була поширена в українській книжності й раніше, і така її популярність великою мірою спричинювалася шляхом розвитку християнства в Україні: від панівної Церкви часів Київської Русі до гнобленої та упослідженої за Речі Посполитій. Отже, акцентуація ідеї протиставлення Бога і світу привела острозьких книжників до заперечення авторитету церковної ієрархії (однак не Церкви і церковної догми, як на Заході), до демократизації Церкви і до ідеї спасіння особистою вірою.
Острозьким діячам було притаманне ствердження високої цінності «внутрішньої» людини, її онтологічної значущості. Адже «внутрішня» людина уявлялася їм надіндивідуальною, радше вона могла стати такою внаслідок розкриття в людській душі Божої благодаті, відшукання в собі божественної істини. Пошук цієї істини здійснювався, як зазначалося, через самопізнання, яке ототожнювалося з богопізнанням, і відбувалося воно не з допомогою теоретичної рефлексії, а на шляху містичного єднання з Богом, через «життя в істині». При цьому, на відміну від західних реформаторів, які вважали, що пізнання Бога можна досягти тільки через даровану Богом благодать, безвідносно до зусиль індивіду, острозькі книжники були переконані, що перетворення людини із «зовнішньої» у «внутрішню» можливе лише через цілеспрямовану людську діяльність, у тому й суспільну.